Почати і закінчити: виклики для Мінкультури

Хороша новина: у нас новий уряд. Новина не така хороша: кожна зміна уряду в Україні означає втрату інституційної тяглості. Міністерство культури України ніколи тут не було винятком.

Простіше кажучи, є імовірність швидкого згортання хороших починань. Аби уникнути вічного початку "з точки 0", варто коротко оглянути, що вже було розпочато, які кроки наразі зроблено, і куди варто рухатися надалі.

І оскільки я не ризикую втомлювати читача нудним переліком бюрократичних досягнень, наразі тільки про, як на мене, головне.

Отже, перше, і, можливо, нині найбільш помітне: з міністром Євгеном Нищуком Міністерство культури України зробило доволі значні кроки у напрямку "вичищення авгієвих конюшень" в царині охорони культурної спадщини.

Ідеться передусім про встановлення режиму прозорості рішень з пам’яткоохоронних питань і врахування думки професійної громадськості при наданні погоджень на роботи на пам’ятках національного значення, в історичних ареалах міст.

Яким чином?

Першим кроком Мінкультури реорганізувало Науково-методичну й Експертну раду з питань охорони пам’яток. До обох рад запрошено незалежних від Мінкультури фахівців, в обох випадках голови рад та їх заступники не призначалися Міністерством, а обиралися з числа самих членів рад простим голосуванням.

Зі складу Науково-методичної ради виключено усіх чиновників, окрім секретаря без права голосу, натомість запрошено компетентного журналіста для висвітлення роботи ради. І – що дуже важливо – прийнято рішення публікувати всі протоколи засідань НМР. Саме задля максимальної прозорості і збереження самодисципліни з боку членів ради.

Все це дозволило зробити ради фактичним, а не номінальним, джерелом рішень. Наприклад, Науково-методичній раді делеговано розгляд і надання висновків щодо особливо значущих для міських громад планів забудов (так званих, історико-містобудівних обґрунтувань та, пізніше, проектної документації).

Скажімо, одним з дуже помітних об’єктів, які розглядала рада (при чому, кількаразово, коригуючи пропозицію власника об’єкту), стала реставрація і зведення допоміжних будівель  Замку Річарда на Андріївському узвозі (15-17). Питання вагоме і для місцевої громади, і для пам'яткоохоронної галузі загалом, беручи до уваги значущість самого Узвозу.

Застосування такої практики до всіх значущих з точки зору охорони спадщини випадків, необхідність пояснювати плани забудови незалежному колегіальному органу мала своїм наслідком – звісно – значне технічне ускладнення для потенційних забудовників.

Проте й здешевшання, оскільки унеможливлено корупційні витрати для власника об’єкта.

Крім підвищення ваги і незалежності колегіальних фахових органів, Міністерство розробило і отримало погодження уряду щодо законопроекту Про введення мораторію на будівництво об’єктів в охоронних (буферних) зонах та на прилеглих територіях об’єктів всесвітньої спадщини, історично сформованих частинах населених пунктів, внесених до Списку історичних населених місць України.

В чому його цінність?

В разі прийняття цей закон поставить під контроль фахівців забудову в історичних ареалах міст, дозволить викорінити часом мародерську забудову. Дуже важливо продовжити супровід цього законопроекту в парламенті.

Мінкультури також почало перегляд – імовірно – зайвих ланок у ланцюжку погоджень. Наприклад, дозволи на рекламу: це питання набагато ефективніше вирішувати чітким зонуванням та інспекціями, а не погодженням згори.

Власне зараз в Управлінні охорони культурної спадщини Мінкультури розробляється алгоритм розміщення реклами на пам’ятках, спираючись на досвід Німеччини і Польщі. Надалі він повинен отримати розгляд вищезгаданої фахової Науково-методичної ради. Інший доволі одіозний погоджувальний документ, який Мінкультури взялося переглядати, – так звані історико-містобудівні обґрунтування.

Це теоретичні обґрунтування зведення конкретної будівлі в конкретному місці, що часом розбігалося з вимогами генеральних планів міст (там, де узагалі є генеральні плани, звичайно).

Наявність таких ІМО інколи уможливлювала ігнорування природи міського середовища і дозволяла його порушення, а не збереження.

Все це було можливими лише в тісній взаємодії з пам’яткоохоронцями і активістами, і таку взаємодію життєво необхідно продовжити. Це лише початок, може, 10-15% від шляху, який необхідно пройти задля фактичного, а не номінального захисту спадщини. Але шлях розпочато, варто пройти його до кінця.

Друге, що за жодних обставин не варто припиняти. У співпраці з незалежним фаховим середовищем, міжнародними партнерами й паралельно з Міністерством культури й національної спадщини Грузії, Мінкультури України розпочало процес розробки культурної стратегії України до 2025 року.

У культурному середовищі ініціатива відома під назвою "Культура 2025". Чому це має значення? Змінити підходи до підтримки культури в країни, оновити інфраструктуру, заснувати якісно нові й такі потрібні інституції, можна лише на основі широкого фахового консенсусу.

Відсутність обговорення і відносно стійкого консенсусу не дозволяє зробити жодних тривалих ґрунтовних змін. Вони завершуються зі зміною влади або торпедуються самою ж культурною спільнотою.

Це шкідливо для країни і її культури, це шкідливо для культурної сцени і шкідливо для громадян. І тут варто нагадати, що мандатом Міністерства культури є не забезпечення потреб митців, а забезпечення прав і потреб громадян України в тій частині, яка стосується культури.

