Агов, привиди, виходьте! Хто насправді збудував палац у Рудому Селі?

У дитинстві ми шукали привидів. Зазирнули б у темний підвал, піднялися на покинуте горище, пробралися до старого напівзруйнованого будинку – раптом хтось там живе?

Минуло багато років, і я знову взялася за цю справу. Цього разу – у Рудому Селі на Київщині, серед залишків старого маєтку.

Хто збудував палац у Рудому Селі

Кажуть, тут досі можна зустріти привидів колишніх господарів. Можливо, вони й самі не можуть дійти згоди, кому належав цей палац – Браницьким чи Залєським?

Я стою всередині руїн і подумки гукаю: "Агов, привиди, виходьте!"

Першою з'являється елегантна жінка. Олександра Браницька – одна з найвідоміших аристократок свого часу, дружина польського магната Францишека-Ксаверія Браницького, племінниця князя Григорія Потьомкіна. Вона мала значні статки, була наближена до імператорського двору Катерини II, а після смерті чоловіка взяла на себе управління родинними маєтками.

Браницькі справді залишили помітний слід в історії Білоцерківщини. З їхнім ім'ям пов'язана розбудова Білої Церкви та історія знаменитого дендропарку "Олександрія" у Білій Церкві, названого на честь Олександри Браницької.

Проте за розкішшю магнатських резиденцій стояла й інша реальність. Значна частина багатства тогочасної шляхти ґрунтувалася на праці кріпаків – людей, які не мали свободи самостійно визначати власну долю.

Олександра поправляє сукню й дивиться на мене здивовано. Адже я прийшла сюди не лише заради знайомства з відомою родиною. Мене цікавить інше: чи справді Браницькі були господарями цього палацу?

Історичні дослідження ведуть до іншого імені – Станіслава Залєського. Наприкінці XVIII століття Руде Село належало саме йому. Дослідниця Оксана Салата у науковій статті "Польська архітектурна спадщина XVIII–XIX століття на Київщині" зазначає, що Станіслав Залєський збудував тут свій палац.

Хто ж він? Польський шляхтич, маршалок шляхти Сквирського повіту. Його родина володіла маєтком, а після смерті Станіслава, який не мав дітей, спадщина перейшла до племінниці Феліції Івановської. Згодом маєток успадковували наступні покоління родини. (Оксана Салата, "Польська архітектурна спадщина XVIII–XIX століття на Київщині", 2018.)

Уявімо, що тепер уже сам Залєський виходить назустріч. Поруч – його дружина Текля. Можливо, вона чекає на чоловіка до обіду, а можливо, просто хоче нагадати, що й у привидів є сімейні справи.

Але в історії Станіслава Залєського є епізод, який більше нагадує легенду, ніж звичайну біографію.

За переказом, Залєський тяжко захворів і вирушив на лікування до Польщі. Там він придбав ікону Божої Матері, перед якою молився про одужання. Повертаючись додому, образ залишив у Польщі – нібито через його великий розмір.

Згодом ікону начебто знайшли в підземеллі маєтку в Рудому Селі. Розповідають, що вона мироточила, а винести її з погреба вдалося лише після молебню. Ця подія настільки вразила Залєського, католика за віросповіданням, що він вирішив збудувати православний храм для чудотворного образу. Ця історія відома з місцевих переказів, зокрема її описує краєзнавчий матеріал про Руде Село.

Будівництво Троїцької церкви розпочалося за ініціативою Станіслава Залєського. 25 вересня 1823 року він звернувся до київського митрополита з проханням дозволити спорудження нового кам'яного храму. Дозвіл отримав у 1825 році, проте невдовзі помер. Будівництво продовжили його спадкоємці. У 1835 році Феліція Івановська взяла на себе зобов'язання завершити храм, а вже наступного року основні будівельні роботи були закінчені. 9 березня 1841 року церкву освятили. (Історія Троїцької церкви у Рудому Селі.)

