Як це – бути українською лікаркою у США? Інтерв’ю з Іванкою Небор про медицину і навчання у Штатах

Життя Іванки Небор нагадує американський серіал про будні клініки: десятки пацієнтів, майже щоденні операції, мінімум часу на особисте життя та максимум – на роботу. І все це у стінах однієї з лікарень Нью-Йорка.

Однак починала вона кар’єру в Україні. Тут Іванка пройшла шлях від звичайної студентки до лікарки київського інституту отоларингології. Під час навчання жінка заснувала українськомовну платформу INgenius зі статтями та лекціями на медичні теми.

Та місцем для свого подальшого професійного розвитку Іванка обрала США. Їй вдалося вступити до резидентури – американського аналога інтернатури. Ба більше, на вузьку спеціальність, яка є недосяжною для багатьох іноземців.

У 2022 році Іванка стала однією з організаторів місій Face to Face, під час яких пластичні та реконструктивні хірурги зі США приїжджають до України й безоплатно оперують військових і цивільних українців з тяжкими травмами обличчя, дефектами лицевих кісток і повік.

"УП. Життя" поспілкувалася з Іванкою Небор про її шлях у медицині, створення платформи INgenius та місій Face to Face, життя резидентки у США, а також про особливості медицини у цій країні.

Далі – її пряма мова.

З чого починався шлях у медицину

Все моє життя пов’язане з медициною, бо батьки працюють лікарями. Мама – неврологиня, тато – токсиколог. Скільки себе пам’ятаю, вони постійно когось консультували – хоч на святах, хоч під час відпочинку. У будні, коли батьки приходили з роботи, я слухала історії про їхніх пацієнтів – це була немов традиція.

Саме тому в мене з дитинства склалося враження, що медицина – це цікаво.

Після школи я вступила на лікувальну справу. Але навіть тоді я ще не дуже розуміла, що таке бути лікарем. Я просто вчилася – банально хотіла скласти екзамени, отримати диплом. І тільки з віком почала розуміти всі грані професії.

Отоларингологія мене зацікавила з двох причин. По-перше, це хірургічна спеціальність. В Україні дуже багато лорів йдуть у поліклінічну діяльність, залишаючись лорами-терапевтами. Але у США та Західній Європі отоларингологія – це саме про хірургію.

По-друге, вона досить різноманітна. Ти можеш лікувати дорослих і дітей, проводити ендоскопічні, реконструктивні й пластичні операції, повертати людям здатність чути й дихати та багато всього іншого.

INgenius – перша українськомовна медична платформа

Під час навчання в університеті мені дуже хотілося популяризувати доказову медицину українською мовою. Це був 2015 рік, тоді ще всі сиділи у російській соцмережі "ВКонтактє". Там вистачало цікавих публікацій на медичну тему – але всі були російською мовою. Навіть якщо вони походили з України (але це був мінімальний відсоток).

Були люди, які мені казали, що такий контент популярним не стане. Нібито всі знають російську, нею написано багато якісної інформації. Але ми з командою все ж вирішили спробувати.

І тоді побачили, наскільки багато людей почали відвідувати наші івенти, читати статті. Багато тоді казали: "Нарешті у нас з’явилося щось україномовне". Нас це дуже надихнуло і наші проєкти почали множитися.

Пандемія COVID-19 дуже змінила INgenius. У той час припинилися офлайн-заходи, тому вся діяльність перемістилася в онлайн.

Велика війна завадила відновити наші конференції. Половина активної частини команди поїхали на Схід як медики. Частина напряму бере участь у воєнних діях, але більшість працюють у прифронтових зонах і допомагають рятувати місцевих жителів.

Зараз INgenius більше фокусується на глобальних проєктах. Зокрема, це переклад медичних протоколів і методичних рекомендацій для лікарів, робота з великими організаціями.

Як починалася місія Face to Face

Місія Face to Face – один із наймасштабніших проєктів, до якого залучений INgenius.

Почалося все у 2022 році. Тоді декілька хірургів зі США написали громадській організації Razom for Ukraine, яка займається допомогою українцям. Вони розповіли, що хочуть приїхати до України й провести операції. Це було досить незвичне бажання, бо більшість іноземних лікарів обирають зупинятися в Польщі, не перетинаючи кордон з нашою країною.

