Чи готові ми уявити собі Україну без соціальних громадських ініціатив?

Нещодавно проект моєї команди додався до переліку десятків інших на одній з краудфандінг платформ в Україні.

Ми надаємо ветеранам АТО послуги з психосоціальної адаптації. Таких проектів на всю країну всього декілька.

На сьогодні є фронт на Сході, де Українська армія вже понад 2 роки відвойовує територіальну цілісність. Але є "фронт" і в тилу. Це фронт з тих, хто добре робить свою роботу і штовхає зміни.

Ні реформи, ні нові проекти, ні #перемога не трапляються самі собою. За видимим результатом вишукано приховані безсонні ночі, тисячі годин перед комп’ютером, складні рішення та ризики. Всі ці незручні речі одного дня на себе хтось взяв.

Учасник Майдану і снайпер "Донбасу" Артем Хорунжий якось сказав, що: "Це як дивитись на похилий забор і миритись з ним, а потім взяти і нарешті відремонтувати". Забор поламаний у всіх, але ремонтують лише деякі.

Декілька років тому багато з нас в свій час та спосіб обрали напрямок роботи.

Спершу, це було хоббі. Ми вирішували незначні питання і присвячували цьому час після роботи.

Згодом, питань виявлялось більше, часу на роботу все менше. Зрештою, вирішувати питання, пов’язані з нашими незвичними хоббі саме по собі стало нашою роботою.

Нас часто називають волонтерами. Давайте розберемось, що таке волонтер.

Закордоном – це людина яка щотижня приділяє безкоштовно 3 години часу соціальному проекту, чи, до прикладу, їде на декілька тижнів в країни третього світу, де їй оплачують проживання, переліт та харчування. Це все соціальні проекти, які, так чи інакше, підтримують державну програму.

Люди, які створюють неприбуткові організації і вирішують реалізовуватись професійно у вибраному полі в Україні та світі не можуть називатись волонтерами та отримувати відповідне ставлення у суспільстві.

Волонтер – це той, хто добровільно робить ту чи іншу справу. Але добровільно не завжди означає безкоштовно. Той, хто любить свою роботу, має бути оплачений не гірше за того, хто працює з будь-яких інших причин.

Александр Матяш (ветеран, засновник Чоловіча білизна "Regata Club") якось сказав: "Успіх – це коли ти тримаєшся, доки не прийдуть свої. І вони обов’язково приходять".

Чому у ветеранів успішний бізнес? Бо вони стоять один за одного. Бо колись твоє життя залежало від того іншого, хто поряд. Ветеранська спільнота дружно носить трусєля, які шиє Саша, їсть піццу у Леоніда Остальцева без знижки та ходить на масаж до Дмитра з КіборгМассаж.

Ми – суспільство у війні. Ми маємо спільний досвід виживання. Чому ми тут, в тилу, не стоїмо один за одного горою?

Такі команди, як наша щодня знаходяться на межі зникнення. Ми багато часу чекаємо, коли прийдуть свої, а їх все немає. Коли ми просимо про підтримку, значить нам більше ніде звернутись. Значить справді, вже нікуди.

Побутує ілюзія, що у нас надлишок "волонтерських" чи то "соціальних" проектів. Що є, з чого обирати і чим нехтувати.

Але реальність інакша.

Якщо не буде команди Агенти змін, то не буде людської навігації.

Якщо не буде Реанімаційний Пакет Реформ - РПР, то і реформи ніхто не висвітлюватиме.

Якщо зникне Дикий Театр чи Театр переселенця/Theatre of Displaced People, то просто не буде діалогу на ці теми.

Не буде Побратими, Форпост, Центр зайнятості Вільних людей чи Серце Воїна: Wounded Warrior Ukraine, то залишаться санаторії, ЛФК, електрофорези, але не буде психосоціальної адаптації ветеранів.

Без Повернись живим немає тепловізорів, без Народний тил, Patriot Defence / Захист Патріотів чи Медсанбат просто не буде медичної підтримки та тренування на належному рівні.

Без команди ГОГОЛЬFEST не чекатимемо щоосені найбільшого в Україні міжнародного фестивалю сучасного мистецтва.

Без Garage Gang Ґараж Ґенґ не буде Великої Ідеї Спільнокошту.

У всякому випадку, зараз не буде.

Нічого, здавалося б, не зміниться – напевно, це лякає найбільше. Змінювати можна лише те, що існує. Ефективність наших проектів у тому, що ви їх не помічаєте. Вони сприймаються за даність, бо створюють комфорт. А до комфорту швидко звикаєш.

Деперсоналізація команд брендами породжує в нас ілюзію "магії". Ніби все стається саме собою. Ніби є хтось там, вище, хто за все це відповідальний.

Але всі ці команди – не чарівники, не олігархи і не святі. Як і всі, ми також навчаємось, маємо дітей, сім’ї, домашніх тварин. Ми хворіємо, маємо відпустки і вихідні. Просто ми обрали своєю роботою робити життя кращим. Для себе і для всіх нас. Бо це наш дім, наша вулиця, наше місто і наша країна.

Мені страшно уявити Україну без численних команд шалених мрійників, які змінюють її.

У 2013-му я думала емігрувати звідси. Мені було 16 і я не бачила для себе можливостей розвитку вдома. Як і багато інших, я шукала університет у Європі чи деінде, щоб вивчитись і залишитись.

У 2014-му я залишилась вдома. Саме через те, що тут стало можливим творити. Нам раптом стало дуже потрібним бачити нові ідеї. Мені сумно та страшно уявляти, що ми всі можемо опинитись знову у 2013-му. Тепер з розчаруванням того, що не змогли втримати свої команди.

Кожен з нас може стати підтримкою для інших. Таких сильних, як і він сам.

На жаль, лайків недостатньо. Було б чудово, якби вони конвертувались у ресурси чи кошти. Поки що, це не так. На таких платформах, як спільнокошт, кожен може зробити внесок від 1грн. Це може бути будь-яка сума. Еквівалент коробки цигарок або одного десерту чи футболки. Це, повірте, велика різниця. Справді, велика різниця. Різниця між успішними та неуспішними проектами полягає в тому, що одним колись дали можливість розвинутись.

Можете вважати свої внески – інвестиціями у власне майбутнє. Бо, насправді, ми всі причетні. Як у мурашнику, кожен має свою функцію. Одні – обороняють, інші – будують, треті – виховують, лікують і так далі. Але один без одного нам ніяк.

Підтримати наш і багато інших проектів ви можете за посиланням: https://biggggidea.com/project/pobr.... Спробуйте. Це просто.

Івона Костина, заступник голови ГО "Побратими", спеціально для УП.Життя