Україна після ратифікації Стамбульської конвенції: які законодавчі зміни необхідні надалі?

Навколо Конвенції Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі – Стамбульської конвенції) протягом останніх 10 років в Україні виникало чимало різних обговорень, починаючи з питань "а чи дійсно цей документ має бути частиною українського національного законодавства" та закінчуючи поступовим пропонуванням змін у наше законодавство.

Чи була потрібна ратифікація? 

Ще до ратифікації Стамбульської конвенції значна частина норм, які стосуються відповідальності за домашнє насильство, була імплементована. Проте залишися прогалини у відповідальності за сексуальне насильство, а також недосконалість механізмів притягнення до відповідальності за насильство щодо жінок та домашнє насильство. Адже останнє має надзвичайно високий латентний характер та водночас значну поширеність у суспільному житті українців. 

З кожним роком кількість звернень до поліції щодо вчинення домашнього насильства збільшується. За даними Нацполіції, у 2019 році було зареєстровано 142 тисячі заяв про вчинення правопорушень, пов’язаних з домашнім насильством, у 2020 році – більше 208 тисяч, що на 47% більше, ніж у попередньому році. У 2021 році кількість таких звернень становила майже 326 тисяч. 

Це лише дані, про які нам відомо, коли постраждала особа звернулась до держави з проханням "втрутитися". Скільки ж випадків залишаються без розголосу, можемо лише припустити. Проблема й в тому, що іноді людина може навіть не усвідомлювати, що щодо неї вчиняється домашнє насильство. У цьому випадку без сторонньої допомоги є ризик назавжди залишитися у стосунках, які посягають на базові потреби та безпеку.

Причини та пояснення цьому можна шукати в багатьох факторах: один з них – стереотипи щодо ролі жінки в суспільстві, відсутність протягом тривалого часу кримінальної відповідальності, до прикладу, за вчинення домашнього насильства. Нагадаю, кримінальна відповідальність за домашнє насильство з’явилась у Кримінальному кодексі лише у грудні 2017 року. 

Окремі ж види насильства щодо жінок, як-от сексистські висловлювання, переслідування, насильство щодо жінок у цифровій сфері, досі не передбачені як такі, за можуть притягнути до відповідальності в Україні. 

Навіть за умов передбачення відповідальності за окремі види насильства щодо жінок виникає питання, яким чином виявити вчинення цього правопорушення або ж як розмежувати такі склади кримінальних правопорушень, наприклад, як зґвалтування, сексуальне насильство, примушування до вступу в статевий зв'язок тощо.

Ці думки наштовхують на одне – чи достатньо факту ратифікації Стамбульської конвенції для того, аби держава реально могла захищати постраждалих від насильства, а суспільство – гостро реагувало на кожен такий випадок? Чи вистачить нам, українцям, сміливості нарешті сказати "ні" сексистським жартам на робочому місці, оцінці людини за зовнішнім виглядом,  скепсису та покладення вини на постраждалу, коли знатимемо про черговий випадок сексуального насильства? 

Відповідь на питання багато в чому залежить від того, як надалі формуватиметься державна політика та висвітлення теми насильства щодо жінок та домашнього насильства у публічному просторі.

Не менш важливим є покращення механізму притягнення винних до відповідальності. Це можна зробити як шляхом передбачення відповідних положень у законодавстві, так і покращення роботи органів правопорядку з виявлення та розслідування таких порушень.

Водночас це, вочевидь, неможливо зробити без потужного освітнього компоненту, котрий би мав містити в собі навчання щодо особливостей розслідування, зокрема збору доказів та оцінки ризиків, а також розгляду справ, пов’язаних із вчиненням насильства щодо жінок та домашнього насильства, включення у ці програми питання національного та міжнародного законодавства у сфері гендерної рівності та недискримінації, практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Стамбульська конвенція, яку Україна ратифікувала 20 червня 2022 року, встановила "рамку", у якій ми маємо рухатись, наближаючи наші підходи щодо виявлення та реагування на насильство щодо жінок та домашнє насильство до передових європейських стандартів, закріплених в цьому міжнародному документі. 

Читайте також: Стамбульська конвенція – це не документ про гендер

Ратифікована – що далі?  

Вочевидь факт ратифікації Стамбульської конвенції є черговим сигналом  про готовність України взяти на себе відповідальність за виявлення, розслідування та запобігання правопорушенням, пов’язаних із насильством щодо жінок та домашнім насильством. Тепер виконання Україною положень Стамбульської конвенції можуть бути об’єктом моніторингу незалежної Групи експертів з дій проти насильства стосовно жінок і домашнього насильства (ГРЕВІО).

