Втратити віру в освіту й програти

Якось моя знайома прийшла до косметологині. Лікарка попросила медсестру змішати препарат в пропорції 1:3. Медсестра не знала, як це вирахувати. В іншій дорогій приватній лабораторії працівниця з третього разу змогла визначити потрібний аналіз і ввести в систему прізвище пацієнтки без граматичних помилок. І такі вправи з математики, біології чи граматики трапляються не лише в світі медичних працівників.

Рієлтори, що пропонують "дореволюційну сталінку", – вже давно не жарт. Розрахувати податки для ФОПа третьої групи, вирахувати 75 мг з таблетки антидепресантів у 100 мг, зважити помідорів на 150 гривень – все це нічогенькі задачки з математики на щодень.

І це я мовчу про скарги військових, що до них почали потрапляти мобілізовані, які… не вміють читати. Так-так, не просто не розуміють прочитаного, а не володіють базовою технікою читання.

Деякі кризи помітно одразу. Партнери не передають ракети до Patriot – ППО не може збивати балістику. Рociяни розбoмбили продуктовий склад – полиці в супермаркеті спорожніли. Ворог обстріляв ТЕЦ – повернулися графіки відключень. Але є кризи, які не потрапляють у новини, не викликають паніку в соцмережах і не стають предметом термінових засідань Уряду. Майже непомітні, саме вони визначають, якою буде країна за 10, 20, 50 років. І чи буде вона взагалі.

Одна з таких тихих повзучих криз – ми перестаємо вірити, що освіта має значення. І цей освітній скептицизм може стати однією з найбільших стратегічних загроз для держави. Не тому, що школи працюватимуть гірше чи університети опустяться в світових рейтингах. Просто країна, яка перестає цінувати знання, рано чи пізно зупиняється в розвитку.

Освіта більше не є суспільною цінністю

За звичкою ми досі говоримо, що освіта – це важливо. Ми розповідаємо, як багато наших людей мають дипломи про вищу освіту, а хтось і декілька. Повторюємо мантру, що наш головний ресурс і конкурентна перевага у війні – це людський капітал.

Але що далі, то більше це схоже на карго-культ. Бо коли ми говоримо про конкретні рішення та механізми, то хочемо, щоб навчання було легшим, вимог було менше, оцінки натягували, диплом можна було отримати, не напружуючись надто сильно. Замість питання "Як підвищити якість освіти?" суспільна дискусія ведеться довкола "Як зробити так, щоб навчатися було легше?".

І оцю пропозицію зробити навчання комфортнішим, особливо під час великої війни, видають за гуманізм. Бо діти переживають стрес, учителі виснажені, родини втрачають близьких, дім чи джерела доходу. Так, це гірка реальність, яку ніхто з нас не обирав і українська держава має думати, як допомогти людям впоратися з цими викликами, пом'якшити їхній вплив.

Так, безпека учнів та студентів – це перше, про що треба дбати. Але це не означає, що про якість знань треба геть забути.

Так само як ми не можемо дозволити собі закуповувати неякісні дрони, ми не можемо відмовлятися від освітніх стандартів. Бо коли ми знижуємо планку замість того, щоб допомагати дітям її досягти, ми відмовляємося від самої ідеї якісної освіти. Це не турбота, це імітація. Пошук простих рішень, за які потім доведеться платити дуже високу ціну.

Моя подруга якийсь час викладала математику у школі у невеликому селищі за програмою "Навчай для України". Вона розповідала, що з частиною дітей у 8-9 класах вона вимушена була вчити таблицю множення, бо вони її не знали. Про опанування повної навчальної програми в цих умовах навіть не йшлося.

І звісно, коли значна частка дітей у старшій школі не володіє програмою початкової школи, – то це дуже впливає на їхні життєві перспективи. На вибір ними свого майбутнього. А з сукупності цих виборів – складається наше майбутнє як країни.

Якщо діти не мають знань або ж бояться долати виклики й вчитися тоді, коли стає трошки складно – то і майбутнє вони обирають відповідно. Шукають там, де буде простіше вчитися.

Торік на бакалаврат денної форми навчання за спеціальністю "Менеджмент" подали 65 123 заяви, на "Хімію" – 908 заяв, а на "Хімічні технології" – 1419. Зарахували на менеджмент 11 111 людей, тобто близько 8.2% усіх абітурієнтів. На хімію – 219 людей, тобто приблизно 0,16% усіх абітурієнтів. На хімічні технології – 357, це 0,26% усіх абітурієнтів.

