Про академічну доброчесність та дослідника "України, яка не відбулася"

Протягом останнього року численні матеріали в друкованих та електронних ЗМІ переконують аудиторію: проблема плагіату в дисертаціях перевищила за вагою всі інші проблеми, що стоять перед нашою наукою та освітою, набувши рівня національного лиха.

А що ця проблема перейшла вже вузькі українські межі, має засвідчити оперативний передрук у "Дзеркалі тижня" статті освітнього аналітика Арарата Осипяна "Українські політики й фальшиві дисертації", вперше оприлюдненої 30 травня.

Ось головні нещадні висновки цієї статті: "Нечесна поведінка викладачів, корупція і шахрайство у сфері присудження наукових ступенів призвели до того, що наукові ступені в Україні подібні до її валюти – їхня вартість постійно знецінюється.

Українські докторські ступені втратили будь-яку цінність навіть у сусідніх із нею країнах Східної та Центральної Європи".

Водночас, за твердженням автора, "жахливий стан системи навчання та атестації наукових кадрів в Україні свідчить про колапс академічної доброчесності і демонструє інституційну та соціальну неспроможність підтримувати довіру до процесу створення та передачі знань. Це своєрідна "нова норма" в системі навчання та атестації наукових кадрів.

Іронія ще й у тому, що це не заважає українським державним органам, університетській та академічній спільноті не визнавати докторських ступенів найкращих світових університетів. Очевидно, вони вважають Стенфорд чи Гарвард недостатньо хорошими для України".

Ніхто не стверджуватиме, що ситуація в цій сфері у нас добра; мало є сфер, де ми можемо похвалитися цілковитою ідилією.

Але слід бути об'єктивним: корупційні скандали останнього часу зачіпають сферу переважно гуманітарних наук – і то не всіх. На жаль, останніми роками додатково виникли серйозні проблеми в медицині.

Водночас, не применшуючи значення проблем, слід визнати: на щастя, фактично немає системних проблем з академічною доброчесністю в сфері природничих і технічних наук. І загалом потенціал українських науковців і освітян у світі оцінюється зовсім не так, як у статті А.Осипяна.

Індекс глобальної конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму за показником "Вища, середня і професійна освіта" свідчить навіть про певне покращення позицій України: з 40 місця у 2014 році ми піднялися на 33 у 2016-му.

У кожному разі, говорити про те, що "українські докторські ступені втратили будь-яку цінність навіть у сусідніх із нею країнах Східної та Центральної Європи" – можна, лише вдаючись до відвертого публіцистичного перехльосту в стилі відомого Дмітрія Кисельова з російського телебачення.

Адже автор, що є діючим фізиком, ніколи не відчував неповаги до його диплому доктора фізико-математичних наук з боку західних колег.

Відвертою неправдою є й те, що українські державні органи, університетська та академічна спільнота, начебто, не визнають західних дипломів. Ухвалений ще в 2014 році закон "Про вищу освіту" встановлює, що університети самостійно, без жодної нострифікації, можуть приймати власників західних дипломів PhD на роботу на доцентські посади.

Автор особисто знає кількох людей – не лише українських громадян! – які вже успішно скористалися цим правом.

Отже, чи не забагато "кисельовщини" в короткому нарисі, який "множить Україну на нуль"?

І хто такий незнаний досі нашій публіці Арарат Осипян?

Додана до статті довідка повідомляє: "Упродовж більше ніж трьох років проводив дослідження, які стосувалися корупції, гібридної війни та кризи в Україні".

Однак той, хто зазирне в англомовний оригінал публікації, побачить там дещо інше: "spent over three years conducting fieldwork on corruption, hybrid war, and the failed state (виокремлено мною, – авт.) in Ukraine".

Оце "the failed state" – "держава, яка не відбулася" – пояснює багато.

Таким ідеологічно маркованим терміном ніколи не позначить себе порядний західний дослідник. Натомість його охоче вживають ті, хто на кремлівські гроші доводять світові: "Україна не відбулася, бо й не могла відбутися". І взагалі, Україна – тільки "чиясь інтрига", а всі її проблеми виключно від того, що розірвано "споконвічні зв'язки з Росією".

Саме тому цей дражливий термін в українському перекладі статті й вирішили, очевидно, злегка заретушувати.

Тут у мене виникають уже логічні запитання і до перекладача статті Ірини Єгорченко (що позиціонує себе як борця за "академічну доброчесність"), і до редакції "Дзеркала Тижня" – чи усвідомлюють вони, що:

а) вдаватися до таких маніпуляцій у перекладі – недобре з погляду приписів тієї-таки академічної доброчесності;

б) популяризувати тексти "ідейних наслідувачів Дмітрія Кисельова" в авторитетному українському виданні – ще гірше?

І насамкінець.

Гострі проблеми з "академічною доброчесністю" в окремих сферах української гуманітаристики (і не тільки) на жаль, існують. І чимось вони навіть трагічніші, аніж це уявляють активісти "дисергейту".

[L]Адже, попри численні, і в багатьох випадках, схоже, мотивовані звинувачення у плагіаті – майже не було випадків, коли той, у кого списали, намагався б захистити свою "інтелектуальну власність" у тій-таки педагогіці.

А це може мати одне-єдине пояснення: те, що було списане, не має жодної наукової ваги!

І системно боротися слід, відтак, із загальним станом цих галузей науки.

Дещо тут уже зроблено.

До 2014 року система фінансування наукових тем в університетах передбачала те, що МОН "вручну" встановлювало прохідний бал за конкурсом у кожній з понад 20 наукових секцій. Відтак "зарізалися" вартісні роботи з фізики, хімії, математики та інженерії.

Натомість фінансувалася з бюджету, наприклад, тема щодо "особливостей формування ідентичності викладача хореографії в сучасних умовах".

Сьогодні прохідний бал один для всіх, – і більші шанси на фінансування мають справді вартісні роботи, і з погляду фундаментальної науки, і з погляду застосувань результатів в економіці та суспільній практиці.

Та й "боротьбу за академічну доброчесність" теж дуже важливо не дискредитувати, не зробити її замовним способом порахунків з тим або іншим опонентом. Бо політичний підтекст дуже багатьох матеріалів на цю тему непомітний хіба що людям цілком необізнаним.

І вже абсолютне "табу" на дискусії в академічному середовищі слід накласти на "кисельовщину", на кшталт згаданого допису Осипяна – дослідника "України, яка не відбулася".

Максим Стріха, заступник міністра освіти і науки України, доктор фізико-математичних наук, спеціально для УП.Життя