Несвободна свобода слова, або Як пройти в Європу

І все-таки, що ж страшніше – сказати чи подумати? Тихенько подумати собі те, що думають усі, й посміхнутись у вуса? Чи таки сказати це публічно, з трибуни чи на камеру?

Нічого особливого чи надзвичайного, просто те, що всі й так думають: що всі роми – потенційні ґвалтівники чи крадії, що молода жінка не може бути фахівцем і урядовцем, що "ґендеру" не існує, що "сексуальна орієнтація" суперечить "традиційним цінностям", що "понаїхали", що існують різні ґатунки українців, врешті-решт.

У чому тут взагалі проблема? "Що він такого сказав? Усе ж саме так і є", – так зреагували соцмережі та деякі медіа-коментатори на неоковирний вислів Міністра культури на "Свободі слова".

Після оголошення перемоги Дональна Трампа на президентських виборах у США, в одній із численних спроб зрозуміти, що саме сталось і як таке могло статися взагалі, журналіст ліберального видання The New Yorker Девід Ремнік зацитував Джоджа Орвелла, британського письменника і безкомпромісного борця за свободу.

"Справа в тому, що наша відносна свобода залежить від громадської думки… Якщо значна кількість людей зацікавлена у свободі слова, вона існуватиме навіть усупереч законам; якщо громадська думка інертна, незручні меншості будуть переслідуватись, навіть якщо є закони, які їх захищають".

[L]В Україні є Конституція, яка гарантує рівні права, безпеку та захист усім громадянам країни. В Україні триває війна, яка стала несподіваним і болісним унаочненням того, до чого можуть призвести, зокрема, роки пропагування розподілу країни на мовні та культурні зони та людські ґатунки.

І в Україні є громадська думка, консервативна, патріархальна, часто расистська, яка живиться із комплексу жертви й намагається хоч якось захистити себе від реальних і уявних злиднів світу цього, перекладаючи відповідальність на "них" – ромів, євреїв, поляків, росіян, російськомовних, україномовних, переселенців, "вату", жінок, молодь, ґеїв, ліберастів, інтелігентів (список можна продовжити, потрібне підкреслити).

Тут ми можемо радісно привітати самі себе: Україна жваво іде в ногу із часом і світовими трендами, коли втомлена переважно економічними реаліями більшість, намагається взяти реванш будь-якою ціною.

Розподіл на "нас" – правильних, корінних, упосліджених, але вартих кращого життя – і "них" – інших, чужих, зайд і збоченців, які намагаюся в нас забрати ті крихти, які в нас іще лишились – це головний інструмент політиків, які, дуже ймовірно, визначатимуть найближче майбутнє світу. Владіміра Путіна і Дональда Трампа та їм подібних.

Це світ вовчих законів, де перемагає сильніший. Це світ знищення і підпорядкування, де немає місця інакшості. Це світ, усі радості якого Європа – а що вже казати про Україну – так глибоко відчула на своїй шкірі впродовж ХХ століття. Це світ насильства і воєн. Але чекайте, у нас же уже і так іде війна. Хіба нам цього мало?

Здається, нам час уже нарешті визначитись: нам в Європу чи в трансатлантичний (чи може транстихоокеанський) альянс нетерпимості й насилля?

Якщо таки в Європу – а з цим досі не сперечається навіть всемогутня українська громадська думка, – то вона, сердешна, і досі наполягає на цінностях. Хоч як побиті й загрожені, вони й досі тримають її докупи, гарантуючи простір свободи й демократії.

Це ті самі європейські цінності, за які стояв Майдан, що його третю річницю ми зараз трохи сумно святкуємо. Це цінності свободи, рівних людських прав, взаємоповаги та допомоги. Те, що за словами Ярослава Грицака, врешті-решт, можна намастити на хліб, тобто перетворити на економічні переваги і якість життя, але спочатку треба вмістити у власну свідомість.

І якщо годі чекати блискавичної  "європеїзації" громадської думки в країні, яка тривалий час балансує на межі виживання, то від публічних осіб, особливо політиків, треба не лише очікувати, а й вимагати свідомого геополітичного вибору та відповідальності за свої слова і вчинки.

Якщо вже революція гідності – то ця гідність стосується всіх громадян України. Якщо Україна обрала для себе європейський вектор як політична нація, то всю цю витягнуту зі схронів риторику "генофонду України", "культурного коду" та інших "духовних цінностей", треба облишити там, де вона належить – у ХІХ столітті. Якщо ця страшна війна має припинитись, то мають зникнути "ми" і "вони", раз і назавжди.

І якщо політик не поділяє цих цінностей, це його право вільного громадянина. Тоді треба звільнятись із парламенту й уряду та йти палити шини або організовувати опозиційну партію. І не тому, що може бути відставка за невдалий публічний вислів, а тому що Європа – в іншому напрямку.

Катерина Ботанова, культурний критик, спеціально для УП.Культура