Європа виходить на протести за освіту. Чому для нас вона досі не пріоритет?

Цього місяця на вулиці Парижа, Рима, Мілана вийшли тисячі студентів, ліцеїстів та вчителів. Вони протестують проти скорочення бюджетів, дефіциту педагогів і того, що освіта поступово перетворюється з базового права на привілей. (Йдеться про саму мету цих протестів, а не про те, як ними маніпулювали політики та зовнішні сили.)

Молодь мирної Європи нагадує своїм урядам просту річ: держава, яка економить на освіті, краде у власного майбутнього.

А тепер погляньмо через ці лінзи на Україну. Де діти роками вчаться під сирени, а шкільні коридори замінили укриття. Де випускний танцюють на руїнах школи. Де тисячі дітей ніколи не бачили своїх однокласників наживо. Якщо для Європи освітня криза – це питання якості життя та економічних перспектив, то для нас це питання виживання нації. І ми не маємо права ставитися до неї як до другорядної.

Школа як інструмент окупації

Росія воює не лише з нашою армією, а й з нашим майбутнім. Понад 4600 українських закладів освіти постраждали від російських атак, сотні зруйновані повністю. Відступаючи, російські війська лишають по собі заміновані школи, спалені бібліотеки, понівечені університети. Удари знищують друкарні та склади з книжками. Мета зрозуміла: зробити наші міста непридатними для життя, щоб родинам не було куди повертатися.

На окупованих територіях працює інша частина цієї машини. Українську мову, літературу та історію витісняють, натомість нав'язують міфи про "єдиний народ", культ війни та покори. Дітей змушують співати російський гімн і долучатися до мілітаризованих молодіжних організацій. Це вже не освіта, а підкорення: Росія намагається виростити покоління українських дітей, які не пам'ятатимуть, ким вони є, і вважатимуть власну державу ворогом.

Росія чудово розуміє, що освіта – це не тільки про знання, а й про формування людини, її цінностей та ідентичності. Тому й приділяє їй стільки уваги на окупованих територіях. А ми маємо приділяти не менше – на вільних.

Покоління, яке вчиться виживати

Ми так звикли говорити про освітні втрати, що ризикуємо перестати відчувати їхній масштаб. Ковідний карантин, потім повномасштабна війна, тривоги, блекаути, евакуації, зум, втрата друзів, домівок, близьких. Для нинішніх школярів це не надзвичайні обставини, а дитинство. Іншого в них уже не буде.

PISA-2025 показала: майже половина українських підлітків не досягла базового рівня математичної грамотності, а відставання від середніх показників країн ОЕСР за окремими напрямами вимірюється роками навчання.

Я щодня бачу підлітків, які попри все створюють проєкти, волонтерять, допомагають громадам і мріють. Вони неймовірні. Але тут є пастка: не можна нескінченно захоплюватися стійкістю дітей і водночас перекладати на неї відповідальність за їхнє майбутнє. Діти не мають щодня здійснювати подвиг, щоб просто отримати освіту. Створити їм умови – це наша робота.

Надолужити знання – повернути віру в себе

Найбільший ризик освітніх втрат – не оцінки. Коли дитина роками не розуміє матеріал, вона починає думати, що проблема в ній: що вона недостатньо здібна, що певні професії та університети просто не для неї. І тоді ми втрачаємо значно більше, ніж результати тестів, – амбіції, мотивацію, віру в себе.

Тому в GoGlobal, працюючи з дітьми та підлітками, особливо з прифронтових територій, ми не зводимо надолуження до додаткових уроків математики чи англійської. У наших Catch-up кемпах та менторських програмах навчання поєднується з розвитком навичок, психоемоційною підтримкою, менторством і можливістю спробувати себе в нових ролях.

Ми хочемо, щоб вони знову почали мріяти. Про університет, про власний бізнес, про наукові відкриття, про життя в Україні, яку самі будуватимуть.

Те саме з учителями. Вони теж живуть у війні, втрачають близьких, виснажуються і водночас мають бути для дітей джерелом стабільності. Тому психологічна реабілітація, професійний розвиток і сучасні інструменти для вчителів – така ж частина подолання освітніх втрат, як і робота з дітьми. Не можна побудувати сильну школу, залишивши вчителя сам на сам із наслідками війни.

Освіта не може фінансуватися за залишковим принципом

Головний пріоритет сьогодні, звичайно, оборона. Без сильної армії не буде ні шкіл, ні університетів, ні самої держави (хочеться дописати, ні людини, яка пише цей текст ;) Але оборона захищає наше сьогодення, а освіта створює майбутнє, за яке ми боремося, і ці два завдання одне одному не заважають. Не можна спочатку виграти війну, а потім виявити, що втратили покоління, яке мало розбудовувати країну.

Міжнародні дослідження показують, що втрачені роки якісного навчання можуть суттєво зменшувати майбутні доходи людей та економічний потенціал держав. Помножте це на мільйони українських дітей, на роки дистанційки, на сотні зруйнованих шкіл, на тих, хто за кордоном поступово інтегрується в інші освітні системи, на підлітків, які вже не впевнені, чи хочуть пов'язувати своє майбутнє з Україною. Це вже питання національної безпеки.

Тому нам потрібна стратегія не на бюджетний рік і не "до виборів", а на десятиліття: з урахуванням потреб прифронтових громад, підтримкою вчителів, надолуженням втрат, психоемоційною реабілітацією та можливостями для молоді. Громадські організації, донори й бізнес можуть тестувати підходи та створювати моделі, які працюють, але не можуть замінити державну політику. Ці моделі мають стати частиною системи, де освіта – це інвестиція, а не витрата, а дитина – співтворець держави, а не пасивний отримувач послуг.

Ми не маємо права програти майбутнє

Росія руйнує школи, спалює книжки та переписує історію, бо розуміє силу освіти. Наша відповідь – не просто відбудувати зруйноване, а створити кращу систему, ніж мали до війни. Таку, що допоможе вирости поколінню, здатному будувати Україну, яка перемогла не тільки Росію, але й бідність, корупцію та нерівність можливостей.

Я багато пишу про наше покоління перемоги. Але вони не обирали цих випробувань. Це ми, дорослі, відповідаємо за те, які можливості вони отримають і чи не стануть вони поколінням втрачених можливостей. Адже перемога – це не лише повернення наших територій. Це країна, в якій наші діти захочуть залишитися, вчитися, працювати та будувати майбутнє.

Освіта – це не те, на що залишаться гроші після всіх інших потреб. Армія та освіта – це те, що гарантує нам завтра.

Ксана Нечипоренко, голова правління освітньої фундації GoGlobal, співзасновниця фонду з відновлення доступу до освіти savED, співзасновниця жіночого Фонду "Маша", спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.