Горе шукає "своїх": навіщо батькам після втрати дитини групи підтримки

Після смерті доньки мені було складно повірити, що психологічні інструменти чи книжки фахівців справді можуть допомогти. На тлі такої великої втрати все це здавалося надто мізерним. Натомість мені хотілося побачити людей, які проходили подібне, і переконатися, що після цього можна жити далі.

Саме на такий запит відповідають групи підтримки у форматі "рівний-рівному". У них зустрічаються батьки, які самі пережили втрату дитини: викидень, завмерлу вагітність, мертвонародження чи смерть малюка після народження. В Україні такі групи безкоштовні й проходять онлайн, тож долучитися можна з будь-якого міста.

Невизнане горе: коли про втрату дитини не прийнято говорити

Щороку мільйони людей у світі переживають втрату вагітності чи смерть немовляти. В Україні у 2025 році живими народилися 159 147 дітей, але також було зафіксовано 5 665 випадків втрати вагітності або смерті дитини під час пологів чи протягом першого року життя. За цими цифрами стоять не лише мами й тати, які сподівалися привести у світ нове життя, а й старші діти, що уявляли, як з'явиться братик чи сестричка, дідусі й бабусі, що чекали на онука чи онучку.

Попри це, в суспільстві досі бракує розуміння, як бути поруч із людиною, яка втратила дитину. Батькам можуть казати: "Добре, що це сталося зараз, ви ще не встигли прив'язатися", "Шкода, але ось зараз гинуть уже дорослі діти", "Не плачте, ще народите". А буває, що поводяться так, ніби нічого не сталося.

Психологи називають це невизнаним горем – втратою, яку оточення не вважає достатньо вагомою для оплакування. Коли помирає доросла людина, то її рідним зазвичай не відмовляють у праві на жалобу: є прощання, траур, співчуття.

Після втрати дитини, особливо на ранньому терміні вагітності, цього може не бути: немає ні спільних спогадів, ні місця для прощання. Війна ще більше загострює цю проблему, адже на тлі великих втрат батьки можуть боятися осуду їхніх почуттів.

Та горе не зникає від того, що його не помічають. Навпаки – воно ізолює, і тоді людина лишається сам на сам зі своїм болем.

Чим група підтримки відрізняється від психотерапії

Після втрати дитини може знадобитися допомога психолога чи психотерапевта, щоб опрацювати травматичний досвід, впоратися з інтенсивними емоціями, відновити відчуття безпеки, інколи виникає необхідність у медикаментозній терапії.

Але буває, що підтримки спеціаліста чи друзів недостатньо. Наталія, мама сина, який помер невдовзі після народження, згадує: "Психологу мені потрібно було просто довіритися. А батькам, які самі пережили втрату, я могла повірити, бо бачила їхній досвід. Він давав мені надію, що з часом і я зможу навчитися жити з цим болем".

Так групи підтримки у форматі "рівний-рівному" стають місцем розуміння та безумовного прийняття.

Тут говорять про те, що турбує саме зараз: реакції рідних, повернення на роботу, зміни у стосунках, збереження спогадів про дитину, страх перед наступною вагітністю. Готових інструкцій ніхто не дає, але можна почути, як інші проходять через схожі труднощі, які рішення ухвалюють, що допомагає їм жити далі, і так віднайти свій спосіб впоратися з горем. А коли про пережите доводиться розповідати вголос, то його стає легше осмислити й інтегрувати у своє теперішнє життя.

Групи підтримки не обіцяють, що горе безслідно зникне, а дають можливість повірити у власну спроможність пройти через нього. Одразу після втрати біль буває настільки гострим, що може здатися, ніби так триватиме завжди. Але зустрічаючи людей, які теж пережили втрату та пройшли шлях горювання, можна побачити: інтенсивність переживань здатна змінюватися і з часом стає легше.

Деякі батьки повертаються до груп через роки, щоб підтримати тих, хто лише починає свій шлях до зцілення. Можливість бути корисними, передати іншим те, що колись допомогло їм самим, дає відчуття власної сили й надає сенсу пережитому.

Як з'явилися групи підтримки для батьків, що втратили дитину: історія британської організації Sands

Групи підтримки – не нова практика, у світі вона розвивається вже майже пів століття.

