Сафарі на людей: 5 історій тих, хто вижив в Ірпені та Бучі

62684
6 квітня 2022

Вже кілька днів увесь світ дивиться фото та відео наслідків перебування російських окупантів на Київщині.

Колись маленькі містечка – Ірпінь, Буча та Гостомель – асоціювалися зі спокоєм, ялинковими лісами та новими житловими комплексами, а зараз – з тілами закатованих та вбитих людей.

Героям нашої публікації, можна сказати, пощастило: вони встигли виїхати.

Але їхні спогади про страшні дні та прихід "русского мира" залишаться з ними назавжди.

"Українська правда. Життя" зібрала історії від мешканців Київщини, які бачили, з чого починалось знищення їхніх міст.

"Я не бачила, як вони шмаляли, але чоловік потім сказав, що то був гранатомет"

Євгенія Бобрик з чоловіком та дочкою зустріли війну в Бучі. Їхній дерев’яний, з великими вікнами будинок знаходився у 8 кілометрах від Гостомельського літовища.

Вже в перший день війни вони зрозуміли, що їхній дім навряд чи витримає обстріли, та переселилися до друзів, які жили недалеко, але мали великий підвал.

У тому підвалі знайшли прихисток 12 людей.

"Ми постійно думали, як нам виїхати. Зараз всі роздивляються фото тих жахіть, які відбувалися в Бучі, а у мене не було ніяких ілюзій. "Орки" вже як стадо ходили містом.

У підвалі люди сиділи до 4 березня. На той час вже не було ані зв’язку, ані електрики.

Євгенія зізнається, що перед тим, як виїзжати, довго сумнівалися, однак і сидіти в підвалі було нестерпно.

"Одна справа, коли прилетить, і все, а інша – сидіти та чекати, що до тебе прийдуть та почнуть катувати. Або йти під обстрілами, де тебе поранять, не доб’ють і ти будеш лежати та стікати кров’ю", розмірковує вона.

Сім’я виїхала тихим ранком. Сіли в дві машини. Євгенія за кермо свого джипа "Ягуар", а до неї в салон дві жінки та шпіц. В машині чоловіка їхня дочка, ще одна жінка, великий пес і малий собачка.

Переїхали залізничну колію в Бучі, заїхали в Ірпінь, а через дві хвилини Євгенія почула тріск.

"Потім я зрозуміла, що це – автомат. Трасуючі кулі, які спалахують. Я подумала, що це – вже все. Невідворотний фінал мого життя станеться зараз", згадує вона.

Чоловік Євгенії встиг з’їхати з дороги праворуч у провулок з-під лінії вогню.

Жінка ж почала гальмувати, зрозумівши, що їй прострелили колесо. Євгенія не встигла зупинитися, як вибухнув капот її машини.

"Я не бачила, як вони шмаляли, але чоловік потім сказав, що то був гранатомет. Скоріш за все, стріляли з приватного будинку з другого поверху", – пригадує вона.

Євгенії пощастило: машина загорілася, але одразу не вибухнула.

Водійка та пасажирки вистрибнули з авто і сховалися за ним. Окупанти продовжували стріляти. Одна з пасажирок побігла, але потім впала. Поранену врятував чоловік Євгенії, він відтягнув її у безпечне місце.

"Постріли затихли, і чоловік дуже гучно закричав: "Біжіть!" Ми перебігли дорогу, яку прострілювали. Вони в той час перезаряджали зброю. Коли ми перебігли, орки продовжили стріляти. Але в нас була ця мить! Ми встигли!", – згадує Євгенія.

Люди повернулися назад у підвал. Поранена жінка скаржилася на болі в животі.

Серед тих, хто переховувався, був колишній парамедик. Він оглянув постраждалу і сказав, що в її животі куля, у жінки внутрішня кровотеча, і їй терміново треба в лікарню.

Що залишилось від машини Євгенії

Люди почали телефонувати у медичні заклади, однак ніхто з лікарів не погоджувався їхати під обстрілами.

Почали шукати білі простирадла, щоб намалювати на них червоний хрест, прикріпити до машини, та якось її везти.

Але пощастило знову нарешті вдалося додзвонитися до друга з тероборони. Він приїхав з побратимом, поранену поклали у фургончик і доправили до ірпінського шпиталю.

Утім, за добу його захопили росіяни. Постраждалу, яка ледве вижила, евакуювали, але їй довелося проходити славнозвісний ірпінський міст пішки.

