Нетоксичне медіа: як і для кого робити подкаст про культуру

Пролог

Юрій Андрухович із музикантами гурту "Karbido" в концертній програмі та альбомі "Atlas Estremo" мають пісню про Київ. Вона має рефрен "Говорить Київ". І вона про Майдан.

Я розумію, про що вони співають і чому. В мене також Київ і Майдан – це насамперед радіо. І це історія про любов.

РАДІО-ЛЮДИ

"Давай робити подкаст про літературу". Такий мейл із деталями щодо свіжої ідеї колись давно, 2011 року, написав мені дорогий приятель Гена Корнєв.

Дорогою додому я погуглила слово "подкаст", за домашнім комп’ютером послухала літературний подкаст "The New Yorker" і зрозуміла, що є нагода зробити важливе "вперше". Адже на той момент сегмент подкастів в Україні лише зароджувався.

Так почався проект "Український літературний подкаст". Ідея була дуже простою: сучасні письменники читають улюблені сторінки з української класики та коментують прочитане.

Два мікрофони, два стільця, два голоси, шурхіт сторінок, студія, півгодини розмови.

Я робила записи, монтувала, постила готові нові серії в Facebook, хоча соцмережі тоді не мали такого шаленого впливу, як нині. Записи в міру жваво слухали на сайті. Деякі були більш успішними за інші.

Тривалий час мені видавалося, що вийшов експеримент заради краси та любові до літератури. Але тепер, з дистанції п'яти років, знаю, що "Український літературний подкаст" було опубліковано-перепощено на багатьох профільних сайтах-агрегаторах.

Їх насправді почуло дуже багато людей. І до мене досі на вулиці та в чатах соцмереж приходять незнайомі люди різних професій із добрим словом про ті записи.

П’ять років тому виявилося, що є запит на живе слово та голоси – для довгого слухання та дивлення. Але все ж таки слухання. Цей попит триває досі та триватиме довго. У нас є потреба вслухатися та почути.

ЧОМУ САМЕ РАДІО?

Споживання медіа пов’язане із низкою шкідливих звичок: гортання новинної стрічки з недочитаними заголовками, телевізор, який працює "на фоні" або без звуку, випадково вихоплений оком блок газетної сторінки. А з журналів пам’ятаємо лише обкладинки та сторінку гороскопів.

Радіо – це нетоксична практика в сучасному медіасвіті. Радіо не можна "скролити" або проглянути поверхово. Радіо мусиш слухати від початку до кінця, без перемотки.

Напевно, це останнє (і перше?) "повільне" медіа, що не піддається пришвидшенню. Має справу з часом і повітрям – життєво необхідними стихіями.

Саме така тривкість уможливлює якісно інакшу розмову про культуру. В ній неможливо заховатися за красивими картинками. Зате можливо читати поезію з прозою, гратися інтонаціями, шукати справжнє звучання свого голосу.

Мій понад 3-річний досвід роботи з програмою "Антена" на "Громадському радіо" дозволив це зрозуміти особливо ясно. Слухайте, думайте, як ми кажемо.

АНТЕНА

Створення програми "Антена" почалося як створення подкасту – саме в цій формі вона продовжує своє існування.

Це дозволяє комфортно доставляти контент на всі можливі пристрої. Власники радіоприймачів слухають ефір, власники смартфонів, планшетів і ПК скачують або ж слухають просто на сайті.

Її існування можна умовно поділити на декілька хвиль.

Перша хвиля – моя волонтерська робота та "розминання м’язів" на згадку про колишні аудіоексперименти. Вона вирізнялася нерегулярністю виходу та настроєвістю – туди потрапляло просто все, що мене цікавило в певний фрагмент часу.

Великою тут вийшла серія інтерв’ю часів Майдану 2013-2014 років. Студія "Бейкер стріт", куди друзі мене пускали працювати, розташовувалася поруч із Майданом, тому цікавих митців мені вдавалося буквально висмикувати в будь-який майданівський день на півгодини запису.

Друга хвиля – отримання першого зовнішнього фінансування під час Майдану, коли програма здобула оплачуване нове дихання на початку 2014 року. Тоді "Антена" почала виходити більш регулярно.

Одночасно я з колегами вправлялася в нормалізації тривалості подкасту та навіть розбитті на ефірні серії – "Громадське радіо" саме зібрало кошти на створення онлайн-мовлення цілодобово та вчилося складати "сітку" та програму передач.

