Земля вже звикла приймати тіла: три дні у звільнених містечках Київщини

Коли я дивилася фото та репортажі з Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Макарова, то намагалася уявити, як почуватимусь по той бік екрана. Що відчуватиму, коли їхатиму саме отими вулицями. Як розмовляти з місцевими мешканцями.

Мені було страшно, що я не впораюся з побаченим і почутим. Та коли запропонували поїхати, не відмовилась: я буду свідком, вирішила для себе. 

За одну добу проїхала з заходу країни до Києва, а з Києва ми об’їздили міста, назви яких стали символом звірств та травми, і повернулися знову до Києва, звідки згодом поїхала до Львова.

За ці кілька днів було сказано надто багато усього, про що не писатимеш до перемоги, це точно. Люди у цьому тексті майже без рис, але за репліками та діями кожного та кожної я бачу живих, сміливих і смішних людей. Цей текст для них. 

Львів

Іду з інтерв’ю додому. На одній з вулиць зустрічаю знайому, яку сто років не бачила, але підписана на її Instagram. Знаю, що вона займається забезпеченнями і продовжує давати фінансові консультації. Вона в штанях з еко-шкіри кольору хакі.

Порівнююся з нею, уже готуюся пожартувати про фешн-батальйон, але вона мене перебиває:

– Я бачила твоє фото з Ірпеня, як там?

Мою відповідь вона слухає неуважно. Я бачу, що в неї накочуються сльози – і вона швидко прощається. Я не знаю, що сказати.

Ірпінь

Стоїмо відразу за зруйнованим мостом. На збереженій частині мосту – блокпост і пес. Пес накульгує на одну ногу, але він – головний об’єкт спрямування ніжності й любові людей. На узбіччі купки собачого корму. У пса почалося життя, сповнене уваги.

До нас нарешті приїхав мер. Усміхнений, на адреналіні. На правій нозі у нього кобура з пістолетом, яка ритмічно підстрибує в такт його ходи. Мер каже, що у них не було іншого способу, аніж залишитися в місті та битися за нього. Прикладом для Ірпеня був президент, який не покинув столицю. Далі починає говорити про евакуацію та розстріляні машини. 

– Ми зробимо заїзд по два боки від мосту, а сам міст під скло. Він має бути пам’ятником усім жертвам. 

Сідаємо в машини і їдемо, перша зупинка – лікарня. Нам розповідають, як вона працювала під час активних бойових дій. Потім ведуть на подвір’я показати, звідки прилітало. На подвір’ї нова могила. Двоє людей.

– Так, це масове заховання, тіла не змогли забрати, але я не знаю, чи воно вражає, от у Бучі вражаюче. 

У лікарні вже відновлена "вторинка", лікар говорить, що під морг вони обрали найхолодніше місце під сходами. А що робити: опалення, електрики та води досі немає. Але якось адаптувалися.

– Але ми тримаємося. У нас ще нічого: уже видаємо ліки і консультуємо планово, але, знаєте, тут поруч дитячий садочок. Я туди пішов. Ну трохи розмародерено, але в більшості усе є. Але дивлюся – і щось не те. А потім розумію, що на підлозі дві половинки мозку. Тут розстріляли чоловіка. І на стіні слід є. Хочете покажу відео?

І справді, на відео видно на килимку дві половинки мозку. Червоні від крові, добре збережені, а на стіні – пляма від крові, дуже добре помітне місце вильоту кулі. Перед виїздом дякую одній з лікарок – раптом її абсолютно зосереджене обличчя розповзається у щирій дитячій усмішці. Їдемо далі.

Дорогою впізнаєш будинок подруги. Вона постила його фотографію. Через вікно автомобіля вдивляєшся у її зруйновану мансардну квартиру.

Зупиняємося біля "Ірпінських Липок". Це комплекс, куди впали перші ракети. Красивий і дорогий. Розказують, що, на диво, ніхто з жителів не загинув. Усі вціліли. Але як ремонтувати, не дуже зрозуміло. Нас не так вражають понівечені під’їзди, як те, що частина комплексу залишилася взагалі неушкодженою. Тобто хтось виграв у лотерею, а хтось ні. 

Проїжджаємо попри парк, на паркані простріляні ПВХ з портретами ірпінських воїнів АТО. Стріляли з автоматів. Швидше за все для розваги, бо за парканом – гірка, звідти вести наступ чи робити засідку дуже важко. Так мені сказали знаючі люди.

– Зараз ми покажемо вам укриття, в якому весь цей час прожили люди. 

