Музей кіно: бути чи не бути?

Ідея створення музею кіно – логічна для кіноархіву, – визрівала впродовж 2015 року. Спершу в квітні 2014 року в Центрі відбулась публічна презентації концепції розвитку Довженко-Центру, яка передбачала його перетворення на публічний простір – культурний кластер.

Були внесені відповідні зміни до статутних документів, зокрема змінено успадкований від Київської кінокопіювальної фабрики основний вид економічної діяльності з "тиражування відеозаписів" на "функціонування архівів і бібліотек", що відповідає фактичній і статутній діяльності Центру та планам з його реформування.

З мінімальними коштами, але нестримним ентузіазмом ми розпочали ремонт приміщень колишнього цеху на 5-му поверсі основної будівлі Центру. Все робили власноруч: прибирали сміття (200 тонн!), вичищали зали, збивали хімуражену плитку, фарбували приміщення набіло.

В цьому – першому – концертно-експозиційному публічному просторі на території Довженко-Центру, який ми назвали Довженко-хол, вже в червні 2014 року відбувся перший захід: майстер-клас з кіновиробництва Ukrainian Cinema Village, організований молодими кіноентузіастами. Разом з ними ми підготували приміщення під лекторій, одну з лекцій у якому прочитала Ада Роговцева.

Наступним заходом у ньому став концерт чеського електронного гурту "Forma": музиканти озвучили найвідоміший чеський німий фільм "Еротикон" та провели музичний майстер-клас. Далі був концерт музичного агентства "Ухо", Фестиваль сучасного танцю Zelyonka Fest і безліч інших заходів…

Те, як спрацював цей простір, які нові можливості він відкривав, спонукало нас продовжувати приводити до ладу й решту занедбаних приміщень. Вже в червні ми домовились з Центром візуальної культури та кураторами Георгом Шоллхаммером і Хедвіг Заксенхубер про те, що Центр стане одним з майданчиків Київської міжнародної бієнале сучасного мистецтва "Київська школа" .

Тут, у стінах колишнього потужного індустріального комплексу, непересічній будівлі пізнього радянського модернізму, на початку вересня відкрилася "Школа образу і доказу", присвячена кіновиробництву як інструменту критичного аналізу.

Для її роботи ми з руїни вивели приміщення першого, п’ятого та технічного (8-го) поверху (загалом – понад 1000 м2). Тоді ми самі для себе відкрили чи не найцікавішу власну локацію – величезну дахову терасу, яку в подальшому використовували для виставок та лекцій.

Проте термін дії мого річного контакту як гендиректора Центру завершувався, певності в його пролонгації не було, а після інциденту на святкуванні 50-річчя "Тіней забутих предків" виникало дедалі більше вказівок на те, що контракт подовжено не буде.

Утім, титанічна робота з ревіталізації простору Центру мала бути інституціоналізована. Концепція кластеру була проміжним етапом між попереднім періодом індустріального об’єкта та створенням в перспективі сучасного кіноархіву.

Кластер як місце синергії креативних ініціатив потребував надалі капітальних вкладень в інфраструктуру, які уможливили би подальше залучення партнерів-культурників. Без цього нам доводилося витрачати вдесятеро більші людські ресурси й працювати попроектно: говорити про тривалі проекти та інституційну співпрацю в таких умовах було важко.

Стратегічне рішення про заснування музею було прийняте у вересні 2015 року (наказ від 14 вересня 2015 р. №28). Цим наказом, виданим за два місяці до закінчення мого контракту – враховуючи реальний ризик, що його не буде подовжено – я переслідував і далекоглядні цілі створення справжнього сучасного музею кіно, і потребу зафіксувати як незворотній обраний стратегічний курс з перетворення занепалого промислового об’єкту на публічний простір.

Невдовзі ми оголосили публічний конкурс на створення дизайн-проектів приміщень Музею кіно. Результати конкурсу підбили в грудні. Переможцем став архітектурний дует Morphogenesis студенток 5-го курсу КНУБА.

На жаль, ні їм, ні нам, не вистачило компетенції перевести концептуально організовану експозицію в просторовий вимір. Кілька місяців безплідних брейнстормів переконали мене в тому, що таке амбітне підприємство як музей кіно має творитися людьми з виключними компетенціями.