Третя хвиля була дуже радісною, оскільки гроші на її продовження зібрали наші слухачі на сайті "Спільнокошт". В той час, виконуючи мандат довіри від доброчинців, я перетворила "Антену" на вісник про найцікавіші події та дебати в мистецькому середовищі.

З улюблених розмов – два випуски, присвячені поїздці України на Франкфуртський ярмарок 2015 року, з боку офіційного та волонтерського. Історія була конфліктна, тому довелося записати два подкасти з позиціями різних сторін підготовки національного стенду.

Думаю, та дискусія (не власне моя програма, звичайно, а саме діалог різних середовищ навколо ярмарку 2015 року) дозволила Україні бути настільки успішно присутньою у Франкфурті 2016-го.

Особливим сюжетом тут також стала відповідальність перед доброчинцями. Вони підтримали гривнею вихід трьох десятків програм, тож їхня рецепція була дуже важливою.

Я переконана, що фінансування спільнокоштом дає поштовх для особливої етики існування проекту. Воно передбачає співучасть.

З одного боку, "Антена" не належить нікому з доброчинців. Але водночас вона належить громаді – як і ціле "Громадське радіо".

Такі взаємини дають простір для обміну ідеями та діалогу. Мені досі пишуть у чаті пропозиції для ефіру.

[L]Також у контексті "Спільнокошту" я мала прецікавий досвід пізнання відповідальності літературного середовища за наявність майданчика для говоріння про книжки та книговидання.

Під час кампанії збору коштів троє видавців зробили щедрі внески грошима на наш рахунок. І ще були такі, що долучилися, надавши свої книжки в якості "нагород" для доброчинців.

Я була щиро зворушена такою готовністю допомогти. Думаю, це говорить про здорові процеси та розуміння роботи галузі.

Програми, сайти, журнали не беруться самі собою. Вони мають за щось жити та мати гроші на "невидимі" оку читачів витрати – оренду серверів, сплату ліцензійних зборів тощо.

Тому я була щаслива усвідомити, що видавництва це розуміють. Адже в умовах браку інституційної підтримки культурних проектів часто саме солідарність і толока стають єдиним дієвим інструментом.

Четверта хвиля народилася завдяки Гете-інституту та проекту "Культурно-освітня академія". Програма мікро-грантів уможливила випуск 22 нових епізодів, а це 22 тижні ефіру, де щовівторка о 9.00 і 16.00 звучить нова "Антена".

Ці епізоди, створені протягом серпня-жовтня 2016 року, є більш "вічнозеленими". Кожна з розмов присвячена певному явищу чи тренду.

Є і декілька радше портретних розмов, і тут хочеться згадати про "Ампутацію" Ігора Померанцева – як фільм і цикл текстів. Дуже ціную, що на "Громадському радіо" ми можемо собі дозволити чверть години просто слухати, як звучить поезія в ефірі.

В цій програмі замішано дуже багато енергій різних людей, тож я відчуваю її тонус та власну "теорію струн".

Моя улюблена історія така: якось захворів запланований гість, і запис довелося скасувати. Майже одночасно з тим хтось із знайомих написав мені в чаті, що Тараса Прохаська щойно бачили десь на вулиці Прорізній.

Я телефоную Тарасові, щоби запросити на ефір – і в нього є можливіть прийти до мене на запис саме в той потрібний час, на який заброньована студія.

І коли віддаю цей запис на розшифровку контент-менеджерці Каті, чую від неї: "Мені сьогодні наснилося, що я попросила тебе записати "Антену" з Прохаськом!". Як ви розумієте, в цьому ефірі ми літаємо так близько, що аж штовхаємося ліктями.

ЕПІЛОГ

Тут би мало бути щось про майбутнє програми. Але воно туманне, оскільки фінансування "Антени" наразі закінчилося.

Я менш за все схильна до панікерства. Тому знаю, що попереду – світле майбутнє. Не уявляю, у формі якої саме підтримки воно прийде.

Можливо, це буде новий грант. Можливо, нова кампанія на "Спільнокошті". А, може, вдасться апробувати нову модель – спонсорство. Відкрита до пропозицій та ідей.

Тому що говорить Київ. І вся Україна. Голос, звук і свободу не спинити.

Ірина Славінська, спеціально для УП.Культура

Текст опубліковано в рамках партнерського проекту Goethe-Institut Ukraine та УП.Культура