"Страх був інструментом нашого виховання". Історія Дмитра з ДЦП, якого батьки покинули в пологовому будинку

Дмитро народився з діагнозом ДЦП і вагою всього півтора кілограма. Додому немовля не забрали. Хлопчик ріс в інтернаті, пересувався на руках, від чого у нього навіть утворилися мозолі на пальцях.

У 8 років Дмитрика всиновили, і це назавжди змінило його життя. Завдяки родині він не тільки вижив і зміг ходити, а й долучився до активного суспільного життя.

Юнак вступив до вишу, навчається на соціального працівника, бере участь у міжнародних заходах і просуває реформу деінституціалізації дітей.

Далі – історія Дмитра.

"Повзав по підлозі на руках"

Мені 21 рік. Я народився з діагнозом ДЦП і вагою всього півтора кілограма. Батьки залишили мене в пологовому будинку. Я опинився в інституційному закладі, де провів перші вісім років свого життя.

У моїй групі було 10 дітей, і я був єдиним, хто не міг самостійно пересуватися, сидіти чи стояти. Поки всі діти бігали та бавились, я просто повзав по підлозі на руках, тягав себе, через що у мене утворилися мозолі на пальцях. Тож я з дитинства відчув, що таке безпорадність, ізоляція та фізичні страждання.

Реабілітації у нас в інтернаті не було. Пам’ятаю, інколи волонтери забирали мене до Трускавця в клініку для людей з інвалідністю, де я проходив лікування 10 днів – оце і вся реабілітація.

Навчання у нас не було. Нас не вчили читати, писати, розвивати елементарні навички, які знадобляться в подальшому житті. Ми просто слідували розпорядку дня. Був стандартний графік: прокидаєшся, снідаєш, дивишся мультики, виходиш надвір – мене вивозили в кріслі колісному.

Ми робили те, що нам скажуть, права обирати щось самостійно у нас не було. Що тобі дали їсти – то і з’їв. Там не питали, хочеш ти мюслі чи яєчню, дали гречану зупу (суп – ред.) – їж гречану зупу. Що тобі дали вдіти – то ти й вдів.

В інтернаті тобі недоступні найпростіші речі: наприклад, піти десь погуляти самому, зателефонувати друзям і просто поспілкуватись, вийти о певній годині надвір.

Багато іграшок ми не мали. У мене були дві улюблені – маленький тракторець, який мені подарувала пані Леся, волонтерка з Польщі, і подушка з левом – я на ній любив спати.

Свята у нас були, але, як кажуть, "заради галочки". Кожного року були одні й ті ж програми. Взагалі все життя в інтернаті – це заїжджена система, коли з дня у день, з року в рік нічого не змінюється.

"Дітей карали, притискаючи пальці дверима"

У нас була добра директорка, яка також виросла в інституційному закладі, але серед вихователів були і жорстокі. Пригадую, як один хлопець у нас полюбляв красти їжу – будь-яку, він не перебирав. Якщо стояли вафлі, міг "свиснути" їх.

Одного разу вихователька засікла його й каже: "Ходи сюди". Я дивлюся, а вона бере його пальці, кладе в рамку дверей і притискає. Він кричав, так кричав, а я сидів і все бачив. На жаль, нічим не міг йому зарадити.

Страх був інструментом нашого виховання. Вихователі також лякали нас різними страшилками, змушуючи лягати спати.

"Якщо не підеш спати, чортик з рогами прийде і забере тебе", – казали вони, і ми підкорялися. Ми були маленькі і нам справді було лячно. Вихователі не замислювались або їм було байдуже, як це відіб’ється на дитячій психіці.

Емоції, які я відчував в інтернаті… Перша – це сум, що мої біологічні батьки мене залишили, кинули, як щось непотрібне. Друга – туга за ними, що я не мав можливості бути з біологічними батьками, зростати біля них. А третя – відсутність теплоти й постійний страх, адже, будемо відвертими, в інституційних закладах до дітей ставляться не дуже добре.

Серед усіх важких моментів дитинства є один теплий спогад, який залишився на все життя. Дядько Назар, наш майстер з ремонту, кожні вихідні приносив мені домашній сир, посипаний суницями. Цей жест уваги був для мене справжнім дивом.

"Бог сказав мені, що тебе треба звідси забрати"

Моя доля почала змінюватися, коли я зустрів міс Моллі – волонтерку з США. Вона в складі американської делегації приїхала до нас в інтернат, і всі діти побігли їй назустріч, а я один залишився сидіти на підлозі, бо не міг підвестися.

Міс Моллі підійшла до мене та промовила: "Бог сказав мені, що тебе треба звідси забрати" та почала готувати документи для мого лікування в Америці. Але тоді керівництво інтернату через недовіру або з інших міркувань відмовилося відправляти мене з ними за кордон.

Мабуть, такий був божий план для мене, адже у цей час про мою історію дізналася одна сім'я. Вони вирішили всиновити мене і зробити все можливе, щоб я отримав належне лікування.

