Не її історія, або Щоденно, маленькими кроками

Між густих малинових кущів майорить біла хустка. Ноги жалить кропива. Руки здерті до самих плечей чіпкими малиновими пазурами.

Але все ж тут, за рідною хатою, в холодку, на порослій мохом землі, – єдина змога перевести дух.

Сапнути повітря, поки доведеться зриватися й бігти з усіх своїх старечих сил. Тікати від власного чоловіка, який "перебрав норму" і все йому вдома косо й криво, особливо жінка та її вічна біла хустка.

Тому він береться за сокиру й жене жінку довкола хати, коло за колом. Поки йому врешті пересохне в горлі й він стане коло надвірного крану попити води, а вона гепне на землю з панічною думкую, де ночувати цього разу: в сіні на горищі чи в рові на лугу, аби не нагнав, аби не найшов, доки лютий.

А там на ранок, перш ніж піде з хати, ще супчик йому є, і хліба півбуханки, і смальцю вона винесе йому з льоху…

"Диви, оно Митро знов свою бабу спортом занімає!" – перезираються через паркан сусіди й ані одному з них не свіне в голову вступитися за Соньку, розірвати закляте коло, що так і крутиться, так і крутиться довкола хати.

***

Зайди до замдекана, сказали їй. Хтось із одногрупників, здається. Сказали бігцем, на ходу.

"Хто ж то був? Знав чи ні?" – панічно думала, стоячи у просторому кабінеті навпроти лисуватого чоловіка середніх літ у несвіжій сорочці й пом’ятому піджаку.

За ним – заґратоване вікно. За нею – замкнені двері. Ключ – у його руці. Рука лежить на столі. І цей великий, овальний, порожній стіл – її єдина надія на…

На що? На втекти? Не вийде: ключ у його руці, щоб забрати, треба підійти, а підійти – то значить скоротити відстань, здати позицію, стати під удар.

Відстань! Ось що таке стіл. Тримати відстань і корчити з себе дуру. До останнього. Всміхатися і прикидатись, ніби не розумієш, навіщо тут і що тебе жде.

"Ви така розумна студенка, – починає він, – завжди виділялися цим. Тому в мене для вас пропозиційка…"

[BANNER1]

Перше коло довкруг столу: стукачка.

Наступні два: коханкасовсємівитєкающімі.

Цікаво, що бридкіше?

Коло.

Ще коло.

Господи, так же не можна вічно…

І ось вона вже в кутку (Здалася? Сама підпустила? Дала слабину?). Кров гупає у вухах. У нього з рота тхне перегаром і дешевими цигарками…

Стукають у двері. З того боку повертається ключ. "Іване Васильовичу, вас до ректора просять!".

Виходить, похитуючись. Перед очима крутяться мушки, пальці на руках і ногах замерзли на лід.

Німо втуплюється в секретарку, яка весь час сиділа за цими страшними, великими, важкими дверима. А та робить такий жест рукою, ніби душить когось за шию, і шипить: "Тіки писни мені, мразь смазліва, ти тут не перша й не остання, йди звідки прийшла!".

***

Коли вона нарешті заходить у палату, то вишукує поглядом незайняте ліжко, лягає і відвертається до тьмяно-жовтої стіни. Підмощує руки під подушку, а подушку під щоку. І тихо, самими сльозами плаче.

У палаті на мить зависає тиша. Важка. Загусла.

Потім озивається чиєсь немовля і та жінка підводиться, колише пластмасове ліжечко, мугикає колискову й приказує поміж тим: "Спи малесенька, спи, котяточко моє, спи".

 А вона? Її тіло щойно відпустило від себе крихітну грудочку, теплу, ворушку, рідну. Її руки готові тримати, груди готові напувати молоком.

Але її дитинка, її грудочка, на іншому кінці міста, в реанімації. І її тіло порожнє, видмухане, як невдала заготовка для великодньої писанки...

[BANNER2]

Сльози душать. Їх забагато, щоб виплакати. І вони надто мало значать, щоб допомогти.

