Перші три місяці Інституту книги: між суспільними очікуваннями та реальністю

Якось в одному соціологічному дослідженні я натрапила на графік, який демонстрував співвідношення між високими очікуваннями суспільства та реальними можливостями політиків, чиновників і взагалі працівників державного сектора ці очікування втілити в життя.

Очікування на тому графіку були високо вгорі, натомість другу характеристику, яка демонструвала реальний стан справ (обмежений законами, постановами і повільністю будь-якої бюрократичної системи), зобразили на найнижчій позначці.

У тому ж дослідженні йшлося про те, що зменшення розриву поміж очікуваним і реальним відбувається у двох випадках.

Перший – найшвидший – має назву "популізм": він вказує на те, що представник влади чи державної установи обіцяє суспільству відреагувати на всі його запити, хоча це жодним чином не гарантує, що ця реакція матиме конкретні результати і що вона буде розрахована не на ефект, а на вирішення реальних проблем.

А ось другий шлях зменшення цього розриву значно повільніший, болісніший, але й дієвіший: у цьому випадку держуправлінці теж говорять із суспільством, але не намагаються відповідати його очікуванням, а в чомусь навіть ідуть проти них, бо говорять про реальний стан справ.

Цей графік виникає перед моїми очима щоразу, коли я стикаюся з високими очікуваннями суспільства, зокрема учасників українського книжкового ринку, щодо діяльності Українського інституту книги.

Так само як і тоді, коли розумію відстань поміж своїми власними очікуваннями, які мала ще три місяці тому, і тим самим реальним станом справ.

Нагадаю всім, хто менше залучений у книжкове життя України, що закон про створення Інституту книги був ухвалений Верховною Радою і підписаний президентом узимку 2016 року.

Перший конкурс на посаду директора Інституту відбувся в липні, й саме з цього моменту починається офіційний період в його діяльності.

Особлива увага до Інституту книги і той високий рівень очікувань, який був у всіх учасників книжкового середовища, вказують на те, наскільки важливою і затребуваною є його роль на ринку, а разом з тим (у реальності) стали ще однією ілюстрацією до того дослідження, про яке я писала на початку.

Інститут книги – нова для нашої державної системи інституція, а головне – це інституція, яка створюється з нуля. І дуже важливо, щоби цей період інституціалізації, становлення, закладання підвалин відбувся, аби Інститут книги дійсно повноцінно запрацював.

Перші три місяці нашої діяльності пішли насамперед на реєстраційні процедури, а ще – комунікацію з учасниками ринку (зустрічі з видавцями, письменниками, журналістами, бібліотекарями) і презентації Інституту на різних майданчиках.

Увесь цей час і ми, і представники професійної аудиторії багато говорили про очікування, нині ж час зосередитися на реальних справах.

Наступний етап у житті Інституту ми розпочинаємо з першими членами команди, приміщенням, яке ще потребує ремонту й облаштування, і планом найголовніших справ, які маємо реалізувати до кінця року.

За останні місяці 2017-го ми будемо поступово доформовувати колектив, проведемо обіцяні від самого початку зустрічі з перекладачами, ілюстраторами, книжковими дизайнерами та книготорговцями, наповнюватимемо сайт, який сподіваємося запустити найближчим часом, підготуємо перший англомовний каталог з українськими новинками і продовжимо створювати базу контактів учасників вітчизняного книжкового ринку та закордонних перекладачів і партнерів.

За той короткий проміжок часу, який лишився до кінця року, ми маємо визначитися з механізмом, за яким діятимуть успадковані Інститутом державні програми "Українська книга" та "Цифрова бібліотека", але найнагальніше наше завдання – ухвалити Стратегію розвитку самого Інституту.

Перші презентації й обговорення майбутніх векторів його діяльності показали, що в учасників ринку різне бачення його ролі й тих функцій, які він має виконувати.

Це вказує на його важливість і потрібність, а в той же час може призвести до розпорошення на десятки різних напрямків, а отже – до низької ефективності кожного з них.

Під час Франкфуртського книжкового ярмарку ми зустрічалися з керівниками подібних інституцій, які діють у багатьох країнах світу.

Кожна з них пройшла свій шлях становлення і мала свої першочергові завдання.

Приміром, початком діяльності Польського інституту книжки став 2000 рік, коли команда літературних кураторів готувала концепцію і програму Польського національного стенду – почесного гостя Франкфуртського книжкового ярмарку.

Саме ця подія і визначила головні напрямки діяльності Інституту на майбутні роки – промотувати польські книжки й польську літературу за кордоном.

Національний центр книги Румунії був заснований 10 років тому і теж зосередився на двох основних цілях – промоції своєї літератури у світі й підтримці перекладачів з румунської мови.

Ще в одній сусідній державі – Чехії – Літературний центр виник лише півроку тому, і цей час пішов на те, щоби сформувати дві найважливіші мережі контактів – з іншими закордоннимим книжковими інституціями і перекладачами з чеської мови.

Якими б не були національні особливості книжкових ринків цих країн, якими б не були їхні річні бюджети й кому би вони не підпорядковувалися, їх усіх об’єднує один спільний напрямок діяльності – міжнародна програма підтримки перекладів.

За роки незалежності за кордоном з’являлися поодинокі переклади українських книжок іншими мовами, але щоразу це був результат зусиль самого автора, видавця чи, найчастіше, перекладача, який робив це дуже часто на волонтерських засадах, з великої любові до української літератури.

Книжкові інституції в інших країнах недарма визначають своїм головним пріоритетом саме перекладацьку програму, оскільки, вкладаючи в неї кошти й зусилля, держава розповідає про себе світові крізь призму своєї культури.

Український інститут книги розпочинає свою діяльність з інших кроків і завдань.

[L]Для реалізації міжнародної програми перекладів, яка включатиме в себе надання ґрантів для закордонних видавців, організацію резиденцій, семінарів і конгресів для перекладачів, на сьогодні у нас немає не лише сформованої інституції, а й законодавчих механізмів, адже мова насамперед про фінансування перекладів українських книжок за кордоном, а отже, оплату праці громадян інших країн.

Разом з тим, як і наші закордонні колеги, ми переконані, що саме програма підтримки перекладів з української мови має стати одним із найголовніших пріоритетів Українського інституту книги на найближчі роки.

Роботу над нею ми теж розпочнемо цього року.

Розпочнемо з великим сподіванням, що високий запит на цю надзвичайно важливу для всього ринку програму допоможе нам якнайшвидше знайти для неї законодавчу й фінансову підтримку, а отже, перейти від очікувань до реальних справ.

Тетяна Терен, директорка Українського інституту книги, спеціально для УП. Життя