"Не на своєму місці" або самооцінка під час війни. Нотатки психотерапевта із фронту

До 24 лютого я був психотерапевтом та громадським активістом. Зараз я військовий-доброволець підрозділу, який знаходиться під Бахмутом. 

Іноді в мене є час порефлексувати. І я помітив, що цей паскудний стан "я недостатньо роблю, пустіть мене в окоп, в саме пекло, може там стане легше" перетворився в постійну напругу, перемішану з сумнівом і невдоволенням, яке я вербалізував би у "я не на своєму місці".

Коли в мене був вибір (насправді він і зараз формально є) – продовжувати працювати, займатися громадським активістом або "йти на війноньку", я обрав друге через це відчуття "я не на своєму місці". 

В окопі, в самому пеклі, як я собі уявляв, я так і не опинився. Принаймні під час оборони Києва, під Ірпенем, було місцями гірше. Тим не менше, я постійно робив все можливе там, де був. І де б не був, намагався робити щось корисне. Іноді навіть діставав цим інших людей. 

Та де б я не був, і що б не робив, відчуття "не на своєму місці" нікуди не зникало. Ніби будь-які зусилля не мало внутрішньої винагороди, знецінювались. Бо завжди знайдеться хтось, кому гірше. А якщо ти кожен день виживаєш – кожного дня знайдеться хтось, хто вмирає. 

Власне, іронія в тому, що ті, хто сидять "в самому пеклі" зазвичай не дуже цьому раді, вони хочуть трохи відпочити. А деякі з тих, хто за лагідним поцілунком долі опинився в більш-менш безпечному місці, хочуть в "саме пекло".

Для себе я прийшов до висновку, що це, зокрема, дисбаланс самооцінки. Такий собі воєнний нарцисизм в перемішку з провиною вцілілого. 

Власна самозакоханість мені каже: "Якщо я – найкрутіший лицар/козак, то моє місце на коні в найзапеклішому бою". Але, насправді, особисто я – не найкрутіший козак. І ніхто не зобов'язаний ним бути. Навіть дехто з "найкрутіших козаків" став ним неочікувано для себе. Більшість з них взагалі не мислять такими категоріями. Бо самооцінка губиться в зонах постійної небезпеки. Власні дії стають рефлекторними, інстинктивними, а не виваженими і естетичними, як в кіно. 

Мені всю війну щастить. Я вилазив з місць, від яких за день або навіть декілька годин не лишалося нічого, а снаряди розривалися за 200-300 метрів. Зазвичай, попри моє бажання, обставини не допускали мене в деякі місця, де мав би проявитись цей "героїзм". Моя самооцінка лютувала, а відчуття "провини вцілілого" розквітало.

Впевнений, багатьох людей в тилу/цивільному житті наздоганяє комплекс меншовартості на кшталт "ну я ж не воюю". Іноді він формується у захисну реакцію: "Чого це я маю щось робити? Я нікому нічого не винен!". В будь-якому випадку, все починається саме з "я не на своєму місці", "я щось роблю не так/не достатньо"... У військових це також буває. 

Читайте також: Чому не у всіх українців буде ПТСР

Я все ж думаю, що це, зокрема, вибрики самооцінки. Якщо бути точним, то відчуття, що я вартий героїзму, вартий більшого. З одного боку, це не погано, але з іншого – може роз'їдати зсередини.  

Правда в тому, що на війні героїзм частіше випадковий, аніж запланований. Героями стають безперечно сміливі, скоординовані і нерідко добре підготовлені люди. Але й вони стають ними часто неочікувано. 

В буддизмі є поняття карми і дхарми. Ми називаємо це спрощено – доля. Гарне слово. Буддизм, зокрема, вчить бути смиренним своїй долі. Той, хто намагається її переламати, частіше страждає, не отримавши бажаного. У психології мова швидше про фрустрацію. Багато фрустрованих військових перебувають в агресії або апатії саме через пасивний спосіб несення служби. Можна зрозуміти чому – через амбіції, очікування власного героїзму, ну і звичайно, злості на ворога. 

Особисто я лише зараз розумію свою долю і, відповідно, своє місце на цій війні. Відчуття того, що я на своєму місці, потроху приживається. 

Доля багатьох на війні, на жаль, загинути. В багатьох куточках світу: Японія, Скандинавія, Полінезія тощо. Загинути в бою для воїна було честю. Зараз все трохи інакше. Ставлення до смерті, зокрема. 

Доля інших на цій війні – вижити. В цьому немає нічого поганого. Ніхто не може бути винним в тому, що вижив. Ніхто не може бути винним, що залишився у безпеці чи що його не посадили в окоп. 

На початку повномасштабного вторгнення я писав про адреналіновий колапс. Тобто про те, що багатьом учасникам бойових дій (деяким медикам і волонтерам також) хочеться опинитися у небезпеці. Це ніби дає більше "тверезості". Якщо ще й вижив після такого, навіть отримуєш своєрідне задоволення. 

Весь період повномасштабного вторгнення я спостерігаю за цією динамікою у собі. І розумію, що адреналін – не єдина причина травматизму психіки. Такі фонові режими як "надвисокі очікування від себе", "потяг до героїзму" або, навпаки, "надмірна жалість" та "відчуття несправедливості" (ніби мобілізація та служба під час війни є "покаранням") матимуть значення у формуванні того, що називається розладами адаптації. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) -  лише один з них. 

Я помітив, що військові, які сконцентровані на відчутті несправедливості (та перевтомлені), більш схильні до вживання психоактивних речовин. Особисто я в цьому бачу найперше не злочин та порушення статуту, а результат відсутності сучасної та адекватної психологічної служби у багатьох батальйонах. Хоча в ідеалі вона мала б існувати навіть на рівні рот. 

Досягти "дзену" або повного психологічного комфорту в умовах війни неможливо і непотрібно. Однак, є зайві речі, які точно не зроблять комфортнішими ані службу, ані період адаптації після неї. Це претензії до себе, надмірні вимоги та, як наслідок, відчуття провини, або жалість до себе та відчуття несправедливості. 

Воювати і бажання йти в найзапекліший бій, в наших реаліях, – не самозакоханість, а нормальне бажання. Але нищення себе через відсутність подвигів, поранень чи за те, що я живий і у безпеці – не зцілиться героїзмом чи підвищенням ризику. 

Ми дійсно в епіцентрі світової несправедливості та жорсткості. Але ми мусимо з цим жити і з цим боротися. Без зайвих претензій та надмірних вимог до себе.

Просто таке наше життя.

Артем Осипян, психолог, доброволець при ЗСУ, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.