Парадокси декомунізації

В Києві на Шулявці височіє торгівельний центр "Більшовик", на полицях супермаркетів нам пропонують "советское качество" продуктів харчування, червоні майтки з гербом СРСР можна запросто придбати на будь-якому базарі.

Проте чомусь борці з артефактами минулого не звертають на це увагу, зосередившись натомість на творах мистецтва радянського періоду.

Ще до набуття чинності декомунізаційних законів в Київраді з’явився закон про демонтаж оздоблення метрополітену, що містить комуністичну символіку.

Фонд ІЗОЛЯЦІЯ, що вже два роки займається формуванням відкритого архіву пам’яток монументально-декоративного мистецтва в рамках проекту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE, був змушений втрутитись у цей процес, оскільки в переліку об’єктів, що підлягали демонтажу були дві мозаїки, з комуністичною символікою (панно Івана Литовченка на станції "Шулявська" та робота Степана Кириченка на станції "Палац Україна").

Десятки листів, дзвінків, звернень, участь в засіданні Київради, і… проект було відхилено.

Проте вже за місяць інший депутат з іншої партії подає інший, але по суті такий самий проект, де знову фігурують ті ж самі об’єкти для демонтажу. Очевидно, що найближчі 6 місяців (офіційний Термін реалізації декомунізаційних законів), таких прецедентів буде безліч, і не тільки в Києві, а по всій Україні.

[L]Відслідкувати такі випадки дуже складно, адже монументально-декоративне мистецтво минулого століття не те що не вивчене, а навіть не освоєне в Україні.

Ми не знаємо, скільки таких пам’яток у нас є, хто їх автори, як вони створювалися. Сьогодні багато хто намагається бачити в цих об’єктах тільки ідеологію, забуваючи, що вони є творами мистецтва.

В даному випадку унікальними і парадоксальними.

Адже часто художникам доводилося йти наперекір цензурі, ризикуючи кар’єрою або життям. Чи діяти стиха, вдаючись до прихованої символічності авторського висловлювання. Або ж займатися "заробітчанством", слухняно виконуючи держзамовлення.

Усе це – складові багатогранного та контраверсійного явища, котре досліджує проект SOVIET MOSAICS IN UKRAINE фонду ІЗОЛЯЦІЯ, розуміючи, що ідеологія зникне, а мистецтво залишиться.

Якщо його, звісно, не декомунізують.

На сьогодні ми маємо кілька різновидів декомунізації:

"Декомунізація ідеологічна". Це коли можновладці та чиновники, прикриваючись високими патріотичними почуттями, готові бездумно руйнувати все, що суб’єктивно їм нагадує радянське.

Депутат від ВО "Свобода" Руслан Андрійко вважає "Поки ми не знищимо всі пам’ятки окупаційного періоду, ми не зможемо рухатись в Європу".

Сергій Рябенко, радник із правових питань Центру досліджень визвольного руху, апелює до дітей, котрих потрібно захищати від радянського мистецтва і так далі.

З такими випадками можна працювати за допомогою самого закону про заборону комуністичної ідеології, а саме, статті 4. У ній зазначається, що під дію закону не підпадають твори мистецтва.

Оскільки ми живемо в третьому тисячолітті, і вже давно відомо, що твором мистецтва може бути все що завгодно.  Це в другій половині 20-го століття довели художники постмодерністи.

Тож важливо вчасно долучитися до процесу (як у випадку з проектом демонтажу мозаїк в київському метро), щоб переконати чиновників: рішення, котрі стосуються питання збереження художніх творів, мають вирішуватися фахово, тобто мистецтвознавцями, художниками, істориками.

Щоправда це забирає багато сил та часу, оскільки офіційна комунікація з представниками державних інституцій в Україні надзвичайно ускладнена.

"Лагідна народна декомунізація", коли громада самостійно змінює, або закриває поступово "проблемні" символи. До прикладу, на мозаїчній мапі поблизу с.Чабани, портрет Леніна в лівому верхньому куті акуратно заклеїли тризубом.

І пам’ятка ціла і всі задоволені.

"Побутова декомунізація" – руйнування монументальних творів в процесі ремонтних та будівельних робіт.

В цьому випадку рішення про знищення художніх творів відбувається на рівні ЖЕКів та ремонтних бригад. Будівельники не замислюючись вбивають в смальту кріплення для кондиціонерів та рекламних банерів, або повністю знімають багатометрову мозаїку, щоб утеплити стіну пінопластом і покрити зверху декоративною штукатуркою.

Не варто забувати, що величезні мозаїки, які покривають торці багатоповерхівок у центрі міста або на станціях метрополітену, є вигідним місцем для розміщення реклами, і відповідно ласим шматком для власників рекламних площ.

Нещодавно випадок "побутової декомунізації" стався на Русанівці в школі №141. Під час планового ремонту школи балансоутримувач споруди – Управління освіти Дніпровського району міста Києва – дало розпорядження на демонтаж мозаїки, з метою подальшого утеплення стіни.

Від проекту SOVIET MOSAICS IN UKRAINE одразу ж було направлено офіційний запит начальниці управління Наталі Іванині, для з’ясування того, на якій підставі художній твір демонтується.

До того ж, ми звернулися за дозволом забрати рештки зруйнованої мозаїки. Вже після нашого звернення мозаїку відвезли на звалище, а жодної офіційної відповіді від балансоутримувачів ми не отримали і досі.

Оця побутова декомунізація є найбільш складною і неконтрольованою.

В ситуації, коли будь-хто, від депутата до двірника, має змогу волюнтаристським рішенням нищити мистецьку спадщину з абсолютно різноманітних причин, заганяє в глухий кут професійну діяльність інституції, котра цю спадщину досліджує і намагається зберегти.

Адже вся робота зводиться до роз’яснення, здавалося б, очевидних речей і закликів дослухатися до експертної спільноти. Наразі постійно доводиться повторювати, що метод деструкцій та заборон – не є ознакою цивілізованого демократичного суспільства.

Наводити до прикладу страчене радянською владою мистецтво бойчукістів. І щиро дивуватися, химерним співпадінням, таким, як оце: 9-го червня в Києві відкрилася виставка "День ІЗОЛЯЦІЇ", де було представлено кілька відеорепортажів з роздумами очільників ДНР про художню цінність творів мистецтва.

На території культурної інституції, котру вони захопили, перетворивши на в’язницю, знищивши частину арт-об’єктів з дуже чіткими і простими аргументами "Говорят, что это был центр якобы мирового искусства. Его нельзя было не занять. Потому что то искусство, которое они распространяли, искусством не является. На территории Донецкой республики такое искусство будет наказуемо".

Відвідувачі щиро дивувалися такій дикості, а в цей час, мозаїку з Русанівки вантажівками вивозили на смітник.