Імпортний український театр: Як наші театрали ширять українську культуру та правду про війну закордоном

Після повномасштабного вторгнення українські митці розсипались по всьому світу. Я спробував зібрати їх, мов перлини, по всій географії та розпитати, чим живуть українські театрали в еміграції. У діалогах із ними намагаюсь визначити вектор розвитку культурної дипломатії і геополітики.

Варто одразу згадати прадіда еміграційного українського театру – Андрія Жолдака. Який поїхав ставити вистави по всьому світу після серйозного конфлікту із харківською місцевою владою ще у далекому 2006-му. Цей широко відомий постановник у липні цього року випустив премʼєру "Ромео та Джульєтта" в румунському Театрі імені Раду Станка. Вистава отримала прихильні відгуки критиків, що не дивує.

Досить насиченими українськими тимчасово переміщеними режисерами виявилися плодючі мистецькі землі Німеччини. Але, як зазначають самі постановники, вони – крапля в морі у порівнянні з засиллям культури російської.  

Почнемо з Кольну, де зупинився Андрій Май. Режисер виїхав з окупованого Херсону (до речі, про його кольнські життя та діяльність є класна документалка від Ukrainier). Андрій робив перформативні читання текстів українських драматургів "Про війну" в Кольнівському держтеатрі Schauspiel, та поставив вже три вистави: сайт-специфік (поза сталого театрального приміщення) вистава "Тиша", знову ж таки, – про війну; постановка за участі українських підлітків "Моє майбутнє після війни" та "put in process" в Theater der Keller. Вистави побували на фестивалях Берліну та в інших німецьких містах.

"Німецькому театрові та передусім глядачеві важко позбавлятися від імперських наративів. Певною мірою любов до російської культури означає і визнання власної величі. Тому для великих театрів лишається нормою проєктна робота з темами війни в Україні та репертуарна програмна робота з російською класикою. Достатньо сказати, що на сценах ключових театрів осінній сезон 2022 року був наповнений Чеховим і Горьким, іноді – в постановках російських режисерів". 

Режисер, актор, драматург, прославлений "Диким театром" і не тільки, Олексій Дорічевський також тусить-грає на на кольщені. Помічений у 10 подіях: різноманітні вистави, читки та фестивалі. 

Змістимось трохи по карті й зазначимо, що Дворічевський встиг попрацювати і в Міському театрі Праги. Створив виставу "Посібник, як красти і при цьому здаватись милим". 

"Мій текст і режисура про вкрадене росією мистецтво. Як можна спотворювати історію і маніпулювати своєю репутацією. Створити міжнародний імідж і дипломатичний вплив. Багато європейців не готові відмовитись від російського, бо це "велика культура". Тому я хотів репрезентувати, що більшість надбань російській культурі насправді їй не належить. Актори методично вчать глядача як красти на прикладах присвоєних росією собі Малєвіча, Куїнджі, Гоголя та інших".

Читайте також: "Дерадянізація театрів і опер – домашня робота для їх керівників": заступниця міністра культури Галина Григоренко

Їдемо далі. 

Київська режисерка, акторка та викладачка Ніка Літкевич разом із командою німецьких акторів BURGTHEATERSOMMER ROSSLAU намагалась достукатися до німецьких сердець із проєктом "Stay at home? Залишайся вдома? Bleib zuhause?".

"Три українські актриси (Єлизавета Бакуліна, Вероніка Літкевич, Христина Дейлик) були серцем цієї вистави, а п’ять німецьких акторів (Йона Хансен, Тоня Фехтер, Елізабет Тараба, Карл Нойкауф і Стефан Сітарас) були фантастичною призмою, завдяки якій ми могли подивитись на себе зі сторони. Ідею було дослідити "дім" в контексті війни. Локація була фантастичною – це був перебудований у театр замок часів Мартіна Лютера. Вистава зрезонувала і наступного сезону нам запропонували поновити роботу і організувати турне. Люди нас обіймали. Люди плакали. Людям ставало не так самотньо на ці дві години. Ще ніколи театр не був так близько до глядачів і акторів одночасно". 

Пізніше Вероніка стане частиною команди "Stage home of the world", яка базувалася в Португалії. В рамках цього проекту вона взяла участь у виставі "Птахи" за Арістофаном в Teatro Circo.