Чи відбулося все саме так? Легенду неможливо перевірити в усіх деталях. Але вона стала частиною історії села – так само, як храм, маєток і пам'ять про його колишніх мешканців.

А тепер повернімося до головної загадки. Чому ж палац у Рудому Селі так часто називали палацом Браницьких?

Ім'я цієї впливової родини міцно пов'язане з історією Білоцерківщини. Можливо, саме тому воно закріпилося і за маєтком у Рудому Селі. З часом неточна атрибуція почала повторюватися в описах та довідниках. Так помилка перетворилася на поширену версію. Про цю плутанину писали, зокрема, автори краєзнавчого матеріалу про Руде Село та дослідження палацу Залєських.

Однак наукові дослідження дають підстави пов'язувати маєток і спорудження палацу зі Станіславом Залєським. І це важливе уточнення: історія пам'ятки починається не з красивої назви в туристичному описі, а з роботи з документами, джерелами та свідченнями минулого.

Палац, який міг би бути окрасою Київщини

Та історія Рудого Села цікава не лише іменами колишніх власників. Сам палац – окрема архітектурна історія.

Двоповерхову будівлю звели наприкінці XVIII – на початку XIX століття. Її архітектура має виразні риси палладіанства – творчісті італійського архітектора Андреа Палладіо та його заміськими віллами. Для України така архітектура є рідкісною.

Центральна частина палацу була увінчана трикутним фронтоном, бічні частини утворювали лоджії з відкритими колонадами іонічного ордера. Усередині були анфіладне планування, вестибюль і зали з ліпним декором. У середині XIX століття будівлю перебудували. (Оксана Салата, "Польська архітектурна спадщина XVIII–XIX століття на Київщині"; опис палацу на Bachyla.)

Можна лише уявити, яким був цей маєток у часи свого розквіту: з парком, алеями, парадними залами та господарськими спорудами. Це була не просто оселя шляхетської родини, а цілісний архітектурний ансамбль.

А потім прийшло руйнування.

У радянський час у будівлі розміщувалася господарська установа. Пізніше палац пережив пожежу, яка завдала йому значних руйнувань. Від колишньої резиденції залишилися переважно фрагменти фасаду, колони, частини бічних конструкцій та інші елементи маєтку. (Краєзнавчий матеріал "Руде Село" на Via est Vita.)

Сьогодні замість даху над палацом – небо. Замість парадних залів – відкритий простір, у якому поступово зникають сліди колишньої розкоші. Те, що ще можна побачити, – не просто мальовничі руїни для фотографій. Це залишки архітектурної пам'ятки, яка потребує професійного обстеження, консервації та захисту від подальшого руйнування.

Ще понад десять років тому місцеві активісти говорили про можливість порятунку палацу, згадували архітекторів, які документували його стан, і сподівалися на відновлення. Але між бажанням зберегти пам'ятку та реальними роботами – велика відстань. ("Рудосільські дива: палац, ікона та підземелля", "Голос України".)

Я вийшла з маєтку з відчуттям, що привиди цього разу відповіли на моє запитання. Принаймні частково. Палац пов'язаний з ім'ям Станіслава Залєського, а не Браницьких. Але залишилося інше, значно важливіше запитання.

Чи потрібен цей палац нам сьогодні? Чи можемо ми побачити в ньому не просто старі стіни й уламки колишньої розкоші, а частину власної історії та культурної спадщини?

Ми звикли захоплюватися відреставрованими палацами за кордоном, фотографувати їх і мріяти про подорожі. А поруч із нами є пам'ятки, які поступово зникають, часто так і не дочекавшись уваги.

Можливо, перший крок до їхнього порятунку – навчитися бачити в руїнах не кінець історії, а її продовження.

Бо Браницькі й Залєські давно пішли. А палац залишився. І тепер його майбутнє залежить уже від нас.

Світлана Бочарова, авторка блогу "Ruins", спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.