А ще директор школи....

Вже збився з рахунку, скільки разів я чув цю фразу (чи схожі) в ході численних обговорень різних тем на круглих столах, конференціях та у соціальних мережах.

Достатньо висловити якусь не дуже популярну чи особисту думку, емоційно захищати власні погляди – і все, караул: "Як же так! Цілий директор школи – а таке каже!"

Наприклад, людина у коментарях під моїм постом пише повну маячню лише тому, що не завдала собі клопоту прочитати написане – і починає приписувати мені те, чого я не казав і не думав. Більше того – приписавши мені власну думку, опонент починає сам з собою затято сперечатися.

І коли я звертаю увагу на те, що пан таки, м'яко кажучи, не дуже послідовний, а якщо відверто – пише маячню, починаються звинувачення у "невихованості", "неетичності" тощо.

Або під час дискусії починаються особисті нападки, "наїзди".

Останнім часом я, зазвичай, це просто пропускаю повз вуха, але подекуди не витримую – і даю конкретну характеристику розумовим здібностям та етичним якостям людини, яка собі таке дозволяє.

Каюся і розумію, що цього робити не треба, але...

Але ж, чорт забирай, я жива людина!

Яка має право – як і будь-хто інший – на розуміння та повагу, яка хоче гарно робити свою справу, яка може помилятися та – як і кожен громадянин – висловлюватися так, як вважає за потрібне.

І от зараз, коли я вчергове почув від співрозмовника "а ще директор школи..", замислився над тим, а що ж "можна" чи "не можна" мені не тільки як директору школи, але як звичайній живій людині?

Яким і ким, врешті-решт, хочуть бачити вчителя та директора школи громадяни, батьки дітей, яких ми вчимо?

Лицарем у білих шатах, який ніколи не помиляється, не виявляє людських емоцій, завжди поводить себе "як треба": тобто суворо за інструкціями, без жодних індивідуальних рис?

Людиною у футлярі? Який мовчки зносить несправедливість та образи? Який буде благодушно посміхатися та підтримувати очевидну дурню тільки для того, щоб здаватися "вихованим"?

Чи батьки хочуть бачити у вчителі живу, відкриту та гуморну людину зі своїми особливостями, недоліками, правом на помилки та їх виправлення?

Людину, яка буде говорити з дітьми так само доброзичливо, спокійно і відверто, як з іншими людьми, не ховаючись під маскою "дорослості"?

Людину, яка має право на захист своєї особистості від "наїздів", несправедливих звинувачень, від маячні, яку, на жаль, доволі часто доводиться вислуховувати?

Але ж, шановні, той "ідеальний вчитель" вашої дитини, про якого мріє кожен з батьків – це жива людина, яка має право – як і ви – бути унікальним та захищати свою людську гідність.

Ви не замислювались над тим, що саме вимога до вчителя "бути ідеальним" призводить до прямо протилежних наслідків?

Мова ось про що. Мені завжди було дивно спостерігати за поведінкою деяких колег-педагогів, які в компанії, серед "своїх" були гуморними, жвавими, відкритими і симпатичними людьми. Але щойно ця ж сама людина входить до класу, їй наче пороблено: мертві слова, суворе обличчя, жорсткий погляд. Бо це ж ВЧИТЕЛЬ.

Тому що так треба? Кому треба? Дітям?

Так діти найбільше цінять у вчителях саме щирість та відсутність фальші, вміння спілкуватися на рівних без панібратства.

При цьому гарним вчителям, яких я досить багато зустрічав на своєму шляху, завжди притаманне внутрішнє і дуже спокійне відчуття певної дистанції, яка існує між людьми різного віку.

Діти загалом дуже тонко відчувають цю природну дистанцію – і поважають вчителів, які знають багато і водночас – прості та легкі у спілкуванні. І точно знаю, що дітям абсолютно неприйнятно, коли вчитель створює зі своїх знань та своєї посади постамент, на який можна гордовито залізти, щоб вимагати "поваги".

Один з цікавих парадоксів школи у тому, що найбільшу повагу дітей мають саме ті вчителі, які про "повагу" абсолютно не дбають. Вони просто гарно роблять свою роботу, щиро спілкуються з дітьми, справедливі та не надягають масок "серйозності", "вчительства". Ну й – навпаки.

Тому – будьмо відкритими, чесними з дітьми, не будемо боятися визнавати помилки – і все у нас буде добре. Бо щирість – то основа якісної атмосфери у школі. А "влізання на постамент" – омертвіння та безнадія.

Будьмо живими. Саме тому, що "а ще ж директор школи"…

Сергій Горбачов, директор СШ №148 м. Києва