Міністр культури як загроза національній безпеці

31 січня офіційний сайт Міністерства культури України процитував В’ячеслава Кириленка, який наголосив, що 2015 року міністерство фінансуватиме тільки проекти, пов’язані з підтримкою армії.

Для людей, не задіяних в культурі професійно, така позиція може навіть здатися патріотичною. Але всі, хто бодай трохи розуміється на культурній ситуації українського сьогодення, залишилися обурені цією заявою як глибоко кон’юнктурною та некомпетентною.

Мені така позиція міністерства нагадала підхід лікаря, який намагався би вилікувати у хворого ракову пухлину знеболювальним, замість призначити операцію та хіміотерапію.

Не тільки діячі та менеджери культури, а й більшість українців, спроможних до раціонального мислення, вже вповні зрозуміли, наскільки важливим в поточній ситуації виявився культурний фактор. Донбас став слабким місцем перед лицем російської агресії не тому, що там проживає велика російська громада, не тому, що він російськомовний, і навіть не тому, що економічно бідний. Донбас виявився легкою здобиччю, бо його населення роками перебувало в атмосфері культурного зубожіння та інформаційної обмеженості.

Гуманітарна катастрофа на Донбасі сталася задовго до 2014 року.

Мешканці Донбасу – безсумнівні жертви російської пропаганди. А найкраща протидія пропаганді – не пропаганда у відповідь (це вже симптоматичне лікування), а високий рівень культури та освіти. І не просто культури, а культури, в якій культивується критичність, цінність власної думки, іронія в стосунку до авторитетів, вільнодумство, скептичне ставлення до розмаїтих "проповідників істини" – словом, весь той "євросодом", якому немає місця в консервативній "вишиватній" культурі, милій серцю В’ячеслава Кириленка.

Натомість Донбас (та й решта України, просто в значно меншій, тому не такій смертоносній мірі) весь цей час існував у культурі, яка культивувала "русскій мір". Адже "русскій мір" – це не тільки і не стільки блаженна історична маячня про братські народи, матушку-Русь та "дєди воєвалі". Це – комплекс ціннісних та естетичних орієнтирів, який просочується в наші голови майже з кожним російським культурним продуктом, який ми споживаємо. 

Україна зараз проходить через той тяжкий етап, в якому можна здобути або втратити все. Так, ми продемонстрували готовність та рішучість вирватися з принизливого положення російського придатку. Але в наших маршрутках, таксі, магазинах і перукарнях продовжує звучати як не російський шансон, так плаксива російська попса, в наших телевізорах – крутитися російське кіно.

Звісно, міністр Кириленко вже пропонує дуже войовничі проекти "знеросійщення" українського телевізійного простору. От тільки чим він планує замінити російський продукт? Цілодобовою демонстрацією "Поводиря"? Хором імені Верьовки? Лілією Сандулесою?

Знаючи смаки пана міністра, якими він не припиняє хизуватися, інших варіантів у мене немає. Ну, може ще "Тіні забутих предків" для естетів час від часу.

На думку міністра, заборона російських серіалів якимось дивним чином має простимулювати український кінопром. Якщо чесно, вперше чую, щоб заборона чогось одного стимулювала появу чогось іншого. Як правила, заборона чогось одного стимулює появу того самого – підпільних барів при "сухому законі", нелегальних абортаріїв при забороні абортів і так далі. Найімовірнішим результатом механістичної заборони російського кіно в Україні стане бум прибутків у торгівлі піратськими дисками з ним же.

Ви не можете просто так відібрати в людини звичку і не замінити її нічим іншим. Кидаєш курити – їси льодяники або жуєш нікотинову жуйку. Україна звикла до "Ментів" та "Братанів", і вони дивним чином уміщаються в деяких головах поруч із палким патріотизмом та ненавистю до "вати". Очевидно, що від російського продукту необхідно знайти спосіб відмовитися, і чимшвидше. Але наївно вважати, що його вдасться аврально замінити відповідною кількістю якісного (!!!) українського продукту.

Зрештою, звідки взагалі взятися у великій кількості якісному українському продукту, який був би відмінним від російського, якщо більшість мало-мальськи успішних українських режисерів, продюсерів, акторів, співаків та інших творців масової культури протягом усієї української незалежності оберталися на орбіті російського ринку, жили та творили за його вимогами і стандартами?