Ідея створення музею отримала друге дихання та зв’язок з реальністю, коли в березні зі мною зрештою підписали 5-річний контракт. Одразу по призначенню я запросив до роботи Марію Задорожну, музеєзнавця та одного з найуспішніших українських арт-менеджерів (у Марії тоді щойно закінчився контракт на посаді гендиректора НХМУ), яка невдовзі долучилася до нашої команди.

В квітні Марія стала профільним заступником, директором музею кіно. Разом з нею та нашим спільником і однодумцем Юлею Вагановою ми нарешті завершили радикальну переробку базової концепції музею, яка співвідносилася з нашими фінансовими можливостями й специфікою простору, з яким ми працювали. Ми проводили десятки зустрічей і консультацій, щотижня організовували брейнсторми з архітекторами, інженерами, дизайнерами.

Паралельно на виконання наказу "Про правове та матеріально-технічне забезпечення музею кіно", підписаного мною 13 травня 2016 року, Марія розпочала документальну інстититуціоналізацію та оформлення музею. Під нього змінили штатну структуру інституції: тепер директору Музею підпорядковується наявний науково-програмний відділ та новоутворений відділ освітніх програм. 1 червня нова структура набула чинності, а разом з нею були затверджені Положення про музей та його відділи.

У червні розпочалися проектні роботи з реконструкції приміщень майбутнього музею. Ми не уявляли, скільки і якої бюрократичної тяганини доведеться пройти, аби просто отримати право покласти першу цеглину (буквально) в підмурівок музею кіно.

Нарешті в липні розпочато експертизу будівлі та роботу над проектом реконструкції. Демонтажні роботи з підготовки приміщення до реконструкції ми розпочали 28 липня.

За півтора місяця зроблено чимало. Ми фактично побудовали нову "коробку" для музею. Звели нові стіни, зонували приміщення, залили нову підлогу, зробили нові санвузли. Капітальні роботи майже завершено, попереду – набагато довший період оздоблення та дизайну.

Проте вже за тиждень ми вперше випробуємо як працює наша нова "коробка". Сьогодні в ній будують сцену для міні-фестивалю нової британської драми, який проводить British Council, наш давній партнер. Нам важливо зрозуміти, як поводить себе простір, залюднений великою кількістю глядачів. Як лунає звук, працює навігація, поширюється світло.

Програма найближчих двох тижнів розписана чи не на кожні вихідні. Концерти, лекції, кінопокази й паралельно – ремонт, без якого ми вже не уявляємо своїх буднів. Бо в травні в музеї кіно відкриється перша виставка, над концепцією якої ми працюємо вже тепер.

За задумом найближчі два роки музей працюватиме в форматі тимчасових експозицій (виставок) та освітніх програм, орієнтованих на різні цільові аудиторії. Впродовж цього часу розроблятиметься концепція постійної експозиції музею кіно і активно збиратиметься колекція.

Усе це, а крім того – реконструкція системи теплопостачання, каналізації, водовідведення, нове устаткування фільмофонду, стало можливим завдяки пільговому режиму в сфері орендних відносин, введеному в дію Постановою Кабінету міністрів від 17 червня 2015 р. № 408, яким користувалися державні підприємства галузі кінематографії останній рік. Відповідно до нього ми мали право витрачати всі кошти, зароблені від оренди нерухомого майна, на власні потреби (доти 70% коштів перераховувалось до держбюджету).

[L]Мотивовані цією нормою, ми запаслися терпінням і навчилися розбиратися в абсурдній казуїстиці Фонду держмайна, який нарешті, через 10 місяців після подання, підписав наприкінці червня перший договір оренди з нашим партнером на нових умовах: арт-простір "Плівка" невдовзі запрацює на повну потужність і стане базою для концертного агентства "Ухо", фотошколи Віктора Марущенка та інших ініціатив.

На черзі – книгарня, художня майстерня, кафе. Однак усе це так само раптово може припинитися, якщо пільговий режим щодо оренди для кіностудій (який фактично працює лише 3 місяці) не буде пролонговано. Він закінчується 31 грудня. Це для нас день "Ч", коли зима може зупинити не лише наші ремонтні роботи, але й плани зі створення сучасного Музею кіно.

Іван Козленко, генеральний директор Національного центру Олександра Довженка, спеціально для УП.Культура