 Дочка Євгенії зобразила розстріл машини та поранення жінки

Євгенія з родиною просиділа у підвалі до 9 березня. Рано чи пізно мала закінчитися їжа, вода, пошкодили газову трубу.

"Прийшло повідомлення, що є коридор, треба нав’язати білі простирадла та повільно їхати в колоні. Це був наш останній шанс", каже Євгенія.

Їхали 8 годин. Під ГРАДами, які, на щастя, прилітали не по колоні.

"Під час дороги ми споглядали жахливі картини: розбита Буча, Стоянка, трупи людей на узбіччі. Купа розстріляних машин.

На Житомирську трасу було боляче дивитися: вся в уламках. Враження, що я потрапила у фільм жахів.

Інцидент з гранатометом, то було хоча б швидко. А їхати 8 годин через понівечену країну – це неможливо", – ділиться спогадами жінка.

 Житомирська траса. Фото Дмитра Ларіна

Зараз Євгенія з дочкою – у Польщі, до Варшави вивезли й поранену жінку.

"Історії тих, хто виїхав, відомі. Але тих, хто не доїхав, насправді, більше", – каже Євгенія.

Усі документи жінки залишилися в спаленій окупантами машини.

"Коли ми переходили кордон з Польщею, я показала прикордонниці фото свого закордонного паспорта.

Пояснила ситуацію. Вона пішла питати у керівництва, що таке гранатомет. Потім повернулася та спитала: А де ви були під час обстрілу? Я відповіла, що за кермом. Пропустила мовчки", – розповідає Євгенія.

Після того, як окупанти залишили Бучу, Євгенії повідомили, що її будинок пограбували, але він наче цілий.

"Я розумію, наскільки моя історія типова, від інших вона відрізняється тільки тим, що ми всі живі.

Росіяни розстрілювали машини з написом "діти", з червоними хрестами, з білими простирадлами. У них там таке собі сафарі було", – говорить мешканка Бучі.

"Двоє мертвих чоловіків лежали на дорозі. Біля них бігали маленькі породисті цуценята"

Максим Осовський родом з Лисичанська Луганської області. У 2014 році він побував в полоні у сепаратистів.

Останнім часом він жив у новенькому житловому комплексі в Ірпені.

Росіяни розстрілювали будинки з мінометів.

"Десятка зо два квартир у комплексі зруйновано. Попали в один з поверхів мого будинку та зруйнували повністю квартиру.

У моїй лише вікна вибило в двох кімнатах", – каже чоловік.

На початку березня на території їхнього ЖК заїхали окупанти на танках.

"Заїхали, стали між домами. Ми сховалися і сиділи в квартирах. Зранку вони поїхали, але всі магазини пограбували. Гребли не тільки сигарети, алкоголь та їжу, а навіть взуття і дитячі іграшки.

Один з сусідів вийшов і спитав у них: навіщо прийшли? Сказали: "Та ми вже їдемо, але може хтось вернеться. У нас наказ – мирних не чіпати, але є підрозділи, які цей наказ не виконують. Вони заходять в житлові райони і всіх розстрілюють", – згадує чоловік.

 Вбиті мешканці Бучі. Фото Дмитра Ларіна

Виходити з міста Максим вирішив, коли стало зовсім нестерпно. Обстріли продовжувалися, комунікацій не було, а їжу готували на вулиці.

Сусіди Максима були переселенцями з Донецька, застали бойові дії. Він спитав у них, як у досвідчених, як себе правильно поводити в екстремальній ситуації.

Вони відповіли, що не знають, адже в Донецьку такого жахіття, як в Ірпені не було. 

Пішли групою з 14 людей окраїнами Ірпеня, лісом.

"Запам’яталися трупи цивільних. Двоє чоловіків лежали на проїжджій частині в приватному секторі.

Біля них бігали маленькі породисті цуценята та пищали. Поруч валявся мішок з кормом. Напевно, люди хотіли виїхати з тваринами, а їх розстріляли", – каже Максим.

Аби добратися до Романівки, а звідти до моста, треба було подолати 12 кілометрів.

"Обстріли постійно були. Коли летіли міни, ми відразу падали на землю та закривалися руками.

В лісі з’явився зв'язок, ми узгоджували маршрут з волонтерами, щоб не вийти на росіян", – говорить утікач.

Чоловік вибрався з Ірпеня та поїхав на Закарпаття. Згодом з Ворзеля евакуювалися і його батьки, з якими довго не було зв’язку.