Тоді мої друзі з Razom for Ukraine звернулися до мене із проханням допомогти організувати поїздку. Разом з іншими лікарями INgenius ми зібрали пацієнтів, провели їхні огляди, переклали дуже багато медичної інформації. Першу місію організували за 2,5 місяці. За два роки ми провели вже три місії, цієї осені запланована четверта. Ми сфокусовані саме на дуже важких кейсах – відсутності кісток обличчя, пересадці лоскутів шкіри. Ми не беремо звичайні пластичні операції, які можуть зробити в Україні.

Найскладніші випадки – це завжди дефекти середньої частини обличчя. Збоку набагато легше працювати, тому що є частина шкіри, яку можна натягнути або пересадити з шиї чи навіть грудини, а потім відшліфувати. Але у середині обличчя майже немає ділянок, з яких можна взяти шкіру. Хіба що з лоба, але й там небагато. І такі випадки потребують не одного втручань, а декількох.

Візьмемо, наприклад, реконструкцію носа. Це не просто пересадити шкіру – вона повинна на чомусь триматися, мати свій "каркас". Тому спершу треба пересадити хрящ з ребер. Все це може не приживатися, затягуватися шрамами. Результат часто передбачити неможливо.

Кожен пацієнт має унікальну історію. На перших місіях було багато людей, яким довелося покинути власні домівки через війну – з Бучі, з Маріуполя.

Серед останніх пацієнтів – військовий, який втратив око. Ми привезли йому імплант, надзвичайно схожий на справжнє око – його прямо вимальовували, точно підбираючи кольори. Коли цьому військовому поставили імплант і дали подивитися у дзеркало – він почав плакати зі свого єдиного справжнього ока.

Американські колеги люблять розпитувати пацієнтів, чим ті займалися до війни. Спочатку вони дуже дивувалися, що всі військові мають бекграунд – інженери, бізнесмени, лікарі, айтішники. Адже у США солдати – це люди, які професійно займаються військовою справою.

Ми вже прооперували понад 100 людей. Є пацієнти, які пройшли кілька місій, бо ми продовжуємо коригувати результат.

Шлях до США

Уперше на стажування до США я потрапила у 2018 році. Мене надзвичайно вразило, наскільки по-іншому у них вибудована система навчання медиків.

Наша інтернатура та американська резидентура дуже відрізняються. Перша триває 2 роки, друга – від 3 до 7 років (у моєму випадку – 5). Резидент – це лікар, який навчається, але робить більшу частину роботи у лікарні. На останньому році навчання у США можуть робити такі операції, які в Україні виконують тільки професори. У нас же інтерни не завжди торкаються пацієнтів, і ніби працюють секретарями своїх керівників.

Американські лікарі ставляться до резидентів, як до колег, бо розуміють, що через 5 років резиденти стануть одними з них.

В Україні інтерну важко підступитися до операційного столу, отримати необхідні знання й навички. Він має самостійно навчатися й робити багато додаткової роботи, щоб його допустили до чогось більш-менш серйозного. Система сама по собі не передбачає, що інтерн може провести операцію.

В обох країнах важливу роль відіграють людські стосунки – ставлення лікаря до резидента чи інтерна. Але у США є система. Тому якою б поганою людиною не був би лікар, він просто вимушений навчати своїх резидентів. Інакше на нього поскаржаться й він втратить роботу.

Після першого стажування я впевнилася, що хочу продовжувати навчання саме у США. Після нього я повернулася до України, вступила до аспірантури, але продовжила цікавитися іншими стажуваннями за кордоном. Згодом мені вдалося поїхати до Цинциннаті, де я працювала у клінічних дослідженнях та над науковими публікаціями.

Потім був рік у Канаді. Там працювала більш практично, зокрема, навчалася робити хірургічну ендоскопію носа – малоінвазивну операцію через природні отвори.

Потрапити на резидентуру до США для іноземців – дуже важко. Особливо якщо це вузька хірургічна спеціальність. Процес вступу триває рік.

Для початку потрібно скласти екзамени, щоб підтвердити диплом. Це не тільки для українців – для всіх іноземців. Також у кандидата повинні бути наукові роботи та досвід – стажування, робота тощо. Резюме має бути багатогранним.

