Ціна дитячої цікавості: чому підлітки обирають смертельний ризик і як це змінює їхнє життя

Найстрашніше, що забирає в нас війна, – не лише відчуття безпеки. Вона забирає здоров'я наших дітей і право на безтурботну цікавість. Іноді – внаслідок обстрілів. Іноді – через уламки, міни, розтяжки чи невідомі предмети, які дитина може знайти у дворі біля дому, на майданчику або дорогою зі школи.

А є небезпеки, не пов'язані безпосередньо з війною, але здатні так само за кілька секунд розділити дитяче життя на "до" і "після". Я бачу наслідки такої дитячої цікавості не з новин. Я бачу їх у лікарнях – у розмовах із лікарями, батьками та самими дітьми.

Один із таких випадків – історія нашого підопічного Артема. Разом із братом він поїхав кататися на велосипедах. Біля лісу діти знайшли невідомий предмет і підняли його. Пролунав вибух. Артем зазнав важкого ураження кисті. Попри всі зусилля лікарів, врятувати її не вдалося. Дитина перенесла ампутацію і нині проходить лікування та реабілітацію в одній із київських дитячих лікарень.

Попереду – тривалий шлях відновлення та адаптації, робота з тілом і психікою. Потрібно заново вчитися робити те, про що раніше навіть не замислювався: тримати предмети, самостійно одягатися, писати, гратися.

Такі історії особливо болючі, бо в них немає злого наміру чи свідомого бажання заподіяти собі шкоду. Є дитяча цікавість, незнання – і кілька секунд, достатніх, щоб життя змінилося назавжди.

За даними ЮНІСЕФ, 80% підлітків вміють розпізнавати ризики, пов'язані з мінами та іншими вибухонебезпечними предметами. Та знання не завжди означає безпечну поведінку.

З лютого 2022 року до березня 2025-го через міни та інші вибухонебезпечні предмети загинули або були поранені 110 дітей в Україні. Майже 80% із них – хлопці віком від 14 до 17 років.

Сьогодні близько 23% території України потенційно забруднені вибухонебезпечними предметами. Це означає, що з такими наслідками війни ми стикатимемося ще довго.

Але небезпека приходить до наших дітей не лише із землі, забрудненої війною. Вона приходить і з екранів смартфонів – у вигляді відео, челенджів та закритих спільнот, де смертельний ризик може подаватися як сміливість, крутість і спосіб отримати визнання.

Одна з прикладів – зачепінг, коли діти катаються на зовнішніх частинах поїздів, трамваїв чи іншого транспорту, часто знімаючи це для соціальних мереж.

Найстрашніше, що ціна таких відео – падіння, ураження струмом, важкі опіки, каліцтва або навіть смерть.

За даними Міністерства освіти і науки України, лише від початку 2026 року внаслідок зачепінгу загинули троє дітей, ще дев'ятеро отримали важкі травми. У багатьох постраждалих – опіки понад 50% поверхні тіла.

Понад пів року наша організація системно підтримує дітей опікового відділення однієї з київських лікарень. Тому за цими цифрами я бачу конкретних дітей. Бачу численні операції, пересадки шкіри, болісні перев'язки, місяці реабілітації.

Щоб зробити лікування ефективнішим і менш травматичним, наша команда забезпечує дітей сучасними витратними матеріалами для операцій, лікування та відновлення. Але спілкуючись із родинами, ми бачимо: такі травми залишають слід не лише на тілі. Вони змінюють відчуття безпеки, ставлення до себе і життя всієї сім'ї. Тому психологічне відновлення іноді потребує не менше часу, ніж фізичне.

Ще одна смертельно небезпечна практика – руферство або лазіння по високовольтним конструкціях заради селфі та гострих відчуттів.

Напруга на таких об'єктах може сягати 330 тисяч вольт, а висота вишок електропередач – десятків метрів. Навіть якщо після електричного розряду чи падіння дитина виживає, наслідками можуть стати тяжкі опіки, переломи й ампутації.

Один з наших підопічних – підліток, який вижив після падіння з високовольтної вишки.

Вже в лікарні він розповів про закриті Telegram-канали та Instagram-спільноти, де такий екстрим культивують і заохочують. Діти публікують фото та відео, обговорюють, хто де катався на поїздах, залазив на вишки і що планує спробувати наступного разу.

Для дорослого тут очевидна смертельна небезпека. Для підлітка – це може бути спосіб відчути себе частиною спільноти, отримати увагу й визнання.

І саме тому проблему не можна пояснювати лише "безвідповідальністю" дітей.

Якщо ми бачимо небезпечну поведінку, але не намагаємося зрозуміти потребу, яка за нею стоїть, – ми боремося лише з наслідками.

Так, небезпечний контент необхідно блокувати. Але на місці одного закритого каналу швидко може виникнути інший. Заборона сама по собі не пояснює дитині, чому ризик не робить її сміливішою, і не дає альтернативи тому відчуттю адреналіну та приналежності, яке вона шукає.

З цією проблемою стикаються й інші країни. Наприклад, у Нью-Йорку останніми роками через соціальні мережі знову набуло популярності катання на зовнішніх частинах вагонів метро. Там із підлітками працюють через інформаційні кампанії, школи та самі цифрові платформи, зокрема видаляючи контент, який романтизує смертельний ризик.

Для України важливий не конкретний закордонний формат, а сам принцип: профілактика має починатися не після чергової трагедії.

Дорослим важливо знати, чим живе дитина: який контент дивиться, у яких спільнотах перебуває, що для неї сьогодні означає бути "крутим" і чию поведінку вона прагне повторювати.

А школам, державі, громадам, поліції, залізниці, енергетичним компаніям, медикам і громадським організаціям важливо не діяти окремо. Має бути постійна розмова про ризики, фізичний захист небезпечних об'єктів, оперативна реакція на небезпечний контент і робота з дітьми, які вже потрапляють у групу ризику.

Але не менш важливо дати дітям альтернативу.

Ми не можемо забрати з підліткового віку цікавість, бажання випробувати себе, потребу в адреналіні, спільноті та визнанні. Та можемо допомогти знайти для цього безпечне середовище – спорт, туризм, скелелазіння, волонтерство, технічні гуртки, молодіжні простори.

Місце, де дитина може бути сміливою, сильною, помітною – і не платити за це власним здоров'ям.

За роки роботи я бачила надто багато дітей, чиї життя змінили кілька секунд. Один знайдений предмет. Одне відео. Одне бажання повторити за іншими.

Ми не зможемо бути поруч із дитиною щосекунди. Не зможемо прибрати з її життя всі ризики. Але можемо зробити так, щоб перед небезпечним кроком у неї було більше знань, більше довіри до дорослих і більше безпечних способів проявити себе.

Жоден лайк не вартий життя. Жодне селфі не варте здоров'я. А дитяча цікавість не повинна мати ціну, яку дитині доведеться сплачувати все життя.

Алла Мельничук, співзасновниця та керівниця Благодійної організації "Мама і немовля", заслужена працівниця соціальної сфери, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.