Це не про "бабу, всередині якої росте лілея", а про розібрану на молекули любов

Столичний Дикий театр зіграв першу прем’єру з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Покази відбулись 17 і 18 серпня на "Сцені 6", у Довженко-Центрі. І не без склоднощів та символізму. Але все по черзі.

Здивували глядачів ще до прем’єри

Афіші, які почали з’являтись у соцмережах за кілька тижнів до прем'єри, здивували й заінтригували – як поціновувачів "Дикого", так і загалом начитано-надивлену публіку – театр "замахнувся" на "химерну Віанову любов". Себто, виставу "Піна днів", за мотивами роману французького письменника-модерніста Бориса Віана – непростого, метафоричного і наскрізь химерного – анонсували з режисурою Наталки Сиваненко, ще дужче заінтригувавши глядачів акторським складом – більшість акторів – дебютанти в "Дикому".

Театрали зацікавились: А чому це "Дикий", який зазвичай занурює глядача у "реальний світ українців без прикрас" – раптом звернувся до не характерного на себе матеріалу? Ще одне питання, що було на поверхні: "А чи поставлять "Шумовиння днів" Віана так, щоби зберегти наскрізь суб’єктивний, нелінійний, символічний світ його героїв?" Адже захопленість романом (та і Віаном загалом) тримається переважно на тому, чи вдалось тобі повірити й поринути в цей вир метафор і "пограничних пристрастей" з головою?

Умовно: є театр, де історія так чи інакше набуває певної лінійності, щоби бути розказаною, зіграною й зрозумілою глядачам. До того ж, "картинка" вибудовується, згідно доступних засобів. І є твір Віана, у якого "дверцята захряскуються зі звуком ніжного ляпаса по голій спині" ( і це важливо), паштет готують із вугра, що живе в крані та полює на зубну пасту з ананасовим присмаком, а стіни стискаються й оздоба помешкань змінюється, відносно до внутрішнього стану персонажів.

Вже не кажучи про наскрізну метафору, яку, до слова, побіжно знають навіть ті, хто книжки не читав (однойменний фільм з Одрі Тоту вийшов на екрани у 2013) – одна з героїнь має ефемерне захворювання, і це також впливає на світосприйняття героїв.

"Ми написали в анонсі, що якби ця вистава була кавою – то це була би фільтр-кава, якби була морем – це було би Чорне море вночі. На що один із пидписників уточнив: "А, це та історія про "бабу, всередині якої виросла квітка?", – сміючись, процитувала перші коментарі до анонсів хазяйка Дикого Ярослава Кравченко просто перед показом.

Зауважила, що не проти такого потрактування, але вистава буде не про це: – "Піна днів" про почуття, сильну залежність і прив’язаність. Сьогодні такий час, коли емпатія, здатність відчувати людей, емоції – часто заважає й робить боляче. Але здатність відчувати емоції – зрештою й робить нас людьми".

Якими засобами занурювали в світ Віана

Із перших хвилин, коли на сцені з’явились мрійливий 22-річний Колен (грає Павло Шпегун), який будь-що сподівається закохатись, бо "такий у нього сьогодні день", і кухар-віртуоз Ніколя (втілив Леонід Шеревера), що просто в кухні полює на індичку потрібного розміру – стало зрозуміло, що це точно про Віана.

Читайте також: "Дерадянізація театрів і опер – домашня робота для їх керівників": заступниця міністра культури Галина Григоренко

Увесь перший акт "диким" вдалось майже стовідсотково слідувати за книгою зі збереженням бентежних штрихів й атмосферних елементів, як-то автомат для напою, який готується з настрою героїв – де емоцію виграють на клавішах, або діалоги з хатніми мишками, що є важливими учасниками історії.

При цьому все це (вибачте, проситься гурманська метафора) – приправили настільки самобутніми, але такими "віанівськими" пластичними й сюжетними рішеннями, що періодично здавалась, що твір епатажного нонконформіста перекочував у нове століття (точніше проігнорував будь-які часові рамки й обмеження) й утілився, абсолютно не втративши канви й настрою.