Скажіть, будь ласка, як ми будемо менеджерити ситуацію, коли за десяток років нікому буде ні викладати хімію дітям, ні виготовляти вибухівку для оборонки?

Дискусія про реформу школи насправді не про школу

Найкраще це видно в дискусії про реформу Нової української школи, яка зводиться до єдиного питання: "Чи потрібно закривати школи?". Наче є якісь злі темні сили в Міністерстві освіти чи деінде, які вирішили позакривати частину шкіл просто на зло. Але ж реальність інша: Україна стрімко втрачає дітей – спочатку через демографічний спад, потім через війну і масову вимушену міграцію. У багатьох громадах просто більше немає тієї кількості учнів та учениць, яка була двадцять і навіть п'ять років тому.

Ми ні фізично, ні фінансово не можемо підтримувати ту саму мережу шкіл. Але засадничо головне питання не в тому, скільки будівель з табличкою "Школа" залишиться на мапі. Головним питанням суспільної дискусії мало б бути: чи отримують українські діти якісну освіту? І що треба зробити, аби отримували?

Сучасний академічний ліцей – це не просто окрема будівля старшої школи. Це можливість запропонувати учнівству різні профілі навчання, це лабораторії та сучасне обладнання, вчителі, які можуть спеціалізуватися на окремих предметах, можливість вивчати фізику, хімію, біологію, інформатику чи іноземні мови на рівні, який справді відкриває двері до університетів і сучасного ринку праці.

Невелика школа, в якій навчається кількадесят старшокласників, просто не може забезпечити таку якість і різноманітність. І не тому, що там погані директори чи якісь байдужі вчителі. Ні, це просто неможливо ні фізично, ні фінансово. Тому всі наші суперечки про маршрути шкільних автобусів чи межі громад мають сенс лише тоді, коли є похідними від головного питання: яка модель дає дитині кращу освіту? І вже маючи відповідь на це питання – вибудовувати інфраструктуру.

Так, безперечно, треба гарантувати можливість доїзду до школи, а для старшої школи – можна думати і про гуртожитки для проживання. І робити це якісно і не зволікаючи. Бо ціна бездіяльності – це втрачена можливість для дітей здобути якісну освіту.

Освіта стала питанням національної безпеки

Додам ще більше накруту щодо освітньої кризи. Повномасштабна війна зробила освіту не просто частиною гуманітарної політики – вона зробила її питанням виживання країни.

У 2019 році в українських школах навчалося 4 138 466 дітей, а у 2025 році – вже 3 580 842 дітей. Але частина цих дітей живе і вчиться за кордоном, але офіційно значиться в українських школах. За словами міністра освіти Андрія Бутенка, точну кількість українських школярів за кордоном визначити складно. Але за даними Міносвіти, це десь 320-400 тис. дітей. Багато батьків відкрито говорять: ми не впевнені, що повернемося, – навіть після завершення війни. І причина не лише в безпеці, але й у школах.

Уперше в своїй історії Україна опинилася в ситуації, коли її освітня система щодня конкурує з освітніми системами Польщі, Фінляндії, Німеччини, Чехії, Канади та Нідерландів. Якщо ми програємо цю конкуренцію, ми втратимо не лише дітей, ми втратимо майбутніх лікарів, інженерів, підприємців, учителів та науковців. Отой людський капітал, яким ми так звикли пишатися. Відновити його значно важче, ніж міст, завод чи ТЕЦ.

Ба більше: втрати якості освіти ми відчуваємо вже тут і зараз. Я спілкуюся з багатьма компаніями в оборонному секторі. Вони всі скаржаться, що не можуть знайти фахівців. До слова – незалежно від рівня оплати, яку компанія готова пропонувати.

Хтось скаже: "Ну так треба замовляти більше інженерів". Але це хибний підхід. Українська держава роками пропонує велику частку місць державного замовлення на інженерні спеціальності. І навіть когось набирає. Проблема просто в тому, що коли ти на перший курс масово набираєш вступників із середнім балом математики 110-130 – то марно сподіватися, що з них виростуть інженери, які побудують сучасні технологічні підприємства.

Я вже мовчу про те, що інші потрібні для цих спеціальностей предмети – взагалі в занепаді. Цього року при складанні НМТ лише 3,16% вступників обрали фізику як предмет на вибір, хімію – 0,85%.

Про яку технологічну перевагу може йтися у середній та довшій перспективі?

