Уроки Голодомору: як нам зберігати пам’ять про геноцид, не травмуючи себе знову

ОНОВЛЕНО 25.11.2023

Українцям понад пів століття забороняли згадувати моторошні події 1932-33 років – радянська влада робила все, щоб знищити будь-які свідчення і жорстоко карала тих, хто згадував. Пам’ять про Голодомор зберігали в невротичному ставленні до їжі і до продовольчих запасів, у секретних розмовах зі старшими родичами, чиї оповіді звучали як дуже страшні казки.

Але врешті і очевидці, і призвідці Голодомору дожили до української Незалежності, залишивши нам свої свідчення. А у нас є те, що науковці називають "комеморативними практиками": четвертої суботи листопада надвечір ми запалюємо свічку у вікні – у пам’ять про мільйони українських жертв радянського терору.

Фактично та ж країна знову чинить геноцид на українських землях: Росія знищує українську ідентичність та її носіїв, робить це одночасно з продовольчим шантажем, знищенням врожаїв, викраданням збіжжя, руйнацією життєво необхідної інфраструктури.

"Українська правда. Життя" вирішила з’ясувати, як ми маємо зберегти і передати пам’ять про ці злочини, скориставшись досвідом збереження пам’яті про Голодомор.

Своїми думками поділились філософ, президент українського ПЕНу Володимир Єрмоленко, дослідниця радянської історії та Голодомору Дарія Маттінглі та директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта.

Справедливо покарати винних

Встановлення і покарання винних мають показати жертвам війни, що їхні зусилля і їхні страждання не були марними. Хоча наші співрозмовники і не є юристами, вони всі троє наголошують: верховенство права – наш шанс на відновлення після цієї війни.

Жах Голодомору не закінчився у 33-му році, говорить історикиня Дарія Маттінглі. Окрім величезної кількості жертв, ті, хто вижив, і далі жили поруч з тими, хто допомагав трагедії статись:

"Люди, які виконували накази на місцях – партійні активісти, голови місцевих рад, директори шкіл і освітяни, які часто були залучені до хлібозаготівель, вони нікуди не поділися після Голодомору. Вони жили поруч – на сусідній вулиці чи в сусідньому будинку. І не просто жили – вони контролювали пам’ять, викладання історії в школах. І доносили на тих, хто згадував.

Люди не могли гідно вшанувати тих, хто помер – жертв було так багато, що їх часто закопували в братських могилах, і ти не знав, де лежать твої родичі чи друзі. І не мав права дізнатись.

І ось ця непокараність, несправедливість, необхідність жити поруч з призвідцями Голодомору, а також непроговореність цього жаху, все це травмувало ще більше".

"Велика зів'яла морква". Світлина з проєкту "Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор" Андрія та Лії Достлєвих. Фото: Радіо Свобода

На думку Дарії, зараз для України дуже важливим є утвердження верховенства права. Щоб усі місцеві колаборанти, хто допомагає росіянам чинити злочини під час окупації, не уникли відповідальності і покарання за виконання злочинних наказів:

"Встановлення справедливості говорить свідкам геноциду, що їх страждання не були марними, а кривдники і вбивці несуть справедливе покарання".

Читайте також: "Як художники фіксують війну: створили серіал про українське мистецтво в умовах російського вторгнення"

Непокараність зла унормалізовує його – як на мікрорівні, так і глобально, переконана директорка Мистецького арсеналу Олеся Островська-Люта:

"Голодомор був практикою екстремального насильства. Але окрім багатьох мільйонів жертв, він ще й нормалізував насильство над цілими спільнотами людей. В Радянському Союзі стало нормою задля якогось політичного результату нехтувати мільйонами і мільйонами життів. Чи напряму, чи, наприклад, посилаючи киян на травневий парад 1986 року під раідіоактивну хмару.

Тобто ця практика висилання на смерть величезних спільнот людей стала звичайною, нормалізувалася. І я думаю, що всі подальші форми насильства і Радянського Союзу, і сучасної Росії, вони сягають своїм корінням зокрема й Голодомору.".

"Підгнивші мандарини". Світлина з проєкту "Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор" Андрія та Лії Достлєвих. Фото: Радіо Свобода

Нормалізація масового насильства в Радянському Союзі призвела до відповідних політик пам’яті, доповнює думку Олесі філософ Володимир Єрмоленко:

"Звідки в Радянському Союзі взявся культ невідомого солдата? Згадаймо, бодай, битву за Київ у ІІ Світовій – радянська влада звільнила наше місто від нацистів ціною щонайменше 400 тисяч життів! Ви уявляєте, скільки це імен!

В цьому головна властивість тоталітарного суспільства, яка заміщає якість кількістю, перетворює людські життя на цифри, на статистику. Так само робить Росія зараз – подивімося на ту ж мобілізацію."

Одна з головних місій Володимира Єрмоленка в ці 9 місяців війни – переконати європейську спільноту справедливо покарати Росію за злочини в Україні. Голодомор – одна з тих тем, яка засвідчує європейцям, як розростається непокаране зло.