Зараз Україні життєво необхідно вирватися з цієї орбіти. Не формально, буквою закону, а реально, переходом на інші естетичні орієнтири. Україні необхідно не лише на політичному рівні, але і на культурному відновити свій історичний статус європейської країни, наново спожити природну для нас насправді-то європейську матрицю, наверстати упущене в радянсько-російському болоті дорогоцінне століття.

Якщо ми не зробимо цього, всі зусилля української армії виявляться марними. І мужність артистів, які їдуть виступати в зону АТО, стане всього-лише безглуздим ризиком. Ми можемо вичавити російських терористів з Донбасу, але нікуди не дінеться "русскій мір" з наших голів.

Саме тому зараз, як ніколи, всі зусилля Міністерства культури, як організаційні, так і фінансові, мали би бути спрямовані на активний культурний обмін із західними партнерами.

На збільшення частки якісного західного продукту в українському просторі. На стипендії для молодих українських митців і менеджерів культури для стажування за кордоном. На ґранти перекладачам європейскими мовами, які б зацікавили їх перекладати твори української літератури. На достойну презентацію сучасного українського мистецтва за кордоном.

І не на презентацію мистецтва, милого і близького серцю міністра Кириленка, а на презентацію мистецтва, зрозумілого і цікавого європейському споживачу. Навіть якщо в ньому містяться якісь огидні міністру Кириленку "євросодомські" штучки.

Ми постійно пожинаємо плоди державницького ретроградства. Виставили б "Плем’я" на "Оскар" – дуже імовірно, що мали б "Оскар". Виставили "Поводиря" – засвітилися з нікому не цікавим, зате неймовірно чемним кіно. Треба нарешті визначитися, нам шашечки чи їхати, як в тому анекдоті.

Як країна, яка веде не до кінця зрозумілу західному обивателю війну в постреволюційних умовах, ми мали б оперативно подбати про свій культурний імідж, задавивши таким чином в зародку всі оплачені Росією фантазії про фашистську хунту і бандитський розгул страшних правосеків. Тому я би на місці міністра Кириленка, скріпивши серце, зупинилася на тому, щоб їхати. А чемним кіно насолоджувалася б ночами вдома, як це роблять усі чемні люди.

Я добре розумію, що сказати все це – значно легше, ніж зробити.

Як прокоментувала у моєму ФБ на моє прохання колишня заступниця міністра Олеся Островська-Люта: "Насправді, наше законодавство таке, що фінансувати проекти закордоном надзвичайно важко і ризиковано для конкретного чиновника, оскільки, щоб зробити добре, треба діяти на межі законодавства, а якщо строго в межах законодавства, виходить абияк. Наприклад, чого тільки вартує заборона фінансувати в поточному році видатки на події, які відбудуться наступного року. Тому якщо у світі важлива подія десь у лютому, то забудьте".

Певна, що таких бюрократичних недолугостей, які заважають працювати, в українському законодавстві хоч греблю гати. Втім, міністр Кириленко, замість взятися реформувати сферу управління культурою так, щоб зменшити паралізуючий вплив подібних маразмів, вдається натомість до популізму та маніпуляції питанням війни. Звісно, так роботи куди менше.

Ми двадцять три роки недооцінювали важливість культурної політики, і скажу чесно – я не на мить не сумніваюся, що прихід у президентське крісло такого неписемного орка, як Янукович, стало наслідком цього систематичного недооцінювання. Більш культурно розвинена нація просто не змогла би вибрати такого інтелектуального інваліда.

Якщо і зараз до нас не дійде, що відсутність добре сформульованої та наповненої якісним продуктом культури врешті-решт спричиняє присутність хаосу та крові, то гріш нам ціна. Якщо Міністерству культури здається, що, замість термінової реформи в сфері управління культурою, воно має кинути всі сили на допомогу армії – то воно погано розуміє потреби воєнного часу.

Може, тоді краще взагалі розформувати Мінкульт і підсилити його бюджетом Міністерство оборони? Війна ж в країні. Не до культури. Правда, пане Кириленко?