На порозі укриття нас зустрічає військовий, проводить по підвалах. Видно, що люди винесли все, що там зберігалося, і облаштували спальні місця. В одній з кімнаток генератор та кухонька. Над плитою стоїть жінка, готує обід. Здається, її не тішать раптові екскурсанти.

– Тут у нас було холодно, десь +8 градусів за Цельсієм, але, знаєте, ніхто не захворів, навіть нежиті не було. Всі ж на адреналіні. 

Ідемо далі лабіринтом будинкового підвалу, бачимо другий вихід, жартуємо про лакшері укриття.

Під будинком ми роздивляємося сліди від прильотів. У будинку повибивані вікна, деякі квартири зруйновані. Один з чоловіків піднімає з землі осколок від снаряду. Дає мені. Я на автоматі ховаю його в сумку. Я не знаю, навіщо мені осколок від снаряду. Але не протестую. Між бруківкою проросли фіалки.

– А зараз можливість сходити в туалет в останньому цивілізованому місці цього маршруту. Воду зливати з ковшика.

Львів

Витягаю з сумки осколок. Подруга, яка сидить за столом навпроти, бере його в руки, доволі довго крутить і вивчає. 

– Якщо в тебе це потрапить, тобі кінець, – констатує вона.

– Тобі кінець, – підтверджую я.

Київ

– Я мав би сісти в ТУ машину. Просто так сталося, що не сів, а сів мій побратим замість мене і поїхав в ірпінському напрямку.

– Вижив?

– Та яке! Пряме потрапляння з неба. Шансів не було.

Буча

Серце пришвидшилося, коли побачила табличку "Буча". Автоматично схопилася за ручку дверей автомобіля. Але їдемо ми по майже не зруйнованій вулиці, довкола люди.

Кудись ідуть, щось роблять. Максимально вдивляєшся у вікно, хочеш усвідомити масштаби катастрофи. А воно щось не сходиться.

В Бучі, на відміну від Ірпеня, я не була жодного разу, незважаючи на постійні запрошення друзів приїхати до них. Якби я погодилася, то мала б можливість побувати в маєтку в гостомельському напрямку (дивом уцілілий), у квартирі, двері до якої зламали.

Вранці могла би йти у один з розмародериних зараз магазинів за яйцями для омлету, бо ми забули про сніданок. Мене би кликали кататися на велосипеді в сосновому лісі, а я би відмовлялася, адже не вмію кататися.

Кожен напис "ЛЮДИ" або "ДЕТИ" викликають страх. Адже цей напис могли побачити російські військові, і зайти в першу чергу – це ж пряма наводка. Подумки називаєш себе дурепою, яка раптом вирішила, що оце найрозумніша. Але від кожного напису про дітей перекручує нутрощі і перекриває подих.

Але Буча інша, ніж Ірпінь. Ми під’їжджаємо до церкви. Зупиняємося навпроти. На дорозі працюють волонтери у помаранчевих жилетах: замітають дорогу.

Вздовж вулиці охайні купки з пилюкою. Якби не знати,то можна було би подумати, що це відносно безпечне містечко на Галичині готується до Великодня.

Ловлю погляд однієї з дівчат, що замітає, – і розумію, що на її місці цілком могла би бути я. До речі, чому я не на її місці?

Нас ведуть за церкву, щоб показати місце, де була колективна могила. Церкву впізнаю з фото друга, зокрема двіницю, де він бив у дзвони на Вербну неділю. За церквою земля пробивається над травою. Це глина. Від дощової погоди і постійного перекопування вона розлізлася і чіпається до взуття та одягу. Напевно, звикла уже приймати тіла.

За церквою окупанти дали дозвіл ховати тіла. Похованням займався місцевий священник, лише йому дозволили. Посеред глини бачимо тоненький букетик жовтих нарцисів. На момент, коли ми приїхали, тіла ексгумували і поховали на цвинтарі "по-людськи". З глини стирчить жіноча рожева кофтинка. 

Ми сідаємо в машину і їдемо в Бородянку. Дорогою уважно вдивляюся в будинки. Намагаюся впізнати котрийсь, де мене чекали до повномасштабного вторгнення. Не змогла впізнати жоден.

Львів

– Знаєш, я думала, Буча страшенно поруйнована. Так мені видавалося з новин, але ж ні – більше поруйнований Ірпінь. У Бучі лише 30%.

– Знаю. У Бучі була масакра.

– У Бучі була масакра...

