Роми – прикраса будь-якої країни

"Цигани – прикраса будь-якої країни", – говорив в інтерв'ю ще 1998-го року український співак, нащадок старовинної ромської артистичної династії Петро Чорний.

Маючи на увазі не лише романтизований образ мандрівних шукачів волі та розважальну функцію майстрів "нестримного свята", нав’язувані стосовно ромів імперськими культурами Росії та Австро-Угорщини.

Він усвідомлює відмінність власного життєвого устрою, яку його нарід зберігає століттями, живучи як національна меншина по цілому світу, в оточенні потужних культурних та цивілізаційних впливів, як коштовність. Як те, що завжди виокремлюється, звертає на себе увагу, дивує, бентежить та заворожує.

Самовиокремлення, небажання асимілюватися серед репрезентативних національностей, навіть при повній лояльності до їхної влади й законів, пристосуванні до звичаїв, століттями дорого коштувало гордим народам.

Ромів, як і євреїв, не любили, переслідували, позбавляли прав. Ксенофобія, ворожість до іншого – серед найдавніших підсвідомих рефлексів людини.

З давнини, коли homo sapiens мусив бачити загрозу у подібному до себе створінні, бо схожий на нього неандерталець полював на нього та вживав у їжу.

З тих допотопних часів й ведеться історія людства, як історія міграцій. У пошуках кращого клімату, більших можливостей для здобуття прожитку, втікаючи від хижаків, ворогів та стихійних лих, наші пращури мандрували планетою.

Сьогоднішнє несприйняття ромського мандрівного способу життя, як і ширше – проблеми мігрантів – виглядає дикунським на тлі розвитку науки, стрімких, вже майже щорічних технологічних змін, які нібито є переконливим доказом розумового розвитку нашого біологічного виду.

Що ж тоді відбувається з нашою пам’яттю, коли ми забуваємо про історії власних родин?

Аби зрозуміти, що всі ми – мігранти або їхні нащадки, не варто звертатися до Великого переселення народів IV-VII столітть, коли з Алтаю до Європи, витісняючи один одний, ринули орди племен, потомство котрих нині вважається корінним населенням Англії, Німеччини, Угорщини тощо.

Згадайте, звідки родом ваші прабабусі з прадідусями, де народилися і де нині мешкаєте ви самі.

Процес міграції відбуватиметься невпинно, бо інноваційна економіка робить безальтернативним розширення міст та занепад села.

Тим же, хто воліє пишатися укоріненістю на землі з діда-прадіда, варто згадати, що перший син Адама та Єви Авель займався скотарством, отже, вів кочовий спосіб життя.

Тоді як підступний братовбивця Каїн приносив Богові жертву "від плоду землі", був прабатьком осідлих.

Злочин Каїна – образ першої в історії війни – і громадянської, і світової. Остання війна, визнана світовою, дала приклад нацистської практики тотального винищення ромів, незручного народу, що не хоче прив’язуватися до землі та її плоду. 

Роми є уособленням унікальної самонеусвідомленої потуги антиглобалізму, бо, у переважній більшості, попри всі принади цивілізації з її комфортом, продовжують обирати архаїчну традицію, нехтуючи соціальними ліфтами, вигодами новітніх технологій та цифрової реальності.

Не дивно, що їхнє життя привертає увагу, бажання вдивлятися в них.

Таких, що найменше несуть на собі машкари епохи, сучасності, моди. Таких, у кому проступає певна первинна, безсоромна людськість.

Саме за цим Олексій Зінченко поїхав до ромського табору на Закарпатті і саме це він спіймав у своїх світлинах: людські почуття, емоції, характери, побут без техногенних чи соціально сконструйованих нашарувань.

Роботи Зінченка розкривають нам, що простота не є дикунством, що бідність та невибагливість не автоматичний синонім горя, що краса людини не залежить від її доглянутості та зробленості.

Художник не створює штучної ідилії, не пропонує й екзотизуючого колоніального погляду на об’єкт споглядання.

В його циклі присутні і сум, і втома, і злість. Основне ж – виразна ромська вітальність.

Чесність кадрів Зінченка часом навалюється на глядача.

При цьому його камера ловить випадкові моменти життя так, ніби вони заздалегідь були продумані та сплановані.

Цей дивний ефект, коли швидкий, настроєвий кадр виглядає, як довершена постановка, споріднює творчій почерк Зінченка та метра української фотографії Віктора Марущенка.

При тому, що ромський проект було зроблено до знайомства художників і Олексій у школі Марущенка не займався.   

Подорож у ромський світ Олексій Зінченко здійснив 2016-го, коли Україну ще не шокували новини про погроми таборів та переслідування ромів новоявленими расистами.

"Початково я планував спокійну історію про життя людей, котре є недоступним для більшості, а вийшло, що це стало жестом проти ксенофобії", – говорить митець.

Згадаймо трагічні події Євромайдану 2013-2014 року. Тоді українці різних національностей продемонстрували готовність власною кров’ю відповісти за цивілізаційний вибір, який вже історично є нашим – приналежність до Європи.

Литовський філософ Леонідас Донскіс, слідом за чесько-французським письменником Міланом Кундерою, фіксує Європу "як регіон, де мала територія поєднана з культурним розмаїттям. Цим Центральна Європа відрізняється від Росії, що представляє протилежну модель, побудовану на безмежній території та однаковості".

Такий різноманітний та щільний етнокультурний ланшафт, відмінний від монотонності Великого степу, і являє собою Україна.

Згадуючи, як завдяки Ґете і Шилеру Шекспір став символом європейського культурного стандарту, голландець Ван Дейк та німець Гендель створювали англійську культуру, а Сергій Параджанов творив на перетині культур України та народів Кавказу, Донскіс резюмує:

"Якщо йдеться про європейський канон, не можна розглядати його, як щось далеке від нас; не менш безглуздо визначати його як щось таке, що треба святкувати чи мобілізувати. Насправді, європейська взаємодія епосів, культур і мов власне і є Європою, і завжди була нею".

З досвіду подолання епідемій релігійних та національних війн, фашизму, імперіалістичних протистоянь проростає розуміння різності, розбіжностей, як реальності буття Європи, як її потуги та скарбу, як основи для розуміння рівності.

"Аспект, коли одні особи самі по собі вважаються рівними з усіма іншими, не слід виокремлювати коштом іншого аспекту, коли ці особи як індивіди є водночас абсолютно відмінними від усіх інших.

Взаємна та рівна повага до кожного, якої вимагає чутливий до відмінностей універсалізм, являє собою такий спосіб залучення іншого в його інакшості, якому не властиві ні нівелювання, ні насильницьке привласнення", – констатує німецький філософ Юрґен Габермас.

Без Іншого нема Мене, самоідентифікація будується на порівнянні, на зовнішніх координатах та кордонах, на діалозі.

Без рома нема українця – так складалася історія етнонаціонального ідентитету.

Українська культура, звичаї, казки, повір’я та забобони насичені присутністю ромів – загадковою, іронічною, лячною, романтичною.

Шість століть роми є безперечною складовою етносоціального організму України.

Сьогодні час сказати: "Роми – це ми".

Прикраса нашої країни, як і кожний нарід, що у взаємодії створює її європейську симфонію.

Костянтин Дорошенко, для УП.Життя

Цей текст є кураторським коментарем до виставки Олексія Зінченка "Роми - це ми", що відбувається у Музеї історії Києва до 3 вересня. У якості ілюстрацій використані роботи з виставки.