Водночас ухвалення Закону про ратифікацію є лише початковим кроком, адже для вдосконалення захисту постраждалих слід подумати над іншими питаннями:

• встановленням заборони застосовувати судами процедури примирення у справах, пов’язаних із сексуальним та домашнім насильством;
• забезпеченням право постраждалим від домашнього насильства на пред’явлення позову про розірвання шлюбу. Адже сьогодні розірвати шлюб неможливо протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини (в цій частині вже розроблений та зареєстрований Законопроект № 5492 від 14.05.2021 про внесення змін до статті 110 та 111 Сімейного кодексу України, до розробки якого долучилась ЮрФем);
• зміною підходу до такої категорії справ, як злочини, пов’язані із домашнім та сексуальним насильством, та розглядати їх навіть за відсутності скарг чи заяв постраждалої. Тобто виключити їх із переліку справ приватного обвинувачення. 

Україна вже зробила певні кроки у цьому напрямі. Статтею 284 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що кримінальне провадження закривають, якщо потерпілий або його представник відмовилися від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення, крім провадження щодо злочину, пов’язаного з домашнім насильством. 

Такі законодавчі зміни загалом відповідають положенням статті 55 Стамбульської Конвенції стосовно того, "щоб провадження могло продовжуватися навіть, якщо постраждала відкликає свою заяву або скаргу" та мали б сприяти захисту постраждалих домашнього насильства від погроз на свою адресу щодо замовчування цих випадків. Проте ця норма поширюється лише на кримінальне правопорушення, передбачене статтею 126-1 Кримінального кодексу – "Домашнє насильство", але домашнє насильство може бути кваліфіковане і за іншими статтями.  

Стамбульська конвенція в цьому аспекті містить рекомендацію для національних органів: при тлумаченні поняття "злочини, пов’язані з домашнім насильством" доцільно застосовувати широке тлумачення, і відносити до них не лише кримінальне правопорушення, передбачене ст.126-1 КК України, а й інші, якщо вони пов’язані з домашнім насильством. Наприклад статті 125, 126 КК України; 

• вдосконаленням порядку прийому і розгляду заяв та повідомлень про домашнє насильство щодо дітей та за участю дітей.

Справа в тому, що відповідно до положень Стамбульської конвенції, дитина, яка була присутньою під час вчинення домашнього насильства, до прикладу, одним з батьків щодо іншого, – мала б автоматично визнаватися потерпілою від домашнього насильства. Проте, згідно з положеннями українського законодавства, для того, аби дитина набула статус потерпілого, її законні представники (наприклад, батьки, опікуни) повинні подати відповідну заяву про вчинення правопорушення;

• неможливість звільнення від відповідальності у випадку вчинення домашнього насильства та сексуального насильства.

Так, римінальне провадження можуть закрити у випадку примирення потерпілого з кривдником, дійового каяття кривдника, передачі кривдника на поруки, зміною обстановки. Така ситуація часто має місце на практиці. Як наслідок, особа не отримує належного захисту, а правопорушник залишається "непокараним", що, фактично, може заохочувати до подальшого вчинення насильства;

• передбачення відповідальності за переслідування особи, зокрема в інтернеті;
• передбачення адміністративної чи кримінальної відповідальності за сексуальні домагання та надання конкретного визначення, що розуміти під такими "сексуальними домаганнями".

Читайте також: Захист від домашнього насильства: що потрібно знати про Стамбульську конвенцію

  Стамбульська конвенція та сексуальне насильство під час війни рф проти України

Стамбульська конвенція стосується зокрема сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (далі – СНПК), що особливо актуально для України сьогодні. Масові випадки вчинення військовослужбовцями рф СНПК щодо цивільного населення на території України потребують належної оцінки з боку держави у вигляді притягнення останніх до кримінальної відповідності.  

У зв’язку з цим на виконання цілей Конвенції потребує змін редакція ст. 438 КК України, яка встановлює відповідальність за "Порушення законів та звичаїв війни". За цією статтею і відкриваються кримінальні провадження щодо вчинення СНПК. До слова, такі зміни пропонує Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права № 2689 від 27.12.2019, який ухвалила ВР, однак досі не підписав президент.

У такому разі виклад  ст.438 КК України був би більш зрозумілий, не створював би труднощі при кваліфікації СНПК, та охоплював зґвалтування, сексуальну експлуатацію, примусову вагітність, примусову стерилізацію або будь-які інші форми сексуального насильства як різновид такого кримінального правопорушення.

Післяслово

Без впровадження гендерно чутливих практик, розуміння гендерних особливостей працівниками органів правопорядку при роботі з постраждалими від насильства, проведення роботи "на випередження" такого насильства, впроваджені положення Стамбульської конвенції в національне законодавство будуть неефективними.

Саме тому положення Стамбульської конвенції мають бути орієнтиром для людей як при здійсненні своєї професійної діяльності, так і в щоденному побутовому житті, адже основною метою цих суспільних процесів є "викорінення" насильства у всіх його проявах.

Катерина Шуневич, керівниця Аналітичного Центру ЮрФем, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.