"Є лише дві речі: кохання – в усьому розмаїтті його виявів – з милими дівчатами і музика "Нового Орлеана" та Дюка Еллінгтона. Все інше має зникнути, бо воно негарне", – цитата із передмови Віана оприявнилась на сцені. Півтори години особисто для мене існував лише світ любові, вінтажного джазу й відчуття, що цей світ затягує до себе теплим морем – чомусь уявляла його фіолетовим з золотавими спалахами (ймовірно, так грало освітлення).

Додаткової конотації персонажам надали, без сумніву, актори. І, найбільше, перепрошую за вибірковість, Дмитро Усов, який, як часто буває в "Дикому" забрав собі всіх другорядних героїв – зробив їх "улюбленцями публіки" (сміх і оплески не лишили сумніву, хто тут "рулить"), та ще й створив паралельну історію в історії.

До слова, в його образі Ісуса (спойлер) – можна було запросто вгадати прізвисько Дмитра в тусівці "ІсУсов" – і цей ситуативний постмодерністський прийом – додавав глибини й підкреслював "родинність" театру й глядачів. А те, що "Дикий" це часто родинна історія з вірною публікою – вкотре впевнилась, спілкуючись під час тривоги.  

Перша ж моя співбесідниця, Олександра, приїхала навмисне на "Піну днів" із Брюселя, а інша, Марина, яку зустріла на вулиці з келихом напою – вперше в театрі за час повномасштабної війни. Пояснює так: "Навіть якщо мені не подобається книга – ходитиму все одно, бо довіряю. Завжди потужні й актуальні". До слова, Дикий таки не лишив глядача без "актуалочки": все той же Дмитро Усов, в одному з утілень "ввернув"-таки про недавній "зашквар" Остапчука і компанії: "10 з 10".

Окрема сила – візуальний ряд, зокрема анімація. Вона потужно достворила цю історію про химерну, всеохоплюючу, жертовну й дуже важливу любов. 

Зіграло все: від серця на імпровізованому екрані, яке промовисто пульсувало, допоки збиралась публіка (щоби всістись і одразу ж вийти – через "йбн русню"), а згодом, вочевидь, билось в порожній залі – протягом майже години, коли ми всі чекали на звершення тривоги і початок вистави. І аж до анімаційного снігу, дощу, міфічних істот, абстракції. Все це потужно довершувало занурення в світ життя як кохання.

Глядачі й актори не дочекались 2 дії – до чого тут гвоздики

Як виявилось згодом – у четвер історія, в яку дикі занурили цілковито, обірвалась оплесками в кінці першої дії. Її продовження побачити в той день не судилось – "йбн русня" гатила майже до півночі, але найбільш віддані глядачі чекали на продовження (якщо раптом завершиться тривога – бо другий акт мав тривати всього лиш пів години).

Згодом ще більш віддані, які не поспішали в метро, продовжували чекати на запис 2 акту, який пообіцяли організатори. Але, на жаль – згодом всі поїхали по домах – маємо реалії, з якими має миритись навіть мистецтво.

Читайте також: Імпортний український театр: Як наші театрали ширять українську культуру та правду про війну закордоном

Згодом глядачі тримали відео 2 акту, записане на наступний день, а автори – фідбек. Мій фідбек нагодився миттєво – Дикому вдалось все: показати Віана, не втративши при цьому його химерності й глибини, протримати втомленого тривогами й спекою глядача на нерві і змусити чекати "ще", та й зрештою відіграти – в єдині 1,5 години за вечір без тривоги – повноцінну історію, яка дала уявлення про виставу – і вона потужна.

Хотілось плакати після допису Ярослави Кравченко у ФБ, доповненого фото штучних квітів: "Гвоздики так і лишились лежати на сцені, не дочекавшись другого акту. Хто скаже, що робити театр у війну просто – плюну в обличчя".

На наступний день Дикий показав "Піну" повністю.

Вистава про любов – виклик для театру і вдумлива актуалка?