У Великій Британії допомога батькам після втрати дитини почала формуватися наприкінці 1970-х років. Журналістка Бел Муні та соціальна працівниця Хейзеланн Льюїс, які самі пережили мертвонародження, об'єдналися з іншими батьками, що втратили дітей, та заснували організацію Sands.

Згодом ініціатива переросла в мережу груп самодопомоги, а організація розробила рекомендації й навчання для тих, хто супроводжує сім'ї в горі. Sands працює й сьогодні, а її досвід став одним із орієнтирів для розвитку такої підтримки в інших країнах, зокрема в Україні.

Де шукати групи підтримки в Україні: історія "Опіки Ангела"

В Україні групи підтримки "рівний-рівному" розвиває ГО "Опіка Ангела". Її історія теж почалася з особистої втрати: засновники Наталія Сениця й Тарас Бондаренко пережили смерть свого сина Тео в Австралії. Там вони отримали гідну підтримку, а після повернення на батьківщину з'ясували, що тут такої допомоги бракує і батьки, які втратили вагітність чи дитину, часто залишаються наодинці зі своїм горем. Т

ак виникла ідея створити організацію, що підтримуватиме родини, навчатиме медиків і працюватиме над просвітою суспільства у темі горювання.

Шукаючи, чи є в Україні групи підтримки, Наталія й Тарас познайомилися з Іриною Созанською та Світланою Максютою, які вже проводили такі зустрічі в Києві. Об'єднавши зусилля, вони почали розвивати цей напрям системно: відібрали перших ведучих, організували навчання й запустили онлайн-групи, доступні батькам з усієї України. З 2018 року групи діють на постійній основі, за цей час у них взяли участь близько трьох тисяч людей.

Для нас важливо, щоб підтримка була не лише чуйною, а й професійною, адже бути поруч із людиною в горі – велика відповідальність. Тому ведучими груп підтримки стають не просто батьки, які самі пережили втрату дитини, а ті, хто пройшов відбір і спеціальне навчання під керівництвом психологині. Воно охоплює етику взаємодії з учасниками, комунікаційні навички, фасилітацію, емоційну регуляцію та вирішення конфліктів.

Ведучі також регулярно проходять супервізію, щоб обговорювати складні ситуації, отримувати професійний зворотний зв'язок і запобігати емоційному вигоранню.

Як проходять групи підтримки і як наважитися прийти

Для батьків участь у групах безкоштовна. Зустрічі проходять онлайн раз на місяць і тривають кілька годин, зазвичай збирають до десяти учасників. Групи поділені за типом втрати: окремо для батьків, які пережили втрату вагітності на ранньому терміні, і для тих, хто втратив дитину у другому чи третьому триместрі вагітності, під час пологів або протягом першого року життя. Це не ієрархія горя, а спосіб врахувати особливості досвіду кожної родини й бути бережними до переживань учасників.

Наважитися на першу зустріч буває непросто. Людина може боятися, що розмова про втрату посилить власний біль, або що її історія буде надто важкою для інших чи, навпаки, недостатньо значущою, аби про неї говорити. Комусь складно відкриватися перед незнайомими людьми, комусь – знову повертатися до того, що сталося.

Ці побоювання на групах розуміють. Тому ніхто не розпитує про пережите, а дає можливість вільно ділитися історією настільки, наскільки учасник готовий це робити. Тут можна плакати, слухати інших і просто помовчати.

До групи можна прийти один раз або повертатися стільки, скільки потрібно. Неважливо, коли відбулася втрата: тиждень тому чи 15 років тому, адже горе через смерть дитини не має строку давності й хоче бути почутим.

Минуле не можна змінити, але не обов'язково залишатися з ним наодинці. Іноді першим кроком до зцілення стає можливість просто побути серед тих, хто розуміє.

ГО "Опіка Ангела" запрошує на онлайн-зустрічі батьків, які горюють через втрату дитини і шукають підтримки. Записатися на групу можна за посиланням.

Анастасія Махнюк, комунікаційна менеджерка ГО "Опіка Ангела"; ведуча груп підтримки для батьків, які пережили втрату дитини; мама донечки, яка померла невдовзі після народження, спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.