Казус Щорса: декомунізація – реванш чи покарання?

Наступного дня після подій на бульварі Шевченка у Києві (30 червня – спроба самочинно знести пам’ятник Щорсу групою радикально налаштованих і добре екіпірованих чоловіків, керованих Миколою Коханівським) я написала доволі емоційний пост.

Головні тези були прості: виконувати один закон, порушуючи задля цього інші, не варто. Не варто узурпувати право на істину – якщо є проблема, її треба обговорити в колі фахівців. Поспішати не треба – робимо ж для себе, а не для "картинки".

Дискусії не вийшло: опоненти оголосили мені ганьбу, назвали "тупорилою мраззю", "ліберастичною сволотою", порівняли з Оленою Лукаш  і пообіцяли "розібратися" зі мною "під час наступної революції". Стільки уваги відразу!..

Та то таке, дрібниці – порівняно із тим, що навіть професійний юрист у коментарі під постом, по суті, заперечує необхідність дотримуватись закону, а професійний мистецтвознавець пропонує "позносити тих, хто не вартий вічності" (цікаво, як і хто визначатиме стосунки з вічністю?).

Але і це дрібниці порівняно з тим, що "казус Щорса" швидко набуває ознак чергової міжвідомчої війни.

На офіційному сайті Міністерства культури публікується офіційне повідомлення: проблема є, закону "Про охорону культурної спадщини" дотримуватись треба, зняття статусу пам’ятки – компетенція Кабміну, для опрацювання подібних складних ситуацій створено робочу групу.

Відповідь директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича (опубліковано, наскільки мені відомо, спершу на особистій сторінці у фейсбуці) щиро вразила: немає значення, яким буде рішення Кабміну – пам’ятник має бути демонтований.

Це нагадало мені нараду в Музеї історії України у Другій світовій війні щодо долі радянського герба на щиті Батьківщини-матері. Що з ним робити (і чи робити взагалі) – питання складне технічно, юридично, етично й естетично. Коротше, питання для дослідження і обговорення.

Кількадесят людей саме для обговорення й зібралися. Заступник тодішнього міністра культури В’ячеслава Кириленка відкрив нараду словами: "Перш ніж ми перейдемо до обговорення, хочу пересвідчитись, що ми всі одностайні – герб має бути демонтований"… 

На щастя, міністр культури тепер інший. І я йому дуже, дуже дякую за те, що Міністерство зайняло у випадку з пам’ятником Щорсу спокійну, зважену позицію. Шкода, якщо над нею візьме гору категорична позиція іншого посадовця, що ґрунтується, здається, виключно на "політичній доцільності".

Не хочеться думати, що ця доцільність – у виконанні закону за будь-яку ціну, в тому числі – ціною конфліктів і соціальної напруги. Але конфлікти відбуваються повсякчас.

І я вкотре запитую: що доцільніше для поступу країни – оголосити непатріотичними ренегатами всіх, хто думає "не так", хто більше не хоче ходити строєм?

Чи, усвідомлюючи труднощі процесу, припинити ламати людей через коліно і внести зміни до закону? Подовжити термін для деяких дій, ініціювати створення міжвідомчих груп, які б допомагали налагоджувати діалог?

Чому навколо "законів про декомунізацію" так багато проблем і чому цей процес настільки демонізований?

Дозволю собі припущення: закони написані у найкращих комуністичних традиціях, саме тому й викликають таку поляризовану реакцію. З одного боку – люди старшого покоління, для певної частини яких ленінські монументи є частиною їхнього життя.

Єдиного життя, яке вже не відмотати назад, не прожити заново, і цю драму слід би брати до уваги, так само, як і драму життя тих, для кого невід’ємною частиною життя є монументи, наприклад, Бандері. І це можуть бути люди одного віку, і це драма цілого суспільства…  

З другого боку – виконання "законів про декомунізацію", мабуть, відлунює чимось знайомим частині українських чиновників, серед яких багато представників "старої школи", звиклих до виконання будь-яких наказів. Крім того, представникам ультраправих сил така стилістика теж, м’яко кажучи, не чужа.

І між усім цим – гуманітарії, які закликають до зваженості та відкритого діалогу. Ну, як у моєму випадку. Я кажу: "Не треба поспішати, пам’ятник є пам’яткою, тут треба обережно". А мені: "Ліберастична сволото". От і поговорили…

Але я все одно повторюватиму знов і знов: декомунізація не повинна сприйматися однією частиною суспільства як можливість реваншу, а іншою – як покарання.

На жаль, саме в таких дефініціях – злочин і кара – вона нерідко сприймається. І, борони Боже, стати на захист пам’ятника!

[L]Декомунізація потрібна. Потрібна саме зараз, хоч би як боляче не відбувалась. Тому що декомунізація – складова значно глибшого процесу деколонізації. І для цього процесу насправді не так важливо знести пам’ятник Щорсу (боюся, про демонтаж не йтиметься: за такої позиції керівництва УІНП у "декомунізаторів" із лав Коханівського руки будуть розв’язані).

Значно важливіше, що ми з цієї ситуації винесемо –  свободу чи страх.

Справжнім результатом декомунізації має бути не кількість знесених пам’ятників чи перейменованих вулиць. Свобода – країни, особистості, волі, вибору, голосу, свобода бути собою і не боятися – ось заради чого це все. Суспільна злагода –  коли ми знайдемо в собі сили не ділити власну країну на чорне і біле. Бо в ній багато різних ідентичностей, і цим вона прекрасна, цікава і сильна.

Якщо змістити акценти у цей бік, щезне спокуса узурпувати право на істину, припиняться показові "публічні страти" монументів (зараз – виключно про ситуацію із Щорсом), здійснювані радикалами (цікаво, із чиєї санкції і за чиєї матеріальної підтримки?).

Знести пам’ятник тирану – ще не означає здобути свободу. А якщо не заради свободи – навіщо тоді все це?

***

PS: 5 липня в Українському кризовому медіа-центрі відбулася презентація концепції видання "Гід із декомунізації". Це спільний проект групи науковців і практиків – менеджерів культури, які вирішили проаналізувати досвід декомунізації та розробити поради для фахівців у галузі культури, чиновників та активістів на місцях щодо реалізації законів. Один із важливих пунктів майбутнього посібника – робота sз громадою та побудова діалогу.

Владислава Осьмак, керівник Центру урбаністичних студій НаУКМА