Найбільша проблема – не школи. Найбільша проблема – наше ставлення до знань

І тому мене дедалі більше непокоїть оця тенденція, що ми сприймаємо освіту не як інвестицію, а як нав'язану і не дуже потрібну послугу. Для більшості політиків (та й суспільства) це – не шлях до розвитку та компетенцій, а така неприємна формальність, тимчасова незручність. Не дуже-то нам потрібні ваші знання й навички, просто швиденько віддайте атестат чи диплом, ми ж за нього заплатили / нам же його гарантували.

При цьому будь-які труднощі в навчанні одразу стають підставою для розмов про зниження вимог. А не про те, як вчити долати труднощі, як пояснювати дітям та молоді – що навчання в принципі потребує часу, зусиль та концентрації. Це – на жаль – наша середня температура по палаті в суспільстві.

Але водночас найбільш талановита та старанна молодь починає питати себе: окей, якщо наші здібності та амбіції не цінують тут, можливо, їх оцінять деінде? Відтік мізків починається не тоді, коли людина сідає в літак без зворотного квитка, а тоді, коли вона перестає бачити сенс у тому, щоб реалізовувати свій потенціал вдома.

Коли людина вступає в університет, щоб стати інженером, а потім вимушена вчитись у групі, де більшості студентів або байдуже, або ж викладачеві доводиться пояснювати матеріал за 9-10 класи, – то якою має бути мотивація талановитої молоді лишатися здобувати освіту в Україні?

Без освіти не буде ні економіки, ні демократії

Ми часто говоримо про післявоєнну відбудову, про інвестиції та економічне зростання, про розвиток оборонної промисловості. Але всі ці розумні розмови розумних людей не мають сенсу без відповіді на просте питання: хто все це робитиме?

Хто створюватиме нові технології, хто працюватиме в лабораторіях, хто проєктуватиме складні інженерні системи, хто запускатиме нові підприємства, хто навчатиме наступне покоління?

Загалом про те, що освіта є основою для економічного розвитку – говорять давно. Але я розширю проблему: якісна освіта також є надійним і обов'язковим фундаментом демократії. Бо демократія потребує громадян і громадянок, здатних мислити критично, аналізувати інформацію, розрізняти факти й маніпуляції, ухвалювати складні рішення й усвідомлювати відповідальність за них.

І тут окремо хочу сказати про навчання гуманітарних та суспільствознавчих дисциплін на всіх рівнях освіти. Бо про математику в нас багато говорять останнім часом – і це добре.

Але при цьому дуже часто лунає аргумент, мовляв, "моя дитина – гуманітарій, їй не треба математика". Давайте чесно: погані знання з математики — ще не роблять дитину гуманітарієм (ба більше – базовий рівень знань з математики потрібен незалежно від спеціальності).

Для того аби бути кваліфікованим істориком чи юристом – також треба багато й старанно вчитися. Так, на цих предметах часто немає єдиної правильної відповіді як у математиці, тому там більша свобода у вчителя чи викладача щодо виставлення оцінок. І тому виглядає, що навчання – в рази легше. Але це тому що надто часто ці програми – вимагають надто мало, а отже – якісної освіти на надають.

І це треба змінювати, рівень слід підвищувати, а не продовжувати говорити про ці шкільні предмети та спеціальності в університетах – як про легші – такі, що потребують менших зусиль.

Ми маємо зробити вибір

Україна стоїть перед вибором. Або й далі уникати непопулярних рішень та знижувати стандарти, залишити все як є, щоб нікого не образити. Або чесно сказати собі: майбутнє країни визначається не кількістю шкіл, а якістю освіти. Не кількістю дипломів, а кількістю людей, що справді вміють думати, створювати й відповідати за свої рішення. Не кількістю "виховних заходів", які змушують проводити вчителів, а кількістю підлітків, які вирішують не виїжджати з країни після 10 класу.

Освіта завжди вимагає зусиль: від дітей, учителів, батьків та держави. Але саме ці зусилля відрізняють суспільства, які розвиваються, від суспільств, які склали лапки й погодилися на посередність.

На щастя чи на жаль – в України сьогодні немає опції погодитися на посередність. Війна такого вибору не залишає. Ми маємо вириватися вперед. А для цього треба визнати, що криза в освіті існує. І що її першопричина – стрімка втрата віри в те, що знання взагалі мають значення. Якщо так станеться, ми програємо не просто одну дискусію про освіту, ми програємо власне майбутнє.

Інна Совсун, народна депутатка від фракції "Голос", спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.