На резидентуру в отоларингологію конкурс складає 200 людей на місце. Але конкуренція дуже залежить від галузі. У США є велика потреба у терапевтах, адже в країні велика кількість населення. Тут більше місць, тому на цій спеціальності часто зустрічаються іноземці. Так само і на широких спеціальностях – анестезіології чи загальній хірургії. Ортопедія, офтальмологія, отоларингологія, пластична хірургія, нейрохірургія належать до вузьких. Сюди хочуть йти самі американці, тому панує велика конкуренція.

Іноземці програють американцям у багатьох речах – англійська є їхньою рідною мовою, вони навчаються в американських вишах, а тому зазвичай отримують кращі результати на екзаменах. Вони краще розуміють, як влаштоване їхнє середовище, як у ньому комунікують люди, а тому можуть краще себе презентувати. "Вдома і стіни допомагають", – як то кажуть. Іноземці мають не тільки зробити хороше резюме, але й продати його, довести, що зможуть працювати.

Усім охочим подаватися на резидентуру я б порадила уважно ознайомитися з якомога більшою кількістю різних історій від людей, які вже пройшли цей шлях. Але звертати увагу не лише на успішні історії, а й на невдачі, щоб запобігти повторенню помилок.

Коли я потрапила на резидентуру, у мене була одна думка: "Нарешті я почну оперувати". Але це виявилося не зовсім так. Перші два роки з резидента роблять теоретично і терапевтично сильного спеціаліста. Ти багато спостерігаєш за консультаціями, щоб вміти правильно діагностувати хвороби та призначати препарати. Це – база. Тільки потім починаються перші кроки у хірургії. І лише на 4-5 рік частка операцій складає 70% від усієї роботи.

Зараз я на другому році резидентури, мене починають потроху залучати до операцій. І тепер я розумію, що такий підхід є досить розумним. Я відчуваю, що стала сильнішою як спеціалістка.

Один день із життя резидента

Робочий день резидента триває близько 14 годин. Вільного часу у нас мінімум.

Я приходжу до лікарні о 6-ій ранку. Заходжу в електронну систему та вивчаю інформацію про пацієнтів – дивлюся, які результати аналізів, що змінилося за моєї відсутності, які ліки кому призначили. Це займає 30-40 хвилин.

Потім вся наша команда збирається разом – це молодші й старші резиденти, помічники лікарів та студенти. Ми обговорюємо, що сталося за ніч, які нові пацієнти з’явилися. Про це звітує людина, яка була на чергуванні.

Далі на черзі обхід по всій лікарні. У нас немає свого лор-відділення, тому ми ходимо просто по різних ліжках.

У США майже кожен день – операційний. Рідко, але буває, що більшість лікарів на консультаціях, і тільки один оперує. Тоді після обходу ми залишаємося консультувати. Але зазвичай прямуємо в операційні. Операції починаються о 7:30. Резиденти мають прийти в операційну раніше, щоб проконтролювати процес підготовки.

У перервах ми можемо проводити консультації. Молодші резиденти, наприклад, залишаються слідкувати за пацієнтами, які лежать у лікарні. У нас також завжди при собі є спеціальний пейджер. На нього можуть писати усі, хто приходять у приймальне відділення або вже лежать у стаціонарі й потребують консультації.

Операції закінчуються приблизно о 17-18 годині. Після цього ми знову збираємося й обговорюємо все, що сталося за день. Найчастіше вночі чергує один із резидентів. Коли всі йдуть додому, він один залишається в лікарні. У резидентів чергування триває 24 години – з ранку до ранку.

Коли немає нічної зміни, ми лишаємося в лікарні до 20-ї години.

Якщо чергування у вихідний день, я приходжу до лікарні на 6:30, сама роблю обхід та передивляюся всі консультації. Лікар зі мною постійно на зв’язку, я йому відправляю всю інформацію щодо пацієнтів. Але він перебуває вдома, у госпіталі тільки резидент.

Зазвичай за місяць резидент має тільки одні повноцінні вихідні – тобто суботу й неділю. Ми називаємо їх золотими – "golden weekend". Тому маємо дуже мало часу, щоб займатися ще чимось, окрім своєї спеціальності.

Водночас мені резидентуру важко назвати роботою, це все одно навчання. І воно вимагає багато фізичного й психологічного здоров'я, забирає нормальний сон і ресурси. Це абсолютно незбалансована праця, але після неї ти виходиш справжнім лікарем.