Разом зі своєю дружиною літературознавицею Тетяною Огарковою і трьома їхніми дітьми вони мандрують європейськими університетами та організаціями, переконуючи європейців дати більш рішучу відповідь Росії. Коли ми записували цю розмову, Тетяна з Володимиром перебували в Парижі.

Окрім зустрічей з науковими спільнотами та журналістами, Огаркова та Єрмоленко записують подкасти англійською та французькою мовами про події в Україні та її історію, ведуть англомовний сайт та твітер з мільйонними охопленнями.

"Не з'їв омлет, бо пропав апетит". Світлина з проєкту "Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор" Андрія та Лії Достлєвих. Фото: Радіо Свобода

"Нам доводиться долати одну з помилок комеморації Голодомору – спробу співставити його з Голокостом, порівняти зло, яке ми зазнали, з якимось іншим злом. Ці злочини обидва жахливі, вони обидва є проявами абсолютного зла. Але кожен з цих злочинів мав свої характеристики. Так само я не дуже погоджуюся, коли росіян називають "рашистами". Бо зараз ми стикаємося з окремим типом зла, який має риси фашизму, але й має інші риси, які ми лише починаємо описувати.

Ще один з викликів, які ми долаємо – Голодомор більше знають в англомовному світі і дуже мало, наприклад, у Франкомовному чи німецькомовному. Нам треба поширити знання про Голодомор, показати, що нинішні злочини Росії ідуть глибоко в минуле.

Читайте також: "Заряджена гармата у Кремлі, загублений дзвін та інша спадщина Мазепи, яку привласнила Росія. ПОДКАСТ"

Голодомор нас вчить двох речей: перше – Росія і ті, хто діє разом з нею мають бути покарані. Друге – в своїх політиках пам’яті ми маємо відійти від анонімності, безіменності, бо це шлях до дегуманізації. Ми маємо розповісти якомога більше історій і згадати кожну жертву на ім’я: солдатів, лікарів, пожежників, цивільних, пенсіонерів, дітей - всіх...", – розповідає Володимир.

Згадати кожне ім’я

Пам’ять про людей з іменами й історіями – радянська влада була ефективною у їхньому знищенні. В Україні є небагато меморіалів жертвам Голодомору, які фіксують імена померлих. Дарія Маттінглі називає один з таких: в Барахтах на Київщині встановлено імена місцевих жертв геноциду 32-33 років і написано на гранітних плитах пам’ятного комплексу.

Зазвичай, каже дослідниця, меморіальні знаки Голодомору знеособлені і часто розташовуються не на місцях масових поховань. Натомість братські могили в багатьох селах і містечках, які часто утворювалися біля залізничних станцій, закатані в асфальт без будь-яких згадок.

Часто імена жертв Голодомору у своїх селах встановлюють місцеві вчителі чи історики-аматори. Дарія пригадує кілька сільських музеїв, експонати до яких збирались ентузіастами без вказівок "згори":

"Я люблю такі людські музеї у Попівці Миргородського району Полтавщини чи в селі Старосілля Черкаської області, звідки стахановка Марія Демченко. Зазвичай це сільські музеї, які створені за вказівками радянської влади. Вони оповідали історію села так: "перші згадки про село, дата встановлення радянської влади в селі, перший колгосп і його ударники (тобто призвідці Голодомору), ІІ Світова та досягнення народного господарства".

Під час занепаду СРСР занепали і ці експозиції. Але зусиллями місцевих активістів там створені куточки, присвячені Голодомору. Вони також мають невелички експозиції про війну, що почалась у 2014 році. Ці спонтанні аматорські музеї зберігають, переповідають живу, близьку місцеву історію важких випробувань і жертв.

Читайте також: "Ірма Вітовська: Опір на сході й півдні зараз – найбільше досягнення останніх 8 років"

"Безперечно, багато було зроблено Президентом Ющенком за 2007-2008 роки. Він задав цей напрямок відновлення пам’яті про Голодомор. Підтримка держави у збереженні пам’яті дуже важлива, вона мотивує людей, скеровує їх зусилля. Але вона, ця підтримка, не повинна переростати в примус – штучне не приживається", – додає дослідниця.

Володимир Єрмоленко каже, що ми, безперечно, не здатні пам’ятати всі тисячі імен жертв. Та в кожній українській родині зараз є ідні, друзі чи знайомі, які загинули і ми можемо започаткувати традицію їх згадування:

"Кожен з нас окремо може пам’ятати про тих людей, яких він знав і які загинули. В пам’яті важливо тримати імена. Бачити фотографії. Ми зараз з дітьми дивимося мультик Коко. Мені дуже подобається ця історія про світ мертвих, в якому теж є смерть. Вона настає в цьому світі мертвих тоді, коли остання людина в світі живих забуває твоє ім’я. Тоді ти зникаєш назавжди навіть зі світу мертвих.

Комеморативний сторітелінг – я би так уявляв наші практики пам’яті про цю жахливу війну. Коли ми збираємось в якийсь день – в родинах, громадах, з друзями і розповідаємо історії, тих, хто померли в цій війні, тих, кого ми знаємо. Називаємо кожне ім’я, згадуємо кожну історію".

