"Хочу, щоб закінчилась війна": історія загиблої дівчинки, яка любила книжки

"Дуже важко, дуже важко…", – пані Алла завершує цими словами кожне речення в розмові з нами. 

Чотири місяці тому Алла Корецька втратила онуку і доньку. Того дня, 21 червня, росіяни обстріляли "касетками" подвір’я в селі Безруки поруч з Дерагачами на Харківщині, де жили дві її доньки з родинами. Восьмирічна онука загинула вмить, старшу доньку встигли довезти до лікарні, де вона померла за тиждень від численних осколкових поранень.

Про онуку пані Алли – Маргариту Гапоненко – написали в ті дні всі головні українські медіа – як про дівчинку, яка загинула, читаючи книжку. Ця історія звідтоді не давала мені спокою, можливо, тому, що в ній відгукувалося щось дуже особисте.

Я теж виросла в українському селі, і книжки влітку, коли закінчувалися уроки й учнівські обов’язки, були однією з найбільших пригод, чимось, що було незамінною частиною твого літа і світів, які ти відкривав для себе у цих книжках і які тебе чекали десь попереду.

В історії Маргарити є багато "якби", про які складно не думати. Що би було, якби її родина не переїхала в це село три роки тому? Що би було, якби її батьки разом із донькою виїхали 24 лютого чи напередодні, розуміючи, що залишатися в селі за 12 кілометрів від кордону з Росією вкрай небезпечно? "Ми з дому нікуди не поїдемо. Чого ми повинні тікати зі своєї хати?", – відповідали батьки дівчинки на вмовляння рідних.  

Або – що би було, якби в той день Маргарата разом з її двоюрідним братом і сестричкою швидко побігли б у погріб, як робили весь час до того страшного дня? Або гралися на подвір’ї бабусі через дорогу від їхнього будинку? Або – якби Маргарита послухалася маму, яка кликала її на кухню, а не лишилася чекати на неї на порозі їхнього будинку, щоб почитати їй книжку?

Алла Корецька розповідає, що всі типи обстрілів можна встигнути почути, щоб добігти до підвалу чи погреба, але "касетки", які розкидають навкруги дрібні осколки, – ні. Осколками того червневого дня зачепило Маргариту і її тітку, яка поруч із нею розвішувала на вулиці випрану білизну. 

Маргарита навчалася в Безруківському ліцеї – якраз перейшла з другого в третій клас. Бабуся розповідає, що їй дуже подобалося танцювати, співати і читати книжки. Мріяла стати ветеринаром і лікувати тварин. Мала багато друзів. Усіх любила. 

"Є діти, які б’ються, якусь шкоду роблять, але не Рита, – говорить пані Алла. – Вона ніколи не говорила: "Я не хочу цим займатися". Це був ангел. Чого війна забирає найкращих? Усвідомлення того, що її немає, – це рана, яка ніколи не загоїться". 

Пані Алла показує нам клумби, де Рита з мамою саджала квіти на подвір’ї, і гойдалку, на якій зазвичай її онука складала свої іграшки. В кімнаті Маргарити – не лише іграшки й книжки, а й численні грамоти й дипломи за успішне навчання, біла святкова сукня у целофані, брелок із мушлею з написом "Бердянськ", в якому напевне вона побувала, і настінний календар, на якому досі червень. 

Асфальт у Безруках весь поїжджений танками. Російські танки, згадує Алла Корецька, в’їхали в село вже 24 лютого, але в Безруках не затрималися – їхали на Харків. Село не було в окупації, та близькість російського кордону зробила цю територію непростою і небезпечною для життя. З весни тут немає електрики, і на все велике село, в якому жило до великої війни близько 3500 мешканців, є лише чотири генератори. Над залізничними коліями – обірвані дроти. Місцеві мешканці просять передати владі, щоб їм повернули світло й електрички до Харкова.

"Якби мені сказали, що ми будемо воювати з росіянами, я б зроду не повірила, – каже Алла Корецька. – У мене перший чоловік росіянин, діти мої наполовину росіяни. Ми завжди думали, що росіяни нам брати, що вони ніколи не прийдуть убивати наших дітей. А вони прийшли і вбили моїх діток. За що? Я не розумію! І це у ХХІ столітті таке робиться".

Незадовго до страшного російського обстрілу кішка пані Алли народила кошенят. Рита відразу обрала серед них чорну кішечку, назвала її Мишкою і сказала бабусі, що забере її, щойно мама перестане її годувати. Тепер Мишка підросла, сторожко реагує на чужих людей на подвір’ї Ритиної бабусі й тікає від наших спроб її погладити.

На початку червня Маргариті виповнилося вісім років, дівчинка, розповідає бабуся, загадала бажання: щоб якомога швидше закінчилась війна.

Тетяна Терен, журналістка, кураторка літературних проектів, спеціально для УП.Життя