– А ми скоро поїдемо туди. Хочемо подивитися на нашу квартиру. На фото ми бачили, що ноут старий не забрали. Цікаво, що ще не забрали.

Київ

– Хочете байку з життя військових? Ще й надихаючу? Так от, хлопці попали в оточення і, щоб прорватися, треба було перейти блокпост з руснею. Ну і як тут перейдеш? Але вони тихенько пробралися і русню – ножичками. Без жодного пострілу, так і пройшли.

– А на блокпосту хто стояв?

– Екіпіровані чорти. А сама історія була вночі, під ранок. Наші хлопці залягли і ніч пролежали, поки не настав час.

Бородянка

На одному з підвалів з вирваними дверима написано "ЛЮДИ 7 ЧЕЛОВЕК". Навіть не хочеш допускати думку, що сталося з цими людьми.

Бородянка постраждала найбільше. У містечку росіяни мстилися за програну битву під Макаровим. Стріляли хаотично, "по цивільній інфраструктурі", тобто по чиїхось домівках. Місто виглядає, як суцільна пустка зі стовпчиками обрубаних ракетою під’їздів. 

У дитинстві у мене був ляльковий будиночок, в якому не було стіни, і можна було бачити меблі, переставляти посуд і задекоровувати кімнати. От у Бородянці вцілілі шматки будинків виглядали так само. Тільки є одна суттєва відмінність: ляльковий будинок – це було весело. 

Усі знають про шафку з Бородянки, а я ловила поглядом бібліотеки, які вцілили. Дуже хотілося зайти в кожну вцілілу квартиру і переписати, каталогізувати кожну книжку, що вистояла на поличках. А у будинку культури вікна не вистояли, а бібліотека вистояла. Гордо видніється за простріляним погруддям Шевченка.

Навпроти від площі з Шевченком чорніють будинки з повністю вирваними під’їздами. Коли ми приїхали, то завали вже були розчищені та вивезені. Але від побаченого хочеться закурити.

Так вийшло, що я стояла біля купи сміття, доволі невеликої, бо ж рештки під’їзду вичистили, але позаду побачила смітник. І зрозуміла, що єдине, що ти хочеш зараз зробити – викинути цей недопалок у смітник. Саме у смітник. Бо для тебе це зв’язок з якимось порядком і минулим життям.

Хлопці, які охороняють групу, придивляються за тим, куди йдеш. Я іду з кам’яним обличчям, бо мені заборонено віддалятися від групи. Але я знаю, що я перейду межу лише на кілька безпечних кроків, я не самогубиця.

Нарешті хлопці зрозуміли, що я лише до смітника біля розваленого магазину в підвалі розваленого будинку – і починають розслаблено усміхатися, так ніби кажуть: "Ну дитино..."

Ми чекаємо, поки хлопці, які нас охороняють, перевірять, чи безпечно обійти будинок. По рації передають, що можна іти. Там, де був під’їзд, залишилися уламки підвалів.

Чиїсь життя (і в прямому сенсі цього слова, і в переносному) вичищені у рекордні терміни. Серед уламків знайшли пакет з випускними альбомами. Пакет з фото лежить на гойдалці, притиснений каменем. Коли люди повернуться, дуже добре було б, щоб вони його знайшли, кажуть.

По дитячому майданчику розкладені вцілілі іграшки. В одного ведмедя розпоротий живіт і вилазить синтепон. Але він виглядає як ведмідь.

Ми знову сідаємо в машину і повертаємо на Макарів, а далі Гостомель і знову – Київ.

Львів

– Софіє, ти не знаєш де я був. Я трохи покатався по войнушці. Війна це сука, я тобі правду кажу.

– Слухай, але ж наші люди неймовірні, ми все відбудуємо, – кажу я.

Він починає плакати, міцно мене обіймає. Так стоїмо серед вулиці кілька хвилин.

Київ

Скоро комендантська, друг підвозить мене до будинку, щоб я ще встигла взяти таксі й доїхати до вокзалу. Ми міцно обійнялися.

– Побачимося, – каже він.

– Побачимося, – твердо відповідаю я.

Софія Челяк, культурна менеджерка, журналістка, спеціально для УП. Життя

Усі фото Владислава Грезєва

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

Бородата котоматуся. Історія актора Олексія Суровцева, який вивіз з розбомбленого Ірпеня понад 200 тварин

Сафарі на людей: 5 історій тих, хто вижив в Ірпені та Бучі

Дізнався про смерть рідних у Twitter. Батько вбитої росіянами сім’ї розповів про трагедію в Ірпені

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.