Як хвороба допомагає пізнати себе та навколишній світ

3603
11 травня 2018

Найпоширеніша реакція на звістку про важку хворобу – відчайдушний пошук причин: чому це сталося, за що мені таке, що я поганого зробив?

Але відповіді на ці питання не зможуть змінити діагноз.

Тож краще поглянути на ситуацію з іншого ракурсу: про що організм говорить мені такою специфічною мовою, чому я маю пам’ятати про свої бажання, що я насправді відчуваю?

Найпоширеніша реакція на звістку про важку хворобу - відчайдушний пошук причин.
Фото ZaraMuzafarova/Depositphotos

Розібратися у собі допоможе така вправа: уявіть хворобу, персоналізуйте її – якого вона розміру, на що або на кого схожа.

Тоді можна прямо звернутися до неї. Неначе до вас прийшов гість, і ви намагаєтесь дізнатися, як у нього справи. Не лякайтеся, це може бути вкрай специфічний діалог у вашій голові:

Чому ти прийшла?

Я прийшла тобі сказати: Будь сильнішою!/ Ти все можеш!/ Не здавайся!/ Все можливо./ Ти здатна змінити все./ Твоє життя у твоїх руках.

Але для чого мені потрібно це знати?

І тут починається найцікавіше. За десять років роботи я не раз зустрічалася з пацієнтами та їхніми родичами, які завдяки такій розмові докорінно змінювали ставлення до свого життя.

Одна моя пацієнтка дуже довго не могла почути своєї дитини. Її донечка ніколи нічого не замовляла Діду Морозу, не говорила про свої бажання та уподобання, робила все, що скажуть дорослі.

Під час лікування вона не просила якихось особливих смаколиків, а раділа всьому, що приготує мама.

Незадовго до дня народження дівчинки мама запитала у неї, що вона хоче у подарунок. Відповідь ошелешила: "А що б ти хотіла, аби я хотіла?".

Потім ще довго довелося працювати над тим, аби мама переключилася з питання "За що нам ця хвороба?" на головне "Чого насправді хоче моя дитина?".

І хто знає, якби не ці випробування, можливо, жінка так і не помітила б, що зовсім не чує свою дочку, а дівчинка не зрозуміла, що має право на свої дитячі бажання. Навіть якщо це просто обійми чи шоколадне печиво.

Інший мій пацієнт любив малювати і ходив у групу арт-терапії. Одного разу я побачила, як він намалював людину, але у цього чоловічка не було ніг. Варто сказати, що у хлопця була саркома кістки ноги.

А чому ти не намалював ніжки? – запитала я.

Аркуш замалий, не вистачило часу, наступного разу домалюю, – відповів він.

Але насправді я мала на увазі значно глибше питання: "Куди ти хочеш рухатися далі?".

Згодом, коли я працювала з мамою хлопця, то зрозуміла, що потрібна групова терапія. Тож ми зібралися утрьох, щиро та довго говорили і спробували розставити все на свої місця.

Жінка зрозуміла, що можна поступитися своїм авторитетом та всемогутністю, та дала простір сину для вибору свого майбутнього шляху. Це стало ключовим моментом лікування.

Відтоді минув не один рік. Хлопець одужав і вже заснував власну справу.

Неможливість почути себе – це класика жанру під час важкої хвороби.

Заявити про себе і настояти на своєму страшно, це прояв егоїзму – а що інші скажуть?

Саме тому безліч людей просто перестають дбати про себе, дослуховуватися до себе, відчувати, що відбувається тут і зараз.

Пропоную усім виконати таку вправу: вийдіть на вулицю, вдихніть повітря, подивіться на небо і порефлексуйте.

Зрозумійте, які запахи відчуваєте, чи подобається вам це відчуття, чи, навпаки, дратує.

Якщо ви навчитеся себе розуміти, вірити своїм відчуттям, то зможете визначати свої істинні потреби.

Не все лежить на поверхні і, повірте, таке омріяне "одужати" не має затьмарювати інші буденні радості.

Як слухати і чути себе, ми регулярно розказуємо мешканцям "Дачі" – єдиного в Україні центру для онкохворих дітей, де вони можуть безкоштовно жити з батьками, братиками і сестричками під час лікування.

Ви також можете підтримати маленьких пацієнтів з усієї України у їхній боротьбі з раком на сайті благодійного фонду "Запорука" або стати "дачним" волонтером.

Наталя Заболотна, психолог благодійного фонду "Запорука" у Національному інституті раку та Клініці нейрохірургії дитячого віку, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua