Коли дитина помирає: що має змінитися в українських пологових?

Моя друга донька Ксеня померла раптово на 40 тижні вагітності перед настанням пологів. І все що я пишу, я знаю не тільки як правозахисниця, дослідниця та експертка з прав людини, а як мама, яка пройшла через досвід мертвонародження в Україні.

Моя Ксеня – одна з 930 дітей, які народилися мертвими в Україні у 2025 році. Ще 353 дитини померли у перші 28 днів після народження. Це офіційні дані, отримані від Міністерства охорони здоров'я України.

І можливо для когось ці цифри здадуться невеликими, коли співставити їх з кількістю дітей, народжених живими у той самий рік: 159 147. Проте для кожної жінки і сім'ї, чия дитина померла та увійшла в цю статистику – це 100% їхнього горя.

Тихі пологи: коли знати недостатньо

Коли я народила Ксеню, першими відчуттями були розгубленість та шок. Хоч я і йшла на пологи, уже знаючи, що дитина мертва (а тому мала час обдумати подальші кроки). А ще в мене за плечима уже був значний фаховий досвід у сфері вагітності та пологів (і я знала про свої права, про мертвонародження і тихі пологи в професійному ключі).

Попри все це, без бережної і практичної підтримки Дар'ї Коцюби безпосередньо у пологовій залі ми з чоловіком навряд чи змогли б самостійно організувати весь цей процес. Дар'я – моя подруга та колега, засновниця спільноти "Народжені ненародженими", яка сама пережила мертвонародження в Канаді та приїхала мене підтримати.

Я б не змогла сама покупати та сповити дитину (чи вистачило б мені на це сил?). Я б не зберегла на пам'ять фото та відео (бо хіба це доречно у цій трагічній ситуації?). Я б не зробила відбитків ручки й ніжки дитини (бо як це зробити?). Та найперше – я могла б навіть не наважитися побачити свою дитину та потримати її на руках.

Нам із чоловіком було недостатньо просто знати, що ми маємо таке право. Нам була потрібна практична підтримка, пояснення того, що відбувається, проактивне пропонування різних можливостей та допомога в їх реалізації. Тільки так можна зробити власний вибір, і тільки тоді він буде інформованим.

У моїх тихих пологах цю роль взяла на себе подруга, як людина з досвідом втрати. Хоча таку підтримку у закладі охорони здоров'я мали б забезпечувати підготовлені медичні працівники – зокрема акушерка чи медсестра.

Право на прощання: чи достатньо не перешкоджати?

Я вважаю себе щасливицею в тих обставинах, адже мала профільні знання та підтримку Дар'ї. Але далеко не всі сім'ї, які переживають втрату дитини, мають доступ до такої підтримки. І результати дослідження громадської організації "Безпечне народження" показують, наскільки серйозною є ця проблема.

65,7% опитаних жінок не мали контакту з дитиною після втрати. Серед них 28,7% повідомили, що медичні працівники прямо або опосередковано відмовляли їх від контакту, а 36,9% зазначили, що такої можливості їм узагалі не запропонували. Водночас 71% усіх респонденток не отримали від медичного персоналу пояснень щодо можливостей контакту, прощання або створення пам'ятних речей.

Проінформувати сім'ю, що вона має право на контакт із померлою дитиною та збереження спогадів в межах медичного закладу, та забезпечити умови й підтримку, щоб сім'я могла цим правом скористатися, – різні речі.

Чи то викидень на пізньому терміні, чи мертвонародження, чи смерть дитини невдовзі після народження – для батьків дуже часто важливо мати можливість проявити свою турботу про цю конкретну дитину: тримати її на руках, покупати, одягти чи сповити, провести з нею час та попрощатися. А ще – зберегти речі, фізичні артефакти існування своєї дитини: ідентифікаційний браслет, пелюшку, пасмо волосся, зробити фото та відео на пам'ять.

І це саме той випадок, коли недостатньо просто не перешкоджати батькам у реалізації їхнього права. Їм для цього потрібен практичний та чуйний супровід медичних фахівців, які завдяки своїм професійним знанням і навичкам зможуть делікатно запропонувати різні можливості, пояснити, підказати та допомогти батькам реалізувати їхній вибір.

Без активної ролі та безпосередньої професійної залученості медичного персоналу це право ризикує залишитися лише декларативним. А формальна можливість – це точно не те, що потрібно сім'ї у вразливий і трагічний момент їхнього життя.

Від прогалин до системних змін

Як показав проведений ГО "Безпечне народження" аналіз нормативно-правового регулювання, в Україні відсутній цілісний, безперервний маршрут супроводу жінок і сімей у випадках перинатальної втрати. Чинні нормативні акти та галузеві стандарти регулюють окремі аспекти медичної допомоги, але не забезпечують комплексного підходу, який охоплював би належне інформування, психоемоційну підтримку, можливість контакту з померлою дитиною, створення спогадів, гідне прощання та подальший супровід сім'ї.

Одним із недостатньо врегульованих питань залишається поводження з тілом померлої дитини, зокрема можливість отримати його для поховання у випадках втрати вагітності до 22 повних тижнів, що згідно чинних норм класифікується як викидень.

У дослідженні ГО "Безпечне народження" "Викидні, мертвонародження та смерть новонароджених: досвід сімей у медичних закладах України" задокументовано історії жінок, які втратили дітей на 18-21-му тижнях вагітності. Попри неодноразові прохання та звернення, їм відмовляли у можливості отримати тіло дитини після медичних процедур, щоб поховати її та гідно вшанувати.

У жовтні 2026 року міністр охорони здоров'я України Віктор Ляшко ініціював розроблення та затвердження нормативних положень, які регулюватимуть комплексний супровід жінок і сімей, що переживають втрату дитини внаслідок викидня, мертвонародження або неонатальної смерті.

Одним із поштовхів до цієї ініціативи стали результати комплексного дослідження ГО "Безпечне народження".

Майбутні національні стандарти мають передбачати цілісний, безперервний маршрут допомоги жінкам і сім'ям – від моменту повідомлення про загрозу втрати, втрату або смерть дитини до виписки з медичного закладу та подальшого супроводу.

Йдеться не лише про належне інформування та медичну допомогу, а й про забезпечення приватності, розміщення жінки в окремому просторі, де не перебувають вагітні жінки та матері з новонародженими, надання психоемоційної та психосоціальної підтримки, можливість контакту з померлою дитиною, створення спогадів і гідного прощання, а також про зрозумілі процедури отримання тіла дитини для поховання.

Важливо, щоб ці стандарти не залишалися лише рекомендаціями, а встановлювали чіткі обов'язки медичних працівників і закладів охорони здоров'я, передбачали належну підготовку персоналу та його активну роль не лише в інформуванні, а й у наданні практичної підтримки та створенні належних умов для реалізації вибору батьків – з повагою до потреб і побажань кожної сім'ї.

Не кожна вагітність завершується народженням живої дитини. І не кожній смерті можна запобігти. Це реальність, яку багато хто з нас пізнав у найжорстокіший спосіб – через втрату власної дитини.

У випадках, коли сім'я стикається з перинатальною втратою, важливо забезпечити гідний супровід у медичних закладах, який не обмежуватиметься лише медичними аспектами допомоги, а враховуватиме комплексні потреби жінки та сім'ї.

І забезпечення такої підтримки має бути не питанням доброї волі окремих медичних працівників, а обов'язком системи охорони здоров'я та медичних закладів зокрема.

Вікторія Лучка, правозахисниця, голова ГО "Безпечне народження", спеціально для "УП. Життя".