Зазвичай резидентуру закінчують у віці від 33 до 37 років – і тільки тоді стають лікарями. З новою посадою графік покращується, але з’являється багато приводів для хвилювання, адже ти починаєш відповідати за всіх своїх пацієнтів і самостійно ухвалювати рішення. Мені розповідали, що перші 5 років у ролі лікаря будуть дуже нервовими. Але це просто треба пережити.

В Україні закінчують інтернатуру у 24-25 років. Але в цьому віці ти все одно не вмієш робити операції, окрім найпростіших. Потім ще потрібно отримати місце в стаціонарі й потроху вчитися у старших колег. Навчитися більш-менш нормально оперувати вдасться не раніше ніж у 35 років. Але в Україні цей шлях не такий інтенсивний, як у США.

Чим відрізняються медичні системи в Україні та США

Медичні системи в Україні та США дуже різні, через що їх важко порівнювати.

Українська медицина – більш соціальна. Держава покриває багато витрат. Навіть зараз, після децентралізації. Раніше медзаклади мали стандартний бюджет, і це трохи радянщина. Зараз на кожну лікарню виділяють кошти з огляду на те, скільки пацієнтів вона обслуговує та скільки операцій проводить. Такий підхід є дуже розумним.

Американська система – не найкраща для пацієнта, враховуючи її доступність і вартість. Але якщо говорити про лікарів, тут багато можливостей для їхнього професійного розвитку.

Медична система США – це бізнес-модель. Більшість лікарень приватні, і тільки невелика частина працює з державою. Країна може виділяти кошти лише на ветеранів, пенсіонерів, малозабезпечених людей. Але всі кошти все одно йдуть через страхові компанії. Навіть федеральні програми Medicare (медичне страхування для людей старших за 65 років та деяких груп інвалідів – ред.) та Medicaid (медичне страхування для малозабезпечених верств населення – ред.) платять гроші лікарням.

Там все прораховано – вартість ліжка, препаратів, робота лікаря тощо. Лікарні надсилають чек у страхову, а там вже вирішують, як саме будуть проводити оплату.

Також у США є багато додаткових лікарських спеціальностей, яких немає навіть в Європі. Наприклад, nurse practitioners – це вища градація медсестри, яка працює як помічник лікаря. Є й окремі люди, які допомагають при огляді – хтось вимірює тиск, хтось робить лікарські записи. Але це одна з причин, чому пацієнтам так важко потрапити до спеціаліста.

Водночас у США не така погана ситуація із записом до лікарів, як у Канаді. Остання має соціальну медичну систему, через що є дуже мало приватних лікарень, а державних спеціалістів на всіх не вистачає. Якщо у людини, наприклад, викривлення носової перегородки, вона може чекати на прийом у лікаря понад рік, а потім ще пів року-рік – на саму операцію.

У Штатах між записом та відвідинами лікарні може пройти місяць-два. На операцію зазвичай доводиться чекати два-три місяці. Населення постійно росте, тому фахівців не вистачає.

Наприклад, щороку у країні випускають 350 отоларингологів. І це на понад 300 мільйонів людей. Звісно, йдеться про 350 нових лікарів кожного року, але варто не забувати, що лікарі постійно звільняються та йдуть на пенсію. І виходить, що на одного лора припадає кілька тисяч людей.

Є штати, які не дуже густо населені. Вони зазвичай заховані всередині країни. Наприклад, Юта чи Арканзас. Там мало людей, а отже ще менше лікарів. І якщо це маленьке містечко з приватним сектором і населенням 50 тисяч людей, місцева лікарня періодично наймає тимчасових лікарів. Вони знаходять спеціаліста, записують до нього усіх охочих і відправляють за ним чартерний рейс. Лікар може там перебувати два тижні, місяць. І так раз на пів року. Весь інший час у лікарні тільки медсестри чи помічники лікаря. І фахівці не проти таких відряджень, бо за дуже короткий проміжок часу вони отримують великі гроші.

В Україні переважно можна потрапити до лікаря на наступний день, максимум – за два-три дні. На мою думку, у великих містах часто кількість медиків перевищує навіть кількість їхніх потенційних пацієнтів. Нестача фахівців є тільки у маленьких містах та селах.

Крім того, медична система у США дуже багата – послуги лікаря потрібні всім, але вони досить дорогі. Для пацієнтів це великий мінус, тому що страховки недешеві. У найгіршому положенні тут перебуває середній клас. Багаті люди можуть дозволити собі хорошу страховку, за бідних платить держава. А з посередньою страховкою багато собі дозволити не можна.