"Залишки рису та 2 шматки салямі". Світлина з проєкту "Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор" Андрія та Лії Достлєвих. Фото: Радіо Свобода

Відповідальність політиків, дослідників і митців

Мистецтво – одна з тих царин, яка допомагає зберегти пам’ять про геноцид і актуалізувати її для сучасної людини, вважає директорка Мистецького арсеналу. Водночас, треба уникати "гри в трагедію", каже Олеся:

"Відігравання, гра в драматичну подію – це неприйнятно і не може вважатись комеморативною практикою. Якщо і є якийсь вимір в комеморації, який задіює уяву, то це більшою мірою література, мистецтво, поезія, які апелюють до чуттєвості. Маючи це, немає необхідності влаштовувати ігрову реальність великих трагедій".

Для Володимира Єрмоленка ще одним великим викликом для збереження пам’яті про геноцид у мистецьких творах є уникнення кітчу – продуктів креативних індустрій, які не збагачують чуттєвий досвід, а лише експлуатують впізнавану драматичну подію та розкачують емоції. Таким він вважає проєкт фільму про Бучу, трейлер якого був оприлюднений нещодавно.

Читайте також: "Рівненські депутати пропонують повернути у шкільну програму твори Уласа Самчука"

Для Олесі Островської порятунком від цього можуть бути рефлексивність, аналіз у мистецтві. Ми ведемо цю розмову за день до відкриття виставки "Серце землі" в Мистецькому арсеналі. Команда музею створює її в умовах затяжних повітряних тривог, під час відсутності світла та води.

"Жменя старого ізюму". Світлина з проєкту "Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор" Андрія та Лії Достлєвих. Фото: Радіо Свобода

Директорка Арсеналу каже, що для її команди важливо подивитись на мистецький аналіз "в моменті" – коли подія ще триває, а рефлексії інтенсивні. Виставка присвячена тріаді земля-людина-продовольство. Тут багато про те, як впродовж історії уявляли і описували українські землі, якого впливу вони зазнавали, якою була в цьому роль людини – і позитивна, і негативна. А також тому, як сучасна Росія у війні проти України загрожує екологічній та продовольчій безпеці світу::

"Що мені видається дуже важливим окрім переживання чуттєвого через мистецтво, це рефлексивність, думка, аналіз. Аналіз і причин подій, і, що ще важливіше – наслідків для нас теперешніх, для людей які живуть зараз і які житимуть після нас.

Роблячи виставку в Арсеналі, яка у фокусі тримає продовольство, з іншого боку землю, яка отрується бомбами, мінами, виливами токсичних речовин прямо зараз, ми теж розуміємо, що не можливо при цьому не говорити про Голодомор. Це дуже важлива частина історичної пам’яті українців, яка, до речі, впливає і на практики землеробства. Ці теми нероз’єднані".

Команда Мистецького арсеналу готується до виставки "Серце землі" в укритті. Фото: Олександр Попенко, Мистецький арсенал

Зі свого боку, аналіз та рефлексія мають базуватись на перевірених результатах досліджень, говорить Дарія Маттінглі. А заяви політиків мають грунтуватись на фактах цих досліджень:

"Маніпулювання кількістю жертв, їх перебільшення, поширення неправдивої інформації про деталі геноциду від офіційних осіб чи дослідників не лише травмує ще більше. Це завдає репутаційної шкоди.

Читайте також: "10 книжок про боротьбу за незалежність України"

У нас досі ті, хто при владі вважають, що вони можуть "контролювати наратив". Це вже не зовсім цензура тоталітарної держави, але ці традиції ще досі вкорінені. Це вже було у музеї Голодомору, коли політично вмотивовані рішення переважали результати дослідження науковців. Були озвучені цифри без тестування міжнародних груп демографів за сучасними методиками, без представлення і дискусії цих результатів на міжнародних наукових конференціях.

Маніпулювання кількістю жертв Голодомору можна порівняти з маніпулюванням кількістю загиблих з боку Радянського Союзу. Коли цифри визначали керівники держави, а науковці навіть не намагалися поставити їх під сумнів. Сьогодні в Україні це неможливо – наукова спільнота активно повстає проти маніпуляцій.

Наші політики мають навчитись не зловживати перебільшеннями – навіть заради високої мети. Інакше ми створимо щось на кшталт радянської міфології "8 панфіловців", "Матч Динамо", "діди воювали". І це підважуватиме нашу позицію у міжнародній спільноті й ускладнюватиме притягнення Росії до відповідальності."

Ми знову повертаємось до початку нашої розмови – верховенство права. Без нього все інше буде мати дуже мало сенсу. Не лише Росія має постати перед судом, засудити треба всіх, хто сприяв її злочинам в Україні".

Тетяна Пушнова, редакторка УП. Культура

Титульна світлина – проєкт Даниїла Шуміхіна "Колона", який переміг у конкурсі меморіальних проєктів пам'яті жертв голодоморів в Мелітополі у 2021 році.

Реклама:

Головне сьогодні