У їхній житловий комплекс також влетів вогняний "подарунок" від росіян, але не в їхню квартиру.

Наразі родина знімає кімнату в трьохкімнатній квартирі в Ужгороді.

"Коли я сиділа в підвалі, молила Бога, щоб вижити, і пообіцяла радіти кожному дню" 

У новій затишній квартирі в Ірпені Ганна Сокіл, її чоловік, син та 77-річна матір прожили усього кілька місяців.

Щоб придбати це житло, родина працювали кілька років: вклали кошти ще в недобудову, отримали голі стіни та зробили ремонт.

У мікрорайоні було лише 4 будинки та ліс, і жодного натяку на військові об’єкти.

"Коли почалася війна, мій чоловік постійно читав новини, і він вирішив, що ми – в найбезпечнішому місці, і нас не чіпатимуть", – каже Ганна.

Однак з кожним днем війна все більше нагадувала про себе. Коли в Ірпені підірвали міст, у вікні їхньої квартири тріснуло скло.

А невдовзі зі Стоянки зайшла колона ворожих танків, один з яких протягом трьох годин гатив по житловому будинку.

 Будинок Ганни після обстрілів

"Я з родиною була вдома. Перший снаряд пробив диван, на якому мій син лежав дві хвилини тому.

Ми вхопили сумку з документами і виповзли в коридор. Там деякий час лежали на підлозі, поки наш будинок розстрілювали", – розповідає жінка.

 Матрац, на якому син Ганни лежав за кілька хвилин до обстрілу

У деяких місцях дім пробило, горіли квартири.

Згодом родина дивом спустилася у підвал, де вже сиділи 50 сусідів. Зокрема, жінка з грудною дитиною.

 Ганна в підвалі

"Дуже страшно було бігти по сходах з 10 поверху. Ліфт, звісно, не працював. А на сходових клітинах були вікна, які могли в будь-який момент розлетітися", – каже вона.

Кілька днів родина провела у підвалі. Їли, те що сусіди встигли взяти з холодильників, готували на мангалах під обстрілами, а телефони заряджали з допомогою сонячної батареї.

"Коли я сиділа в підвалі, молила Бога, щоб дав мені і моїй родині тільки одне вижити. Нехай у мене заберуть все, але я кожного дня буду радіти тому, що жива і можу обійняти свою сім’ю", – говорить жінка.

Мешканці будинку, зокрема чоловіки, були згуртовані: вони перевіряли всі квартири, допомагали людям спускатися у підвал, гасили пожежі.

В одному домі з Ганною жив актор та волонтер Олексій Суровцев, який багато разів рятував своїх сусідів.

Цей чоловік також вивозив з міста покинутих господарями собак та котів.

 Мама ти син Ганни у сховищі

Саме він був одним з тих, хто допоміг родині Ганни вибратися з Ірпені.

"Дорогою по вулицях Університетська та Сумська скрізь лежали трупи. Виїжджати з міста було вкрай небезпечно. Люди намагалися вирватися, але поверталися.

Перед виїздом ми зв’язувалися з теробороною, ЗСУ, мером міста. А також записували, хто пішов, щоб хоча б знати імена, якщо вони загинуть. Всі розуміли, що росіяни навмисно стріляють в тих, хто евакуюється", – розповідає Ганна.

Нарешті 8 березня поїхали машинами. У бік колони з людьми попадань не було, але прилітало зовсім поруч.

Підвезли до моста, який ті, хто евакуювався з Ірпеня, довго не забудуть.

"Йти через річку треба було по двох дошках, які хиталися. Купа людей, обстріли. Деякі падали в річку. Я не знаю, як моя мама пройшла там. Бачила, що в неї були сині губи. Не вірила, що довезу її живою", – згадує жінка.

Вголос же вона казала своїм, що вони – молодці, що перемогли, адже вибралися.

 Дорога з Ірпеня

Вже в 11 годині того ж дня родина сіла на київському вокзалі у першу-ліпшу електричку до Львова.

Ось як Ганна описує умови, в яких вони їхали:

"У потяг набилася сила-силенна людей та тварин. Стояли в проходах. На 5 вагонів був один туалет. Щоб потрапити туди, треба було стояти в черзі дві години.

Смерділо дико. У нас не було ані їжі, ані води. Хтось з пасажирів поділився бутербродами, хтось дав палку ковбаси, на підстанціях знайшли воду. Їхали 14 годин".