26 листопада 2010 року я став частиною нової сім'ї. Мені тоді було 8 років, і це був найщасливіший день у моєму житті. Одразу після всиновлення ми поїхали в Америку, де мені зробили першу операцію. Загалом я пережив п'ять операцій. Так я зміг самостійно пересуватися.

Вдома

Я пам’ятаю свій перший день вдома. Мене занесли на руках в хату, й ми піднялися на другий поверх до моєї кімнати. Підійшли до дверей, я відчиняю їх і кажу: "Добрий вечір, кімнато". Отак привітався.

Вперше я відчув, що належу до родини, де мене люблять і підтримують – по-справжньому, не для галочки. У мене з'явилися батьки, брат і три сестри, з якими склалися теплі й довірливі стосунки. Ми жартували, ділилися секретами і просто насолоджувалися спілкуванням.

Мені дуже подобається, коли ми на вихідних просто сідаємо на кухні та спілкуємось. Батьки розповідають історії з дитинства, ми багато сміємось. Коли треба допомогти мамі – всі їй допомагають, якщо мені – всі допомагають мені, і я допомагаю всім. Ось ця єдність – одна з найкращих речей у нашій родині.

"Батьки дали мені можливість відчути себе повноцінним членом суспільства"

Моя нова мама виявилася рішучою жінкою. Вона виборола моє право на навчання у звичайній школі попри опір соціальних служб. Вони відмовляли її: "Ви його закомплексуєте, він буде закритий", пропонували спеціальну школу, де обіцяли проводити реабілітацію. Але тоді мама сказала: "Коли він був в інтернаті, ви не хотіли нічого з ним робити. Тепер, коли він має сім'ю, ми зробимо все, щоб він навчався як звичайна дитина".

Коли ми з мамою йшли до школи, я боявся, що мене не приймуть, будуть насміхатися, бо я тоді ще погано ходив, на пальцях. Інколи чув за спиною, як діти казали "у нього ноги криві, він смішно ходить".

Згодом школа звикла до моєї присутності, і я став частиною колективу. Викладачі мене підтримували, старшокласники відкривали мені двері, давали дорогу. Ми з мамою брали участь в різних заходах, святах тощо. Так батьки дали мені можливість відчути себе повноцінним членом суспільства, попри інвалідність. І зараз завдяки цьому я не закритий, я не тікаю від людей, як пророкували соцслужби, ба більше – беру участь у міжнародних заходах, бо вільно володію англійською мовою.

"Дай руку, я тобі допоможу"

Завдяки підтримці родини я закінчив школу і вступив до університету, де зараз навчаюся на соціального працівника.

Пам’ятаю, як мені було страшно у перший день в університеті. Мене привезла на пари сестра, і щойно ми увійшли в будівлю, у мене почали тремтіти руки й ноги, а серце наче вистрибувало з грудей. Поки ми ледве-ледве йшли довгим коридором, сестра тримала мене за руку. А в мене були думки: "А якщо викладачі не зможуть мене зрозуміти, а якщо я не зможу швидко записувати лекції та вчасно здавати роботи?".

Раптом чую – ззаду хтось кричить: "Дай руку!" – і якась дівчина підхоплює мене з іншого боку та допомагає дійти до кабінету. Як потім виявилось – моя одногрупниця. За чотири роки навчання в університеті я зрозумів, що всі мої страхи були безпідставними і що ніколи не треба боятись просити про допомогу.

"Кожен може змінити долю дитини"

Моя історія – це приклад того, як важливо для дитини мати родину, яка підтримує і любить її. Я зміг ходити та реалізувати себе в суспільстві. А якби мене не всиновили – чи вижив би я взагалі?

Люди кажуть, що інтернати – це добре, бо там про дітей дбають. Але насправді інтернат – це не нормально. Жоден інтернат не може дати дитині того тепла, турботи і відчуття важливості, які надає сім'я. Навпаки, там ти живеш в страху покарання, твоє право вибору та прийняття рішень обмежено правилами та волею дорослих.

Дитина виходить з інституційного закладу в реальне життя травмованою, вона не вміє елементарних речей: наприклад, піти в магазин і купити їжу собі на вечерю, бо в інтернатах цього не вчать.

Діти, які зростають у сім'ях, мають більше шансів на щасливе та успішне життя. У родині дитина має вибір, вчиться адаптуватись до життя, вчиться, що потрібно ділитися, допомагати.

Кожна дитина повинна мати родину, це моя мрія. І кожен з нас може зробити щось для цього. Я часто чую від людей: "Я не жив в інституційному закладі, у мене немає досвіду, я нічого не можу вдіяти".

Мене це просто вбиває. Мені хочеться кричати: "Ні, ви можете!". Всі разом ми можемо розповідати про сімейні форми виховання дітей – поширювати відео з цієї тематики в соцмережах, говорити про це, адвокатувати це, просто не бути байдужими. Діти заслуговують на любов, і кожен з нас може допомогти їм знайти її.

Дякую, що вислухали мене!

Матеріал підготовлений в рамках кампанії "Заглушені голоси", яку реалізує міжнародна благодійна організація "СОС Дитячі Містечка" на підтримку реформи деінституціалізації.