Театр одного міста

Горезвісний мурал на бульварі Лесі Українки тримався у топі обговорюваних новин на Facebook добрих півтора тижня – поки його не витіснили звідти депутатські бійки і Трудовий кодекс.

Утім, із реального світу робота нікуди не поділась, а спричинена дискусія викрила кілька важливих проблем щодо стосунків художника й аудиторії, які варто проговорити.

Важко пригадати іншу нещодавне втручання в публічний простір, яка б викликала стільки протесту.

Почнімо з того, що мурал вийшов відверто невдалим. За стилістикою він майже не відрізняється від реклами, якою засмічене місто. Окрім того, багатьом так і не вдалося осягнути композицію роботи – навіть за допомогою кураторських роз’яснень.

Тож те, що на захист муралу виступило досить багато людей, свідчить, як не прикро визнавати, про загальний низький рівень візуальної культури.

Утім, для багатьох коментаторів – і прихильників, і противників муралу – часто більшою мірою важило, що саме зображено, ніж як.

Вишиванка, елемент національного вбрання, й досі значить більше, ніж одяг або історичний артефакт. І тому цей символ або заперечують, як небезпечний архаїзм, або ж навпаки – ідентифікуються з ним.

Мурал на бульварі Лесі Українки, фото: theinsider.ua

І це лише один із перевантажених сакралізованих знаків, яких повно в українській культурі.

Тим часом національна символіка присутня у багатьох київських роботах іноземних художників: наприклад, мурал того самого Ван Гелтена, присвячений Лесі Українці, або робота "Відродження" художника Seth-a на Андріївському узвозі.

Чому вони обирають саме ці зображення? Чи справді вважають, що це уособлення України? Або просто обігрують шаблон, який український маскульт продукує на кожному кроці?

Те саме питання можна поставити й самим українцям. Коли після Майдану усі вертикальні поверхні почали стрімко набувати кольорів державного прапора, фотограф Саша Курмаз зробив блискучий мистецький проект: пофарбував паркан на бульварі Шевченка назад у чорний.

Проект Саші Курмаза, фото: Саша Курмаз

Так вже виходить, що ідеологічне маркування простору – усвідомлене або ні – рідко буває естетичним. Тож чому ми так тримаємося за ці символи?

Іноді здається, що за відсутності притомних майданчиків для суспільно-політичних висловлювань ними стає публічний простір.

І коли дискусія про місто відбувається у площині не естетичного, а політичного – тоді криво розфарбована двоколором огорожа стає символом патріотизму, а радянські мозаїки, про які не згадували роками, раптом наражаються на фанатичне іконоборство.

Такі стосунки із власним містом ускладнюються ще й тим, що більшість його мешканців не усвідомлює своєї відповідальності за нього та можливостей впливу.

Отже, у керівних осіб з’являється більше шансів через публічний простір нав’язати певну ідеологію – наприклад, "забомбивши" спальні райони вишиванками або помінявши усі серпи та молоти на тризуби (і це гіпертрофування не таке вже й далеке від реальності).

Хто б міг у цьому зарадити? Після появи муралу почали звучати пропозиції створити експертну групу, яка б регулювала художні трансформації міста.

Однак як щодо самих "пересічних містян"? Чому б не залучати їх до мистецьких проектів – як учасників, а не як контролерів?

Ідея співпраці митця й аудиторії заради спільного результату не нова. У Британії такі проекти називаються терміном "community arts", у Польщі - культурною анімацією.

Партисипативні практики походять від альтернативного театру, який передбачає не скільки створення мистецького продукту, скільки взаємодію з глядачами. Як-от у "Театрі переселенця", який нещодавно відкрився у Києві, де вистави схожі радше на сеанси колективної психотерапії.

У публічному просторі так само перетинаються мистецтво та соціальні проблеми. І в Україні вже з’явилося кілька вдалих прикладів партисипативних проектів.

Так, в рамках проекту "Канікули на районі" Фундації "Центр сучасного мистецтва" художники провели місяць спілкуючись із мешканцями київських Позняків. Вони досліджували район разом із ними у різні способи: через інсталяції, зйомки документального фільму, лекції та інші спільні активності.

А кілька місяців тому "ЦСМ" розпочав проект "Мозаїка міста", у якому художники та фахівці працюють також і з комуністичною спадщиною в публічному просторі – наприклад, розповідаючи мешканцям проспекту Перемоги про радянські мозаїки на їхніх будинках та разом збираючи нові дані про них.

Із дерадянізацією в публічному просторі працює також резиденція "Над Богом", яка спершу локалізувалась у Вінниці (http://life.pravda.com.ua/culture/2015/09/21/200446/), а тепер вирушила на схід. Зазвичай, містяни охоче долучаються до таких ініціатив – часто через те, що хочуть щось змінити, але не знають, як.

Разом з тим, пропозиція співпрацювати з мешканцями вулиці або району, де запланований мистецький проект, досі часто наражається на заперечення з боку художників і кураторів.

Так, в одному з інтерв’ю Гео Лерос, куратор муралу на бульварі Лесі Українки, заявив, що "якщо прислуховуватись до кожної думки, нічого не реалізуєш" і, відповідно, "потрібно брати ініціативу в свої руки".

Такий підхід добре ілюструє дистанцію між умовними "митцями" і "споживачами".

Образно кажучи, сфера культури часто працює таким чином, що мистецтво опиняється у герметичному просторі традиційного галерейного білого куба, де можлива будь-яка критика соціальної реальності за умови повної ізольованості від неї.

Мурал, концептуально "подарований" містянам – це, по суті, така сама робота у білому кубі.

Ми звикли думати, що для художників не існує поняття соціальної відповідальності, але це не завжди так.

У ситуації, коли для широких мас культура й досі має наліт урочистої ексклюзивності, коли люди й досі приймають стіни власного будинку, як щось, що вже їм не належить, роль художника й куратора набуває нових властивостей. І в першу чергу для тих, хто працює в публічному просторі.