До Львова прибули о першій ночі, ледве тримаючись на ногах. У місті була комендантська година.

"На вулиці йшов сніг. Нас зустріли волонтери. Але щоб потрапити в розподільчий центр для переселенців, ми стояли годину на морозі.

Ще дві години у нас перевіряли документи. Потім повезли в інший центр.

Спати ми лягли о 7 ранку у колишньому комплексі "Спортлайф", нам постелили на підлозі мати. А ще там була гаряча вода, де ми вперше за 5 днів помилися", – каже Ганна.

"Ваш будинок згорів. Вам більше нема чого тут бути"

Любов Тютіна жила в Ірпені у великому будинку разом з 65-річним батьком.

У 2016 році від тяжкої хвороби померла її мама, яка разом з татом будувала дім. Подружжя навіть деякі меблі самостійно робило.

Коли почалася війна, з розбомбленої Романівки до них приїхав дядько з дружиною та дочкою.

"У нас є великий погреб з залізобетонним покриттям. Я знала, що він витримає, навіть якщо впадуть 2 поверхи будинку.

У цьому погребі ми всі сиділи.

З-4 березня почалися активні бойові дії. Російський танк вдарив по даху нашого будинку.

Ніч з 4 на 5 березня я навряд чи колись забуду. Половини даху немає, вікон – більшості. Ніч проведена під землею, на піддонах, покотом, в холоді, під канонади пострілів і вибухів. Моє серце ніколи в житті так не билося, голова була мов розпечена", – розповідає Люба.

 Любов Тютіна зробила це фото за 8 годин до війни. Каже, було сильне відчуття тривоги

Наступного дня дівчина почала шукати можливість виїхати з пекла. Батько та дядько їхати навідріз відмовлялися.

"Коли ми лежали у підвалі, як дзвонить мій домашній телефон. Знайомий з тероборони дізнався мій домашній номер і сказав, що вивезе мене.

Його пропустили в наш район, і він забрав мене та двоюрідну сестру", – каже вона.

Люба збиралася дуже швидко, стеля вже сипалась їй на голову.

"Нам сказали не брати ані символіки, ані вишиванок, бо за них могли розстріляти. Але я жалкую, що не взяла вишиту бабусею вишиванку", – згадує дівчина.

25 днів Люба, яка виїхала за кордон, не знала нічого про свого батька. 14 березня сусіди повідомили, що живий. А потім – знову невідомість на довгі дні.

Батько Люби був весь час в своєму будинку, який хотів вберегти.

Невідомо, де чоловік брав воду і чи знав, що у сусідів є криниця.

Інший сусід залишив йому ключі від комори з продуктами, їв давнішню консервацію, яку робила ще покійна жінка.

Варив собі супи, а ще годував залишених людьми котів та собаку.

Одного дня собака притягнув додому кістку, скоріш за все людську.

А 25 березня зранку пролунав один постріл з міномету, поцілив у велике дерево, яке впало та проломило будинок Люби.

Батько весь час був у погребі. А коли о 16 вистрелили ще раз, чоловіку здалося, що зруйнувало дах. 

Він був в такому шоковому стані, що під час пожежі продовжував сидіти в погребі і вистрибнув з нього лише, коли вже залізобетонні перекриття над погребом почали деформуватись та шмат впав йому на ліжко.

 Буча Фото Дмитра Ларіна

Все згоріло до тла.

Деякий час Любин батько жив в гаражі, а потім прийшли люди з місцевої церкви, принесли йому продукти і сказали: 

"Вам більше нема чого тут бути".

Після цих слів чоловік відважився поїхати в евакуацію, організовану ДСНС, зателефонував старшій дочці, Любиній сестрі у Київ, і вона забрала його до себе.

"Коли він приїхав, вони мені подзвонили. Я дуже була рада бачити батька, але йому дуже тяжко. Він ще не прийняв того, що відбулося", – каже Люба.

Сама дівчина також не може змиритися з тим, що ніколи більше не зайде в батьківський будинок, не подивиться на акварелі своєї мами та на її колекцію кераміки.

"Ще будучи вдома, я стояла на своїй кухні, серед колекцій кераміки, здебільшого української, я розуміла, що окупант, який ввірветься в мій дім, вже за це може мене катувати і знищити.

Будинок – це не стіни і перекриття. Це – історія моєї родини", – говорить дівчина.