Точнісінько так, як Міністерство охорони здоров’я відповідає за належні умови підтримки здоров’я для всіх громадян, а не лише репрезентує лікарську спільноту.

Розуміючи все це, Міністерство культури співініціювало доволі довгий і детальний процес вироблення спільного бачення, а відтак і власне стратегії, яка повинна – за планом – бути закріплена законом України.

Принаймні, саме так виписано в Коаліційній угоді.

Наразі відбулося сім регіональних конференцій, спрямованих на те, щоби визначити основні проблеми в царині культури і окреслити шляхи вирішення. Такі зустрічі зібрали фахівців у Львові, Вінниці, Одесі, Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Києві. На черзі – Чернівці і Полтава.

Важливо, щоб розробка стратегії відбувалася не зверху вниз, з Києва – в регіони, а враховувала бачення і потреби самих регіонів. Все це відбувається силами самоорганізованої групи спеціалістів із залученням працівників Мінкультури та можливо одного з найкращих східноєвропейських експертів із розробки такого типу стратегій Рагнара Сііла з Естонії.

У цій країні вироблення національної стратегії тривало два роки, а сама стратегія була одноголосно прийнята парламентом на початку 2014-го.

Ідентичний процес саме триває в Грузії, отже, варто співпрацювати з колегами з Тбілісі задля спільного пошуку найкращих рішень. Дві голови завжди краще. Україні вкрай важливо виробити нове бачення власної культурної політики, і яким тривалим і складеним не був би процес, покидати його категорично не варто.

Це два крупні напрямки, але зроблено і напрацьовано справді багато інших, так само значущих.

Наприклад, за останні вісім місяців Мінкультури України вдалося створити дуже конструктивні стосунки в міжнародній площині.

Тут величезна заслуга заступниці Міністра з питань євроінтеграції Світлани Фоменко.

Саме міжнародники Мінкультури щоденно працювали над налагодженням якісних партнерських стосунків з Європейською комісією.

Як результат – буквально найближчим часом Україна зможе підписати угоду на приєднання до основної європейської платформи підтримки культури Креативна Європа за символічний внесок в 1євро.

За інших обставин такий внесок від країни міг би скласти 200 тис. євро. Угода – вже в стінах Міністерства і над її адаптацією вже почала роботу українська сторона, даруйте жаргонізм. Що ця угода дасть?

Український незалежний сектор культури зможе на рівних брати участь в загальноєвропейському процесі пошуку фінансування для своїх проектів. Просто кажучи, конкурувати за європейські гранти. І водночас нарощувати організаційні м’язи, бо участь у Креативній Європі вимагає дуже міцних компетенцій і дуже конкурентної позиції.

Подібно, Мінкультури України розпочало тісну консультативну співпрацю з Міністерством культури і національної спадщини Польщі.

За останні місяці відбулося п’ять семінарів із передачі досвіду трансформації нашими польськими колегами. Відбулися також навчальні місії працівників Мінкультури до Німеччини – задля знайомства з іншим досвідом, і семінари з фахівцями з Великої Британії. Наскільки я поінформована, і Міністерство культури Польщі, і Гете-Інститут, і Британська Рада готові таку співпрацю продовжувати, важлива подальша добра воля і з українського боку.

І насамкінець: навесні 2014 Мінкультури ініціювало пілотну програму підтримки культурних проектів під символічною назвою "Взаєморозуміння".

Програма мала дві цілі: підтримати діалог, спрямований на примирення всередині країни, засобами культури, і випробувати механізм прозорого розподілу коштів на так звані "заходи".

Попри всю скромність культурного бюджету, все ж таки Мінкультури є розпорядником певних "вільних" коштів. Тобто, таких, які спрямовано не на базову інституційну підтримку (зарплати, комунальні послуги) державних закладів культури, а на власне організацію культурних подій чи проектів. Основним джерелом цих коштів є лотерея, й досі гроші розподілялися в ручному режимі.

Рішенням міністра Нищука було започатковано тестову прото-грантову ("прото", оскільки повноцінну грантову діяльність в державному секторі наразі надзвичайно ускладнює наше законодавство) програму, аби подивитися, що працює, що – ні, як в існуючому нормативному полі організувати прозорий розподіл ресурсів.

Програма виявила безліч так званий "пляшкових горличок", які утруднюють отримання коштів незалежним культурним сектором, але навіть ці перепони не є фатальними. Ми планували публічне обговорення результатів програми "Взаєморозуміння" - надіюся, що й новий склад керівництва Міністерства продовжить працювати в тому ж напрямку.

Наприклад, скориставшись здебільшого готовим законопроектом про Український культурний фонд, напрацьованим впродовж 2014 року, зокрема, заступником Міністра-керівником апарату Тамарою Мазур.

Власне кажучи, всі ми розуміємо, що незалежний культурний сектор задихається без такого фонду. Зрештою, державний також.

Це лише кілька найбільш очевидних напрямів роботи, які варто продовжити, бо перед нами, як країною, й усіма її секторами величезне завдання: не тільки розпочати зміни, але й допровадити до їх успішного завершення. Я бажаю цього новому керівному складу Міністерства культури України, а відтак і нам усім, адже успіх Міністерства стане успіхом всієї сфери культури.

Від редакції: 9 грудня на своїй сторінці у Facebook Олеся Островська-Люта написала, що йде з Мінкуьту. "Завершую роботу на посаді Першого заступника Міністра культури. Завтра Уряд розгляне подання про відставку", зазначила вона.