Берегиня Вєрка. Оздоровчий ефект світового туру Сердючки

Лише через тиждень після початку гарячої фази російської війни проти України, 3 березня 2022 року, Андрій Данилко вийшов в ефір телемарафону "Єдині новини". Як і тисячі киян, він тоді перечікував повітряну тривогу в під’їзді свого дому. Сама присутність надпопулярного артиста в країні в ці дні першого шоку, пригніченості та розгубленості багатьох українців справила надихаючий вплив. Тим більше – щирість у заспокійливих словах, впевненість у перемозі Україні та фірмовий простий гумор.

Данилко озвучив запит до себе мільйонів співгромадян: "Я шукаю форми корисності". Тоді він вже придбав першу партію тепловізорів для потреб ЗСУ та підкреслив просту і важливу тезу: для перемоги у діяльності кожного є своє місце, важливо фахово робити свою справу. 

Справа артиста – виступати. І у вересні розпочався світовий тур створеного Данилком персонажа – поп-зірки Вєрки Сердючки. Перша частина концертів пройшла в Європі, цього року на них чекає Північна Америка. Виступи відбулися у Ризі, Вільнюсі, Кракові, Гданську, Варшаві, Кишиневі, Бухаресті, Софії та Празі – містах, що прийняли хвилю біженців з України.

Після сенсаційної репрезентації образу і номеру Вєрки Сердючки на Євробаченні-2007 в Гельсінкі, вона має свого міжнародного глядача. Але підтримка українців, змушених через війну покинути свої домівки, стала головним завданням гастролей. 

Мені пощастило потрапити на концерт Сердючки в Софії. З перших слів Вєрки зі сцени заповнена зала відгукнулася хвилею радості.

З першої пісні українці і болгари почали танцювати, підспівуючи. Невигадливість слів в цих піснях сприяє їх міжнародному розумінню, як і простота бадьорих мелодій. Хоча для гурманів теж є сюрпризи, наприклад, відсилки до шлягера іншої легенди Євробачення, Франс Галль. Але головна магія Данилка – у створенні атмосфери безтурботності і рівності між сценою та публікою. Свята співпричетності. 

Попри постійне називання себе зіркою, Вєрка Сердючка з початку появи образу 1992 року взяла хоч і гротескний, але буденний тон в спілкуванні. Цим її телевізійне "СВ-шоу" 1997 року приголомшило глядача – до бундючних і награних пострадянських зірок вона зверталася запросто, без жодного пієтету. Образ залізничної провідниці якнайкраще цьому слугував: наскільки б цікавим чи яскравим не опинився співрозмовник в купе, зустріч ця скоріш за все буде першою і останньою, а взагалі-то людей повз провідницю щодня проходить багато.

Цим засадничим ігноруванням ієрархій в образі Сердючки Андрій Данилко випередив час. В світі гламуру скоробагатьків пропозиція публічного спілкування людини з людиною, якими вони є, без демонстрації статусів, іміджів та статків, виглядала навіть шокуюче. Лише в останні роки стрімке розгортання цифрової епохи з її соцмережами та два Майдани настільки змінили наше загальне світосприйняття, що принесли недавньому коміку рекордну перемогу на президентських виборах. Хоча, незважаючи на прояви його політичної волі, які змусили світ порівнювати голову української держави з де Голлем і Черчиллем, злісні закиди адептів елітаризму не вичерпуються.

Сердючка також завжди діставала від тутешніх елітаріїв – за суржик, трансляцію простонародних кліше, доведення до кітчу деталей українського національного вбрання. До неї намагалися приліпити ярлика шароварщини, звинувачували в просуванні колоніального образу малороса. Але існує різниця між кітчем неусвідомленим і сповненим серйозності, який вихолощує естетику, та кітчем, як осмисленим іронічним мистецьким прийомом, про що розмірковує в книзі "Кітч і література" Тамара Гундорова. "На сучасній українській сцені поруч із численними зразками наївного кітчу поп-зірок яскравим прикладом зумисного цитатного кітчу став образ Вєрки Сердючки, котру можна назвати "Леді Кітч".

Вправна гра з кітчем, проте, не гарантує сценічного довголіття – він приїдається. Основа перманентного успіху Сердючки серед найширших соціальних та вікових верств – побудова довіри, людяність в розумінні неідеальності кожного та правдива ментальна близькість до свого народу. Коріння мистецтва Вєрки – в традиційно притаманному українській культурі гуморі. Від байок Григорія Сковороди, "Енеїди" Котляревського та "Запорожця за Дунаєм" Гулака–Артемовського ставлення до себе та світу з іронією допомогало виживати в століття випробувань. Меми і жарти, якими наші сучасники відповідають на жахи війни і які захоплюють нині світ – розквіт тієї ж традиції. 

