Олімпійський сніг Євробачення: що залишить по собі міжнародний пісенний конкурс

Просто в атріумі Національного музею сучасного мистецтва (EMST), однієї з головних локацій міжнародної виставки сучасного мистецтва Документи 14, яка відкрилась в Афінах щойно у квітні, глядача зустрічає невеликий позолочений холодильник на постаменті.

У холодильнику – закриті баночки із емблемою Олімпіади в Сочі 2014 року. Це робота молдовського художника Павла Браїли "Золотий сніг Олімпійських ігор у Сочі". Сніг у баночках справжній, тобто штучний. Павел зібрав його правдами і неправдами із штучно засніжених передгір’їв Західного Кавказу у місті з субтропічним кліматом просто напередодні відкриття сумнозвісних Олімпійських ігор у Сочі.

Перший раз сочинській сніг Браїла використав на не менш сумнозвісній бієнале Маніфеста 10 у Петербурзі. Тоді це був перформанс: викладений на загальний огляд на Палацовій площі перед Ермітажем, штучний сніг захмарної вартості поступово танув, перетворюючись просто на недоречну в такому символічному для російської історії місці калюжу.

Показана в Афінах у рамках Документи 14, ця робота набуває додаткових значень. Олімпійські ігри – тема хвороблива для грецького суспільства. Олімпійські ігри в Афінах 2004 року – це своєрідний символ початку кінця, вища точка сподівань, після якої почалась нескінченна низка криз.

Це був певний піковий момент – через повернення Олімпійських ігор, нехай не в саму Олімпію, а в Афіни, Греція ніби дістала чергове символічне підтвердження своєї ролі у світовій культурній спадщині.

Олімпіада-2004 позначила момент суспільної довіри до того, що прогрес – що би не вкладалось у значення цього слова – неминучий, що далі буде тільки краще. Не обійшлося й без містичної віри у силу "великих подій", які буцім-то маркують моменти неповернення у русі до загадкового суспільного добробуту, щодо якого, особливо сьогодні, не існує жодного консенсусу.

Афінський перформанс-артіст і письменник Маноліс Ципос пише про "олімпійське покоління" (та дітей олімпійського покоління), яке прокинулось на ранок після закриття Олімпіади і зрозуміло, що ані від шалених інвестицій, ані від великих сподівань на зірковий час для грецького, зокрема, мистецтва нічого не лишилось. Хіба Олімпійський стадіон із новим дахом від Сантьяго Калатрава, на якому раз на рік відбувались зіркові концерти.

Робота Павла Браїли, зокрема, і про це – про "потьомкінські села", які будують довкола себе світові супер-шоу – від Олімпіад і світових і європейських футбольних чемпіонатів до різноманітних мистецьких (Документа, численні бієнале та ярмарки) і поп-блокбастерів, на кшталт Євробачення. Показана в контексті Документи 14, вона набуває саркастичного відтінку, долучаючись до великої дискусії, яку спричинило цьогоричне "Вчитись у Афін" (офіційна назва Документи, яку до моменту відкриття куратор Адам Шимчик пропонував читати із знаком запитання).

Між афінською Документою та Євробаченням, яке триває у Києві, напозір мало спільного.

Коли Документа сама "приземлилась" в Афінах, за Євробачення змагались і навіть чекали. Коли Документа заінвестувала у підготовку афінської частини своєї програми (друга частина відкриється традиційно в німецькому Касселі у червні) близько половини загального бюджету в 37 млн євро, Євробачення змусило державний бюджет України та міський бюджет Києва витратили близько 20 млн євро.

Критика Документи, головним чином, зводиться до "паразитування" на медійності грецької кризи та певному поверховому ставленні до місцевого культурного контексту і середовища. Євробачення ж переважно критикують за корупційні схеми та показушний "клаптиковий" (чи радше "банерний") ремонт у місті.

Проте є питання, які тихо і не дуже помітно проглядають за цією критикою і в Афінах, і в Києві. Хоча саме вони мали би складати основу дискусій довкола потьомкінських сіл, які лишає по собі таке популярне використання культури як м’якої сили, поза закидами в бік неоколоніалізму чи корупції. І це питання сталості розвитку. Якщо медійність сучасної культури не лише дозволяє, а навпаки всіляко стимулює мега-події, що вони лишають по собі? А що мали би лишати?

[L]Чому після всіх цих культурницьких олімпіад, які приходять з благими намірами – підтримати, надати голос, створити можливість бути почутими, – лишається така людська, інфраструктурна й фінансова виснаженість? І чи взагалі може бути інакше, якщо не зміниться сама постановка питання: з патерналістського "надавання" можливостей, "навчання" у когось чи чогось у стані нескінченної нерозв’язуваної кризи, – на взаємодію, співпрацю та сталість розвитку, особливо в тих місцях, де вона так потрібна.

Уже тепер зрозуміло, що по Євробаченню в Києві не залишиться нічого (не зрозуміло навіть, чи не залишаться борги, як після Євро-2012, за якими держбюджет розплачується і досі), крім чергового резентменту – розчарування й озлоблення.

Зокрема, на європейські медіа, які старанно описують всі конфлікти – від участі Росії до недомальованого у веселкові кольори радянського пам’ятника дружби народів, – не особливо занурюючись у реальну локальну ситуацію.

Афінам у цьому сенсі пощастило трохи більше. Там, принаймні, лишаться поремонтовані приміщення Мистецької школи та нарешті відкритий Музей сучасного мистецтва (хоча і тут питання в тому, а як і з якими ресурсами він працюватиме далі).

Але, здається, саме зараз є якнайкращий час спитати себе: чи мають культурні події, які не ставлять перед собою питання сталості розвитку, взагалі право на існування? Чому дедалі обмеженіші ресурси мають витрачатись на цей олімпійський сніг, який розтане в момент, коли його дістануть із золотого холодильника?

Катерина Ботанова, спеціально для УП.Культура