 Буча. Фото Дмитра Ларіна

Дивлячись на фото мертвих тіл на вулицях рідної Ірпені, Люба каже, що готувала себе до такого:

"З перших днів окупації вони розстрілювали мирне населення. Я готувала себе до цього психологічно. Питання було лише в тому, скільки невинних людей загинуть, і скільки часу це триватиме.

"Я не знаходжу жодних слів. Для тих, хто зґвалтував мій рідний Ірпінь, навіть слово "нелюди" не підходить, тому що в його корені є щось людське".

"Чоловікам смертельно небезпечно перебувати на окупованій території"

Мешканець Ірпеня Антон Топчій 24 лютого вже почув перші удари по Гостомелю.

Над його будинком двічі пролетів винищувач, чоловік припускає, що то якраз був знаменитий "привид Києва".  

"У той же день ми поїхали до друзів в Гостомель, вони розповідали, що вже бачили гелікоптери. Але ніхто не розумів, чиї вони", – каже чоловік. 

Антон з дружиною розуміли, що все серйозно, однак їхати з дому чоловік не хотів. 

У ніч з 24 на 25 лютого він нарахував три ракетних атаки. 

"Прокидалися від звуків, які викликали тваринний страх.  Зранку поїхали в магазин, обстріли не припинилися, а потім ми зрозуміли, що наступна ніч буде така сама", – згадує Антон. 

Родина зібралася і поїхала до інших друзів під місто Васильків на Київщині. 

Але туди також окупанти нанесли удар по нафтобазі. Там сім’я протрималася кілька тижнів, а потім відправилася у Київ – друзі дали ключі від квартири. 

Війна продовжувала переслідувати родину, і невдовзі росіяни вдарили по столиці в районі метро "Нивки", снаряд приземлився в 500 метрах від будинку, де жили Антон з дружиною.

"Весь час я намагався допомогти своїм друзям та сусідам покинути Ірпінь. Координував, зв’язував з іншими людьми. Головне було повідомити людям про небезпеку. Бо будь-хто міг загинути при виїзді", – згадує Антон. 

Однак залишитися також було смертельно небезпечно. 

Коли повідомили про звільнення Ірпеня, Антон разом з іноземними журналістами поїхав подивитися, що окупанти зробили з його рідним містом. 

"Руїна. Це – страх, в це неможливо повірити. Магазин, в якому я воду купував, автобусна зупинка – зруйновані. Навпроти "Новуса" – тіло чоловіка похилого віку, його застрелили",  –  із жахом пригадує він.

 Антон на фоні свого житлового комплексу

В Ірпені до Антона та журналістів підійшла людина і спитала: "Ви хочете це побачити?"

Вони пішли до зруйнованого будинку та піднялися на 15 поверх. На сходах лежало тіло чоловіка. А в квартирі на дивані труп його сина. 

"Прилетіло прямо в їхню квартиру. Батько загинув одразу, поранений в живіт син добрався до ліжка і помер там через день, може менше", – каже він.

Подивитися на тіло хлопця Антон не зміг. Про родину відомо, що вони переселенці з Луганської області. 

Мати та сестра вижили, під час обстрілу вони сиділи в підвалі, а чоловіки хотіли приготувати їжу на вулиці, побігли в будинок за продуктами.

Мама намагалася врятувати сина: перев’язала рану, зробила укол знеболювального. Але коли дія ліків закінчилася, хлопець помер за 15 хвилин.  

 Папірці з іменами та датами народження і смерті на тілах

Все, що близькі змогли зробити для загиблих прикріпити їм на ноги по папірцю з іменами та датами народження і смерті. 

 Ірпінь. Фото Антона Топчія

"Дорослі чоловіки в окупації мають дуже мало шансів вижити. Не треба думати, якщо ти цивільний, то тобі нічого не загрожує. Я вчора бачив три могили. Людей поховали в своєму дворі. Сусід  –  дядько похилого віку  –  розповів, що вони просто не сподобались окупантам. 

Здорові чоловіки для них  –  потенційна загроза. Тому або йдіть в ЗСУ чи тероборону, або намагайтеся виїзжати на українську територію", – закликає Антон.

Яна Осадча, УП. Життя

Вас також може зацікавити:

"Пішли усі": через снаряди окупантів чоловік в один день втратив дітей, жінку та двох собак

У Бучі окупант розстріляв багатодітного батька на очах у сина – хлопець дивом вижив

"Вони мені як діти. Дітей же не кидають". Історія Анастасії Тихої, яка вивезла з Ірпеня понад 20 тварин

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті