Стара та нова еліти: прірва чи консенсус

Часто говорять про те, що існує велике непорозуміння між радянським поколінням та поколінням незалежної України, але не часто пропонується рішення цієї проблеми.

У Вікіпедії можемо знайти різні визначення терміну homo sovieticus.

В україномовній версії "радянська людина" – це ментальний, культурний, антропологічний "феномен" XX століття, яким радянська влада пишалася й вважала досягненням з виховання носія нової комуністичної моралі.

В англомовній версії енциклопедії homo sovieticus пояснюється, як саркастичне та критичне посилання на людину в Радянському Союзі, яку також можна зустріти і в інших країнах Східного блоку.

Радянський Союз розвалився, але не всім вдалося позбутися совкового тавра.

І тут справа, навіть, не у тому скільки кому років. Деякі молоді люди поринули з головою у те радянське минуле, з якого вибралися з великим задоволенням деякі з тих, хто все своє молоде життя прожили в СССР.

Покоління, яке пройшло дві революції VS покоління, яке міцно тримається "совка" - це наша сьогоднішня реальність.

Треба визнати, що поділ сьогоднішньої України проходить по лінії поділу на ці два покоління.

Ми можемо не зважати на цю разючу різницю менталітетів, поглядів та світосприйняття. Але до чого приведе життя одного суспільства у двох різних площинах, які навіть не пересікаються?

Коли спілкуюся з представниками "совєтікусу", то найчастіше почуваюся або невидимкою, або подразнюючим елементом. Не випадково не використовую слово "людина" (свідомо не кажу невидима людина або людина, яка дратує).

Багато задумувалася над тим, чому у присутності радянських людей дуже важко відчувати себе людиною.

У мене неодноразово складалося враження, що поважати іншого та поважати себе - явище незрозуміле і незвичне для радянської людини.

Якось ніколи не насмілювалася запитати – чому не хочуть перейти з взаємовідносин "гвинтик-гвинтик" на взаємовідносини "людина-людина"?

Була впевнена, що як би коректно і ввічливо я не намагалася поставити це запитання, мене все одно не зрозуміють (не зрозуміють про що запитую).

Ця тема була для мене темою табу. Ніколи не хотілося якимось чином образити тих, до кого ставлюся з великим співчуттям. Мені дуже шкода людей, яким судилося жити у Радянському Союзі - не хотілося ще більше створювати їм якогось дискомфорту своїми абсолютно іншими поглядами на життя.

Це як вільна птаха розпитувала б птаху, яка довго у клітці сиділа й розучилася літати: "А чому не літаєш?". 

Як найефективніше позбуватися нам свого совкового минулого?

Як повертатися до своїх коренів?

Як знаходити порозуміння між тими, хто вже тут, і тими, хто ще залишився там?

Як жити разом?

Як будувати майбутнє за таких непростих обставин?

Пам'ятаю, як соромно мені було, коли напередодні Євро-2012 прочитала в англомовному виданні про те, що на найбільшій площі у Європі, у нашому Харкові, досі стоїть пам'ятник Леніну.

Моя мама переконувала мене у тому, що треба залишатися терпеливими й толерантними до тих людей, для яких Ленін – асоціація з дитячими та юнацькими роками.

Пам'ятаю як ті, у кого Ленін викликав найстрашніші асоціації, раділи поваленню його пам'ятника у Києві:

– Леніна повалили! Цей день нарешті настав!

Ми чемно чекали. Ми ввічливо ставилися до купи незрозумілих речей і дозволяли "совку" впливати й на нас.

Чи правильним було таке рішення?

Чи можна і чи треба було б поступати інакше?

У мене завжди було відчуття, що покоління Незалежної України у меншості.

Вірус homo sovieticus був дуже сильним. Тим, хто мав можливість, та зміг відірватися від совкового минулого, приходилося залишатися, ніби, на маргінесі.

– Ваша проблема у тому, що Ви легко знаходите спільну мову з представниками Заходу, але Ви не розумієте радянських людей, – одне з головних зауважень, які отримала, розпочинаючи свою роботу на державній службі після Помаранчевої революції.

– Ви не вмієте красти – для чого Ви пішли на держслужбу? – й таке запитання отримувала.

Красти, обманювати, давати/брати хабарі – звична норма для представників одного покоління й чужорідна для представників іншого.

Одні звикли, що держава має давати/забезпечувати/дбати, інші ж сприймають держслужбовців, як найманих працівників народу, які мають забезпечувати добробут й належну якість життя у публічному просторі.

Одні хочуть царя, інші хочуть брати участь у формуванні та реалізації державної політики у тій чи іншій сфері.

Представникам двох різних поколінь потрібно шукати консенсус. Нам необхідно спілкуватися. Слухати і чути один одного.

Так, дві паралельні площини ніколи не пересікаються, але кожен з нас сьогодні має можливість зробити вибір, у якій з цих двох площин знаходитися і будувати наше майбутнє. Сьогодні ми маємо свободу вибору.