Також перевагою України є душевність. Коли ти приходиш до лікаря, він з більшою ймовірністю тебе заспокоїть, пояснить, поведе за руку по кабінетах.

У США медики бояться, що пацієнт може подати до суду. Сьогодні вони усміхаються, а завтра буде заява. Це дуже віддаляє лікаря й пацієнта одне від одного. Щоб сказати, наприклад, що людині варто сходити до психолога, щоб пропрацювати свою тривожність, лікар підбиратиме безліч слів – боячись промовити щось зайве.

Пригадую випадок у США, коли я прийшла до стоматолога, намагалася спілкуватися з ним, питати поради, як краще вчинити. А у відповідь чула лише завчені шаблонні фрази. Звичайно, це не завжди так, але доволі часто.

Цікаві факти про американську медицину

Антибіотики – це рідкість

В Україні деякі лікарі досі призначають антибіотики проти вірусних інфекцій. Тоді як у США навіть із прямими показами цей момент відтягують. Особливо у випадках з дітьми. Так вони намагаються попередити антибіотикорезистентність.

В Україні антибіотик амоксицилін, наприклад, зараз призначають дуже рідко, бо вважають його малоефективним. Тому надають перевагу цефтріаксону. Але у США амоксицилін досі показує хороші результати.

Є чотири лінії антибіотиків. Завжди треба починати з першої. Але в Україні часто одразу призначають препарати з третьої. Наприклад, уже згаданий цефтріаксон належить до саме третьої лінії.

Гомеопатії у США майже немає

В американських медичних центрах я ніколи не бачила гомеопатичних препаратів. Там це – нонсенс. Є приватні контори, які ними торгують, але такі люди ніколи не називають себе лікарями, бо це заборонено.

У таких випадках завжди пишуть: "я не лікар", "цей препарат не є медичним", "ця практика не є медичною". Тому якщо людина звертається до гомеопатів, це вже її вибір.

"Подяки" лікарю

Інколи пацієнти у США можуть дякувати лікарям цукерками, алкоголем чи будь-чим іншим, але набагато рідше, ніж в Україні. Бо інакші взаємини. Тим паче тут і без "подяки" є чітко прописаний прайс.

Найчастіше таке практикують емігранти, серед американців – це велика рідкість.

Палата №13

У США не існує поверхів, палат, операційних №13 (за деякими винятками). Бо багато людей дотримуються думки, що число 13 нещасливе.

І мені це дуже здивувало – забобони у дуже прогресивній системі.

"Почувайтеся в реанімації як удома"

Коли я була на ротації в реанімації, мені дуже сподобалася ідея створювати у палатах домашній затишок. Коли заходиш туди, то зазвичай бачиш не найкращу картину: людина без свідомості, з трубкою у роті, шкіра бліда, волосся зав’язане. І це окей, бо це робота. Але потім підіймаєш очі, а навколо фотографії пацієнта до його хвороби чи нещасного випадку. Ти бачиш, як людина святкувала свій день народження, подорожувала Італією, бавилася зі своєю собакою. Це дуже допомагає зрозуміти цінність роботи медика.

Тут без проблем пускають родичів до реанімації. З дітьми взагалі можна перебувати там постійно. У дитячій реанімації є окрема палата з ліжком та диваном поруч, з ванною кімнатою. Для сім’ї дуже важливо у такі складні моменти бути разом.

Плани на майбутнє

Я точно планую залишатися у Штатах, але при цьому хочу допомагати Україні.

Після закінчення резидентури маю намір піти на навчання, яке називається fellowship. Там я зможу отримати вужчу спеціалізацію в отоларингології – наприклад, отолога чи ринолога. Але я поки думаю над цим.

Сподіваюся, ми зможемо й надалі привозити місії Face to Face. Можливо, у майбутньому це буде рідше. Бо все дуже залежить від графіків хірургів. В рамках місії вони переважно приїжджають під час своїх відпусток.

Також я б хотіла відкрити свою приватну клініку в Україні, щоб мати можливість ділитися своїми знаннями й досвідом із колегами та допомагати пацієнтам. Зокрема, у тих випадках, з якими мої українські колеги у своїй практиці не зіштовхувалися.

Це був би мій ідеальний варіант життя, але як воно насправді буде – побачимо.

Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"