Муралізація міського простору як заліковування травми. Чи дає вона зцілення

На початку повномасштабного вторгнення до мене звернулася організація жінок, чоловіки яких загинули на війні або були в полоні. Ці жінки хотіли вшанувати пам’ять тих, хто загинув і не забувати про тих, кого ми маємо визволити. Вони прийшли до мене з готовою ідеєю і практично з ескізом скульптури, яку хотіли встановити в центрі Києва. Вони шукали художника, який зможе це виконати.

Я припустила, що воно не зовсім так працює. І художник зазвичай сам пропонує форму, базуючись на запиті. Але в них була вже хороша ідея, то нащо її змінювати? 

За останні майже два роки таких пропозицій мені надійшло безліч. Досить часто я стикаються з тим, що замовник вже знає як йому потрібно. Роль художника нівелюється. Рівно як і художня цінність твору.

Але для замовника це не має значення. Має значення медійний резонанс – щоб про проблему заговорили. До мене приходили з ідеями пам’ятників, муралів, різного роду публічний проявів, які б допомогли людям говорити про важливе і часто вшанувати пам’ять. Художник в цьому випадку стає лише виконавцем, відвторювачем чиїхось ідей. І полишає свою головну роль – мислителя, філософа, інтерпретатора. 

Читайте також: Хочу це розбачити! Або як увічнити історію в муралах та пам'ятниках і не нашкодити людям

В сучасному світі українця, де завтра може не настати, немає часу на високе мистецтво і глибокі сенси. В країні, де зранку вижив – і добре, немає можливості довго обговорювати, стратегічно планувати, дивитись в майбутнє. Бо існує тільки тут і зараз. А якщо завтра настане, то за нього будуть нести відповідальність інші. Відсутність "завтра" – дуже небезпечна концепція –– вона знімає відповідальність.

Насправді, коротка перспектива – не нова українська хвороба. Це скоріше рецидив, який розкішно розгорнувся спровокований повномаштабним вторгненням. Якщо подивитись на нашу сучасну історію, ставлення до культури і стратегічного планування в цілому, то ми побачимо, що і раніше велика перспектива була скоріше вийнятком, ніж правилом. Але винятки все ж таки були.

Пам’ятаю у 2014 році після революції Гідності я була на стратегічній сесії в Національному Художньому музеї щодо Культурної Стратегії 2025 – перша подія з 1991-го, яка передбачала аж таку далеку перспективу. Тоді Олеся Островська-Люта презентувала напрацювання групи, а я все думала про те, де той 2025 рік, що це взагалі за невідома планета. І ось він вже перед нами.

Виявилося, що декада – це зовсім мало, особливо якщо йдеться про культурне стратегування. Тоді це стало певною дорожною картою для агентів культури, але – що важливіше – була створена спільна цінність, розуміння того куди ми всі маємо рухатися. 

Та на 10 років вперед тоді майже ніхто нічого не планував. Політики в нашій державі пропонували зміни, результати яких вони б самі могли відчути і винагороди за які отримати. Тобто переважно це п’ятирічний горизонт подій. Дуже рідко хто був готовий на дії, які не вплинуть на прямий прибуток або голосування на наступних виборах.

В нас було майже відсутнє те, що філосов Олександр Філоненко називає "довгою волею", наводячи у приклад собор Дуомо в Мілані, який будувався 600 років – і ні діти, ні онуки засновників так і не побачили його завершеним. Але це не зменшило їхнє розуміння того, щоб він має існувати. Вони працювали над ідеєю, цінність якої була більша за них самих.

Здається, ми маємо віднайти таку ідею. Бо перемога для мене – це шлях, а не пункт призначення. Які ж цінності допоможуть нам побудувати цю довгу волю? 

Ідея довгої волі передбачає, що ми дивимося у майбутнє незалежно від того, що завтра може не настати. Бо зрештою воно може не настати через безліч причин, а не лише через війну. Ми несемо відповідальність за це майбутнє. 

Культура, як спільна цінність, може нам в цьому допомогти. Але тоді ми маємо почати ставитись до неї не як до інструменту лікування власних болей, а як до суспільного джерела зцілення.

І це певною мірою передбачає, що тоді ми починаємо ставитися до художників, філософів, письменників як до лікарів наших поранених душ, які самі краще знають, що нам потрібно. А не просто використовувати їх з метою позитивної пропаганди або маніфестацій важливих тем в публічному просторі, як це було у Радянському Союзі.

Якщо оцінювати муралізацію Києва зараз, то для мене це не причина, а наслідок. Насправді дуже цікавий, який говорить про те, що люди, які не мають жодного відношення до мистецтва, раптом знайшли інструмент, через який вони можуть бути почутими саме на території культури. І тоді виникає питання, а чому їм так важливо бути почутими? Чому їм аж так болить, що це має бути закарбовано на обличчі міста? 

Читайте також: Уроки Голодомору: як нам зберігати пам’ять про геноцид, не травмуючи себе знову

Для мене це стає сигналом того, що суспільство не знаходить інструментів зцілення своїх персональних і суспільних травм. І наступне питання – хто має про це подбати? Якщо це держава, то чи вона має запропонувати якесь рішення щодо політики пам’яті? Чи має бути якийсь алгоритм, як ми маємо вшановувати своїх героїв? Чи є в нас сьогодні державний ресурс на те, щоб знайти способи опрацювання цієї спільної травми війни? Бо язви на обличчі міста – це лише зовнішній прояв хвороби, що потребує зцілення. 

Коли ми з колегами вперше почали обговорювати ситуацію з муралами в Києві, стало ясно, що проблема зовсім не в тому, що їх багато і що немає регуляції. Її не було і раніше. Але не було такої кількості приватних проектів. Для міста – це питання оперативне: заборонити, створити експертизу, взяти під контроль.

Ситуція підняла на поверхню більшу проблему – індивідуального горя, яке люди не хочуть і не можуть замовчувати. І спільного запиту на ритуал. Не панахиду, а саме на простір для зустрічі. 

Цікаво і те, що сотні низових соціальних ініціатив, які виникли в країні з 2022 року не можуть з цим впоратись. Також є суспільний запит на те, щоб це було якесь рішення саме в публічному просторі.

Можливо, ще рано говорити про маcштабний меморіал і сквер пам’яті, але люди мають прийти кудись окрім лікарень, центрів допомоги, кладовища, в якийсь спільний публічний простір, який стане егрегором і об’єднає навколо себе всі ці приватні ініціативи їх підопічних. Де люди, що потребують емоційної підтримки, знайдуть там спокій, стане місцем, де їхні потреби почуті. Або зустрінуть тих, хто розділяє з ними їхній емоційний досвід. І це не тільки про досвід втрати, але також про досвід зцілення. 

Катя Тейлор, кураторка сучасного мистецтва, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.