Допомогти лежати в післяпологовій палаті серед породіль. Які тулять, годують, перепеленують своїх дітей.

Лежати поруч з порожнім ліжечком. І хапати себе зубами за руку, щоб не тягнулася до нього щоразу, як запищить тоненький голосок не її малюка.

Невже до її порожнього ліжечка не знайшлося на весь пологовий хоча б однієї порожньої кімнати? Закутка, де вона нікому не мусолитиме очі своїм мовчанням?

Гойдається за вікном китиця черемхового цвіту. Очі злипаються. Нарешті сон. Пустота пустоти.

Аж тут хтось плескає її по плечу. Літня жінка в білому халаті. Медсестра? Санітарка? "Дєвочька, а ґде ж твой рєбьоночєк?".

"Дєвочька" відчуває удар під дих і немислиму лють: "Не чіпайте!".

"Ну і молодьож пашла, хоть нє загаварівай! Ти к нєй всєм сєрцем, а ана…" – слова і кроки ще довго шарудять по кахляній підлозі.

Б’ється у шибу черемхова гілка. Б’ються в горло розпачливі, глухі, безпорадні сльози.

***

Так, я розумію, що це мозаїка з піково негативних історій і між ними вміщається цілий спектр зовсім інших аспектів, відтінків і барв.

Розумію, що в кожній із них логічно було б здихатися аб’юзера, подати в суд і розвалити до біса навчальний заклад, послати куди подалі занадто цікаву бабку, написати скаргу, спробувати змінити загальний механізм дій.

Але. Це нелегко, дуже, дуже нелегко, коли чуєшся безсилою і не гідною чогось іншого.

Я також знаю, що одна з найголовніших свобод мого життя – вибудувати його так, щоб для моєї доньки ці історії були максимально неможливими.

Щоби право на гідність було для неї таким же природним, як можливість дихати й бігати. Настільки, щоб вона ні на секунду не замислилась, чи має право на це право.

Щоб уміння казати "ні" не дорівнювало подвигу.

[BANNER3]

Щоб знати й виставляти власні межі комфорту, вимагати від інших їх дотримання і не переступати сусідські було "прошито" в неї так само, як у мені й багатьох моїх добрих подругах "прошито" прагнення бути хорошою для всіх, окрім себе.

Щоб радіти своїм перемогам хотілося й моглося дуже голосно, без тіні сумніву й сорому, і комплексу самозванки за плечима.

І перемоги ці були там і тоді, коли вона до них доросте, і не залежали від моїх, учительських чи будь-чиїх інших бажань, а лиш від її власних прагнень і спонук.

І ще знаю, що в цьому я для неї – найближчий приклад. На рівні слів, учинків і моделей поведінки, ставлення до себе та світу.

Я знаю. І клято, щодня працюю над собою. Такий мій вибір і моя свобода.

Катерина Міхаліцина, письменниця, перекладачка, редакторка, членкиня Українського ПЕН, спеціально для УП.Життя

Колонка опублікована в рамках спільного проекту Українського ПЕН та громадської організації "Українська Основа" "Свобода бути жінкою".

Вас також можуть зацікавити інші колонки серії "Свобода бути жінкою":

Катерина Калитко: Не подарунок, або Про брак жіночої солідарності 

Ірина Славінська: Як не бути хорошою дівчинкою та мати свободу виділятися 

Вікторія Амеліна: Не хочу бути єдиною жінкою, або Пастка Попелюшки 

Оксана Луцишина: Буття жінкою, або Робота над внутрішнім звільненням

Наталка Сняданко: Невдячна домашня жіноча праця як останній бастіон українського суспільства 

Зоя Казанжи: Коли одного дня ти захочеш бути вільною…

Катерина Ботанова: Свобода казати "ні"

Лариса Денисенко: Буряк із чорною серцевиною, або Як почуватися вільною, якщо змалечку смакує гіркота

Ірена Карпа: Що таке фемінізм і з чим його їдять на Заході й у нас

Мар’яна Савка: Вчуся бути вільною та розділяти відповідальності з іншими