Суржик Вєрки виявив на концертах туру–2022 додатковий терапевтичний ефект, нагадуючи українцям в екзилі неофіційні, повсякденні моменти мирного життя. Спрацював, як психологічний сигнал відсутності небезпеки. Бо суржиком користуються в приватній, комфортній атмосфері. Він не загроза, не позиція сили, не агресивний, бо очевидячки не досконалий. Навпаки, жорсткою, насильницькою відчувається вимога ідеального, бо таке не існує в природі.

Зі сцени Сердючка зізнається, що після 24 лютого 2022 року в хіті "Dancing Lasha Tumbai" приспів виконує лише так, як свого часу почулося російським пропагандистам, що після того цькували артиста по всіх своїх телеканалах: "Раша, гудбай!". Зізнаюсь, 2007–го мені теж так почулося, бо, напевне, дуже хотілося. На софійському концерті цю фразу підхоплював увесь зал.  

Інше рішення, проголошене Вєркою – писати й виконувати пісні українською. Найновішу, "Є пропозиція", вона одразу представила публіці. Це жива і природна реакція більшості українських громадян сьогодні – гуртуватися мовою своєї держави, якою не говорить агресор.

Решта програми складалася із старих, переважно російськомовних хітів, сповнених, тим не менш, свого сенсу для українців. Ось дівчинка років десяти вибігає на сцену, дарує квіти Вєрці Сердючці. Та питає: – Звідки ти, дівчинко, і як тебе звати? – Алина. Из Харькова. – Що ти хочеш, щоби ми заспівали, Аліно з Харкова? – "Все будет хорошо".

Назва пісні – кредо Вєрки Сердючки. На концерті вона неодноразово його повторює. А також тішить публіку безхитрісний дотепами–знущаннями над кремлівським диктатором, кумедними випадками з власного життя, які можуть статися з кожним. "Я дуже хочу, щоб ви всі поїхали додому. В гостях хорошо, а дома лучше", – звертається вона до українців. І пропонує гру в диво, знайому всім з дитинства: "Коли падає зірка, ми загадуємо бажання. А у нас одне бажання – щоб скінчилась війна. Якщо я впаду, то не встану. Я – знімаю зірку!" І фірмова сердюччина головна прикраса опиняється на підлозі сцени під крики і аплодисменти публіки.

В фінальному танку з "мамою", "зайчиком", танцюристами, бек-вокалістками ("нас тут більше, ніж в ансамблі Вірського!"), Вєрка встигає потиснути руку всім музикантам свого бенду. Глядачі обіймаються, дехто втирає сльози. Це сльози полегшення, витанцьованої, виспіваної, відпущеної на концерті напруги жахливого в долях цих людей року. Року, понівеченого війною. 

Зірки шоу–бізнесу зазвичай своїм образом завдають вимоги шанувальникам, провокують наслідування певного стилю, репрезентації крутості, модності, сексуальності. Сердючка приймає всіх. Щоб отримати задоволення від її творчості не треба бути якимось спеціальним чи особливим. Наслідувати її образ неможливо – він надто гротескний та індивідуальний. Феномен Вєрки в цьому поєднанні оригінальності й інклюзивності. В українському суспільстві він працює на профілактику іншування і ксенофобії, нейтралізацію снобізму і ханжеських забобонів.

Розрада, яку приносять виступи Сердючки сьогодні, проявляє її в зраненому українському соціумі несподіваним уособленням Берегині, богині життя і радості. Безглузді наряди Вєрки лише підсилюють пропозицію людяності, тепла і надії, якою вона ділиться з кожним без вимог і претензій. На всяк випадок нагадаю, що в українській фольклорній традиції образ Берегині панує не з давніх давен, як це безпідставно проголошують псевдовчені, а з творів інтелігенції часів горбачовської перебудови. Дослідниця Юлія Буйських слушно називає міф про це божество "кабінетним". Інша справа, що він відповів на певні суспільні запити після відновлення незалежності України. 

Плутати артиста і сценічний образ, автора і героя – заперечення сенсу творчості. Сердючка і Данилко – різні персони. Але на біс під кінець концертів воєнного часу Андрій виходить без гриму, щоби знову, вже від власного імені, заспівати те, що разом із українцями хочуть сказати все більше людей у світі: "Раша, гудбай!"

Костянтин Дорошенко, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора