Низько опустивши голову. Як читати вірші у виправних колоніях

На зустріч із засудженими ми, поети, чекали чотири місяці, бо отримати дозвіл на читання в тюрмі не так просто.

І нарешті в середині квітня ми таки здійснили свій намір почитати вірші та спробувати зрозуміти, як живуть ув’язнені в Сокальській (№ 47) та Миколаївській (№ 50) виправних колоніях управління ДПтС України у Львівській області.

Наша літературна команда це – Юрій Андрухович, Галина Крук, Микола Шпаковський, Юрій Матевощук та ваша авторка.

Ми їхали в білому мінівені та перебирали в голові свої тексти. Наша відповідальність одразу сформувала список заборонених до читання творів.

Галя Крук відкинула вірш про в’язня в сусідній камері серця, Юрій Андрухович – сонет "Ніжність" про лахмітника, що "зарізав панну Касю, лесбіянку". А я вирішила не читати вірші про війну, а також любовну лірику, бо цієї відвертості й тілесності в’язні тут, можливо, давно не мають.

Наш список забороненого уявлявся приблизно таким:

• депресивні;
• занадто відверті;
• про вбивство чи розбій (увімкнувся аспект моральності);
• філологічні або герметичні;
• просто занадто складні.

Знаю, що цей список, як у тій китайській енциклопедії Борхеса, де тварини поділяються на тих, що належать імператору, казкових і тих, які розбили вазу. Але нічого кращого ми не придумали.

"Були випадки, коли після відвідин засуджені різали собі вени", – розповідала Ірена Яніцька, організаторка проекту "Читання за ґратами". А цього ми аж ніяк не хотіли.

Перед нами Миколаївська виправна колонія № 50. Заходимо за перші ґрати по троє. Цих ґрат тут не так багато – це заклад мінімального рівня безпеки, втім, датчики на серцебиття стоять усюди.

Коридором із вибіленими стінами нас заводять у затишний кабінет психолога, де є дивани й лавки, а також акваріум із рибками. Засуджених не мають права змушувати приходити на подібні заходи, тому кількості слухачів ніхто спрогнозувати не може.

Поки чекаємо на глядачів, хтось із наших запитує, чи є тут бібліотека і чи нею користуються.

– Ходить тут один. Ільницький.

– Із таким прізвищем і не дивно, – каже Андрухович. Ми посміхаємося, згадуючи відому родину літературознавців, що з покоління в покоління читають.

Заходять хлопці з голеними опущеними головами, лиш один дивиться нам прямо в очі.

– Тут є вбивці? – згадую запитання Миколи Шпаковського до підполковника, що звучало дорогою сюди.

– Є! – відповів той. – Був такий, що вісімнадцять чоловік убив. Його перевели сюди з колонії для неповнолітніх.

– І зараз є? – перепитував він.

– Та є!

Дивлюся на заспокійливих рибок, що плавають в акваріумі в кінці кімнати, і помічаю поголену голову чоловіка, що прикриває обличчя рукою. Наша організаторка Ірена Яніцька запитує глядачів, щоб їх трохи розговорити:

– Ви знаєте, де видобувають вугілля?

– У Золотому-1, Золотому-2, Золотому-3, Золотому-5, – називає цей чоловік на тлі акваріума мої рідні місця.

– Ви з Луганщини? – запитую.

– Я каратєль.

Гублюся. Що це було? Реакція на повідомлення про те, що я з Луганщини?

Потім ми дізнаємося від наших провідників, що цей засуджений служив у батальйоні "Азов". Але причина відбування покарання, як нам сказали, не пов’язана зі службою.

У Сокальську виправну колонію ми їдемо спокійнішими, бо вже уявляємо, що там на нас чекає. Але це лише так здається, бо ці заклади за настроєм дуже різні.

Тут тримають лише рецидивістів – людей, що засуджені вдруге, втретє і більше – і внутрішній драматизм тут гостріший. Щоб потрапити всередину, ми проходимо щонайменше п’ять кіл безпеки – ґратованих пропускних пунктів.

– Звідси ще ніхто не втікав, – повідомляє нам наш провідник.

– У мене з собою запальничка. Це можна? – питає Юрко Матевощук.

– Можна. У нас уже нема чого палити.

На території колонії стоїть монастир отців-бернардинів ХVII століття, що кілька разів горів. Востаннє – 2012 року, тож в’язнів-довічників, які у ньому були розташовані, довелося перевести до Львова.

Тутешні засуджені відкритіші до спілкування – до них уже раз приїздили письменники, і контакт з аудиторією встановився швидше.

Андрухович розказує про польського автора Анджея Стасюка. Після відсидки через дезертирство з армії він почав писати прозу.

– Може, хтось із вас буде письменником, – додає Юрій.

– Я мушу зробити зауваження автору, – засуджений Олексій встає і говорить про книжку Стасюка "Схід", яку він прочитав. – У книзі занадто різкі переходи між подіями. Я змушений був повертатися і перечитувати попередні речення, щоб зрозуміти…

– Я серед присутніх знаю лише Андруховича, – говорить інший. – Читав ваші інтерв’ю в журналах і газетах… Скажіть, як ви ставитеся до роману Гессе "Гра в бісер"? Я тричі його перечитав і не можу зрозуміти суті. Мені тут немає з ким це обговорити…

Потім цей чоловік, якого ми називали позаочі не інакше як Гессе, підійшов до мене і розповів, що він із Луганська, скоро звільняється і хотів би повернутися додому.

– Може, не треба, – кажу я. – Там ситуація не надто добра.

– У мене там близькі люди, не родичі, а близькі люди, – відповідає.

– Близькі люди. Я розумію.

Ми виходимо з-за ґрат і на повні груди вдихаємо. І кажемо всі як один, що краще туди не потрапляти. Принаймні в іншій якості точно.