"Один рік. One year. Um ano". У мене була ідея випустити цю виставу до року повномасштабного вторгнення, щоб вшанувати пам’ять і звернути увагу на те, що війна триває. У центрі сценарію був міцний текст Ніни Захоженко "Я – норм". Під розкішну музику португальської группи Мutu, яка блискуче міксує електроніку і традицію ми відкривали для себе прості істини: португалець ти чи українець, живеш у прогресивній Німеччині чи джунглях у високогір'ї Нової Гвінеї – твої фундаментальні пристрасті та бажання дуже схожі. А почуття, які їх супроводжують, не потребують перекладу, бо мова емоцій універсальна. Її розуміють всі, без винятку". 

Нещодавно призначений ВО генеральний-директор художній керівник Національного театру імені Марії Заньковецької у Львові Макс Голенко встиг попрацювати в театрі Schauspiel Stuttgart. Він створив виставу за пʼєсою Лєни Лягушонковой "Мать Горького". Ця подія була приурочена до відзначення Лєни як найкращої молодої драматургині Європи. 

"Війна спровокувала поштовх для входу наших театрів у європейський простір, хоч іноді вони туди заходять з дуже дивним і невибагливим контентом, але світ поки максимально толерантний до вітчизняних митців. Та варто відзначити і засилля "хороших росіян" на німецьких сценах і те, що інтерес до української проблематики, на жаль, вичерпується". 

Одними з перших розгорнули активну діяльність в репрезентації українського театру в Німеччині та Європі загалом вихідці з Театру на лівому березі (Київ). Колишній очільник театру Стас Жирков за цей час презентував сім вистав: п’ять із них на сценах поважних німецьких театрів і дві в Литві. 

У Берліні на фестивалі RADAR OST 2023 відбулася прем’єра вистави "Ha*l*t" у постановці головної режисерки Театру на Лівому березі Тамари Трунової. 

Із Німеччиною закінчили. Погнали далі…

Станіслав Мойсеєв у квітня 2022 року створив Український мандрівний театр "Незаземлені". Спектаклі, створені у рамках проєкту, – "Спираль війни" та "Звуки України", відвідали майже всі міста Литви. Наразі режисер готує премʼєру "Четверта сестра" за Янушом Гловацьким разом зі сценографом Володимиром Карашевським. Цей проект буде реалізовано в театрі "Ванемуйне" в Естонії. 

Пряма мова автора: "Важко оцінити вплив українського театру на європейський театральний процес. Скоріше ми можемо говорити про донесення болючої правди про війну, про культуру українського народу і можливість розмовляти з європейським глядачем без обмежень і системно". 

Найближча і найпривітніша театральна Республіка Польща прийняла наших митців теплими обіймами.

"Один із найважливіших для мене досвідів за кордоном була вистава Театру Повшехного у Варшаві – Радіо Марія (2022). Political fiction, де ми пробуємо уявити майбутнє Польщі без політичної влади Польського Католицького Костела. Своєрідний тренінг уяви, який дозволяє собі уявити світ, у якому можливо жити без того, що для поляків є таким формостворюючим, уявити нові інституції, нові відносини, нові цінності.  Не дивлячись на всі старання праворадикалів (петиції, погрози) я тішуся, що вистава і далі продовжує йти в репертуарі театру й потрібна польскому глядачеві", – неочікувано завертає режисерка Роза Саркісян. 

Від початку інвазії, великий акцент у своїй творчості вона зробить саме на мистецько-освітні проєкти. Серед них – Документальний театр з евакуйованим до Німеччини центром "Місто щасливих дітей", кіно-театральні майстер-класи для українських підлітків у Варшаві, кураторство української програми Міжнародного фестиваля Корчак.

Кандидатка мистецтвознавства та докторка філософії, а також перформерка та драматургиня Олена Апчел розпочала свою закордонну діяльність ще до повномасштабного вторгнення. 

"За день до повномасштабного вторгнення я давала інтерв’ю на польському телебаченні, де ми говорили про "Словник" (спільний проєкт із візуальною артисткою і кураторкою Юлією Крівіч "Słownik (Vocabulary_Словарь_Словник). Відкритий стіл про міграцію", котрий піднімає питання зміни сенсотворного ландшафту країн під впливом міграції. – ред.) і про те, як травма внутрішніх переселенців в Україні за ці вісім років трансформувалася від гніву й розгубленості до болю та втечі з рідної країни через невидимість і стигматизацію. В кінці журналістка запитала у мене, чи буде велика війна. Я відповіла, що буде". 

Після повномасштабного вторгнення Олена весь час присячує волонтерській та кураторській діяльності. Разом із Хеленою Швєгоцькою створила в Новому Театрі (Варшава) соціальний проект для людей з досвідом міграції "NOWI SĄSIEDZI / НОВІ СУСІДИ". Театр перетворився на культурно-соціальний хаб для тисячі біженців. 

"Ще до повномасштабного вторгнення я отримала пропозицію разом з трьома коліжанками очолити один із найбільших німецьких театральних фестивалів Theatertreffen (Berliner Festspiele). Очевидно, що повномасштабна війна на довгий час вирвала мене з перемовин. Наразі ми їх відновили і я подумала, що, можливо, треба використати цей шанс. Щоб спробувати у великій німецькій федеральній інституції створити місце для українських голосів. Якщо коротко – це було дуже складно". 

У березні 2023 року Олена допомогла відкрити перший закордонний відділ Українського Інституту в Берліні. Зараз більшість часу Олена продовжує присвячувати допомозі родинам військових і волонтерській діяльності для армії. 

"Я не знаю коли і як я повернуся, і чи повернусь до режисури. Дуже вдячна колегам і колежанкам, які зараз фіксують реальність інструментами мистецтва, але особисто мені складно уявити себе на репетиціях. Жодних культурних фронтів не існує. Є тил, і в ньому треба робити, що можемо і трішки більше. Думаю, що колись зможу реалізовувати цей досвід інструментами мистецтва, але не зараз. Зараз це один день, який вдалося прожити, дякуючи нашим Збройним Силам". 

Євген Лавренчук, відомий в Європі оперний режисер, встиг попрацювати в Національній опері в Варшаві, наступні два проєкти здійснив з Великим театром у Познані. У якості драматурга випустив дві прем'єри –  "Альберт Херрінг" Бріттена та "Русалка" Дворжака. Весь 2023 рік був Резидентом Міністерства Культури і Національної спадщини Польщі.

Євген хоче і може працювати на благо Батьківщини, тому готовий ділитися досвідом, який напрацював за кордоном: "Враховуючи  українські реалії, я чітко знаю, що треба зробити в наших театральних колективах, щоб уможливити і довгострокове  планування, і застосування менеджментських європейських інструментів, і суб'єктивізацію театрального колективу, і впровадження освітніх та інклюзивних пріоритетів при створенні репертуарної концепції".

Америка 

Провідна акторка Національного театру імені Івана Франка Світлана Косолапова після повномасштабного вторгнення опинилася у Нью-Йорку. Там відкрила акторську студію ActorsStudioForBraveUkrainians у самому центрі Манхетена, в Urkainian Village. 

"Курс називається BraveUkrainians, тому що це те, що переживає зараз кожен українець, на це потрібна неабияка хоробрість. Так само, як і в акторстві, потрібно безстрашно виходити на сцену кожного разу. Цю сміливість ми прокачуємо на курсі. Частину коштів донатимо" – каже актриса.

Велика Британія 

Актор і режисер Юрій Радіонов з травня 2022 року разом зі своєю дружиною Шореною Шонію мешкають в Обʼєднаному Королівстві. 

"Нас не налякало те, що ми тут нікого не знаємо. Просто приїхали в центр Манчестера, відкрили google-карти й пішли по всім театрам із пропозицією співпраці. Перший театр, який відгукнувся був The Lowry, один із найвідоміших і найбільших театрів Манчестера". 

За їхньої підтримкою подружжя створило документальну моновиставу "Земля Укрів". 8 текстів українських авторів про початок повномасштабного вторгнення. 4 історії граються англійською мовою, 4 українською. На жаль, в Англії майже нічого не знають про Україну". 

Також режисер отримав грант на створення вистави "Марія" за культовим романом Уласа Самчука про Голодомор в рамках Євробачення-2023. 

"Телеканал BBC, дізнавшись що український театр готує прем’єру на англійській сцені, вирішив зняти про це документальний фільм. Він вийшов одразу після прем’єри вистави. Якщо один із найвідоміших телеканалів світу знімає про український театр, це говорить про те, що наш театр живий і впевнено рухається вперед", – зазначає він. 

Отже, підсумовуючи вищесказане, війна дала значний поштовх для поширення української культури світом. І хоч подекуди цей інтерес є скоріше актом співчуття, аніж визнанням нашого театру, колеги активно працюють, щоб змінити це сприйняття. 

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.