Для хазяйки Дикого – вистава вийшла про розуміння себе. У приватному спілкуванні опісля Ярослава Кравченко поділилась своїми думками про "Піну днів", яка зрештою відбулась. Моє запитання звучало дослівно так: "Чому Віан? І що хотіли збурити (а збурити це маст хев для "Дикого") в своєму глядачеві?".

Ярослава прокоментувала: "Вистава дуже відрізняється естетично, стилістично від всього, що було в Дикому. Бо ми ніколи раніше не робили вистав про любов, не розбирали її на складові (у заголовку дозволила собі замінити слово на "молекули". – ред.). Всі наші вистави соціально акцентовані, а ця є першою, що апелює не стільки до відповідальності людини за її життя в соціумі, скільки до розуміння людиною самої себе".

Для режисерки Наталки Сиваненко – це вистава про намагання сховатись в ілюзіях. Про тих, хто всіляко уникав і ховався від думок про ймовірну повномасштабну війну.

"Репетиції "Піни днів" почалися в лютому 2022-го року. І тільки після повномасштабного вторгнення, ми усвідомили, що були як і герої цієї пʼєси. Ігнорували реальність, тому що боялися, що не впораємося з нею. Для мене в матеріалі найважливіше було прослідкувати, як герої все ж таки поступово знаходять в собі сили проживати не тільки біле, але і чорне, і в цьому знаходити свою свободу. Як приймати біль, і розпач, але при цьому продовжувати йти. Адже ховаючись від всього, що страшно, можна пропустити і власне саме життя", – прокоментувала режисерка.

Для мене – це настояна, вдумлива терапія. Майже з самого початку повномасштабного вторгнення Росії (приблизно із квітня) українські театри почали активно запрошувати глядача, буквально на льоту підхоплюючи нові ідеї, які би відповідали новим викликам. Було різне: хтось ставив документальні вистави – і це періодично було круто, щоправда, боялись задіти й переборщити із болем. Водночас в повітрі витало про терапію – "театр стає ще більш терапевтичним" – сказав мені в інтерв"ю режисер Максим Голенко. Тож можливість зцілити теж всі шукали по-своєму: хтось в комедіях як нагоду "відволікти" глядача, хтось у проговоренні травми (як, скажімо, перформери "Безпечний простір") – і це теж працювало.

На сьогодні вже є цілий пул – вдалих чи менш вдалих спроб. В цьому контексті прем’єру Дикого хочеться назвати вдумливою терапією. Виваженим точним заохоченням подумати про себе, про свої почуття й болі, які можуть і мають бути відмінними від інших (згадую соціалку в метро: "Твої емоції важливі"). Та зрештою і про любов – суб’єктивну, містично-болісну – яку герої Віана так прагнуть віднайти, яка дає їм мотивацію жити, і зрештою частково забирає їхні життя, але є одне але… (більше в книжці й виставі).

Тож, чи не спроба це нагадати глядачеві про унікальний, цінний, неймовірний світ всередині  кожного з нас – так, крихкий (сьогодні особливо, на жаль), але прекрасний і вартісний – в порівнянні з іншим, минущим, що за Віаном – лише "шумовиння днів". 

Коли сідала писати текст – раптом зродилась контамінація "фейкової" фрази, яку приписують Черчіллю, і відчуття після вистави: "Якщо не матимемо в собі любові, то за що ми тоді воюємо?".

Постскриптум

Запис другої дії отримала за кілька днів. Ще раз упевнилась, що "Дикий" – це не лише матеріал, режисура, а й надпотужна робота окремих акторів. Щоби не сильно спойлерити і не ображати інший склад, вказуючи на "любімчиків" – просто коротко зазначу, що додивлятимусь виставу з акторами, які були в перший день. Чи то до імпровізацій Дмитра Усова (ІсУсова) звикла, чи то, дійсно, враження від першого акту трохи загубились по дорозі – і важко було переключитись. Тож замовила собі два твори Віана й купую квиточки на наступні покази, у вересні.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.