Провина вцілілого й відчуття слабкості: що ми переживаємо, виїжджаючи в безпечні місця?

На п'ятий рік повномасштабної війни нас, здавалося, мало чим можна здивувати. Але суттєве загострення безпекової ситуації в Києві й відсутність чітких перспектив її налагодження спровокували нову хвилю виїзду зі столиці. В інших містах, які давно і регулярно потерпають від російських атак, ці хвилі відбувалися раніше.

Я також вирішила тимчасово переїхати з дітьми з Києва на захід України і мала для цього достатньо особистих підстав. Цей текст – не про те, їхати чи ні: тут не може бути універсальних порад або одного рішення для всіх. Розумію, чому інші лишаються, і сама колись публікувала про це окрему колонку. Та й можливості, скажемо чесно, не у всіх є – жителям Києва, навіть із малими дітьми, не пропонують безкоштовну евакуацію.

Цей текст про те, чому, навіть прийнявши рішення й знайшовши можливості для виїзду, ми часто почуваємося винними або слабшими за тих, хто залишився. Звісно, зараз мова про тих, хто переїжджає в межах України або має легальні підстави для виїзду за кордон.

Провина вцілілого

Суть провини вцілілого – у відчутті сорому та провини після переживання ситуації, в якій інші загинули або опинилися в значно більш небезпечних для життя умовах.

Це явище почали досліджувати в 60-х роках минулого століття серед людей, які пережили Голокост і бомбардування Хіросіми. Згодом почуття провини вивчали також в осіб, які пережили війни, різноманітні катастрофи й теракти, важкі хвороби, і навіть у бабусь та дідусів, які втратили онуків.

Часто провину вцілілого пов'язують із посттравматичним стресовим розладом, хоча сучасна наука вважає, що це не є обов'язковим симптомом ПТСР, так само як ПТСР не є обов'язковим супутником провини вцілілого.

Однією з основних теорій її виникнення є теорія справедливості, коли люди, які пережили небезпечні для життя події, вважають, що отримали несправедливу перевагу перед тими, хто загинув або має гірші наслідки. Своє "привілейоване" становище здається їм незаслуженим і таким, яке треба якимось чином спокутувати чи компенсувати, що не завжди є можливим.

Цікаво, що такі переживання можуть бути доволі поширеними й тривалими. Серед пацієнтів клініки у Великій Британії 90% тих, хто пережив травматичну подію, в якій загинули люди, повідомляли про почуття провини через те, що залишилися живими. Серед пацієнтів, які вижили після раку легень, 55% відчували провину вцілілого. В одному з досліджень понад 60% учасників повідомляли про почуття провини вцілілого через 30 місяців після морської катастрофи, в іншому – про нього звітували 31% опитаних аж через 10 років після катастрофи.

Звісно, у вимушено переміщених осіб і інтенсивність, і поширеність провини вцілілого можуть бути іншими – наразі хороших досліджень з цього приводу ще бракує.

Відчуття провини у вимушених воєнних мігрантів також має свої особливості порівняно з класичною провиною вцілілого. Так, замість самого збереження життя воно зосереджене на можливості жити у більш безпечних для життя і здоров'я умовах порівняно з іншими. На відміну від, скажімо, людей, які пережили теракт, вимушені мігранти можуть відчувати соціальний тиск, страх суспільного осуду за краще життя, дилему між самозбереженням та патріотизмом, тощо.

Очевидно, що мати подібні почуття (як і не мати їх) – цілком нормально та природно. Втім, ми не зобов'язані бути під владою провини вцілілого й дозволяти їй визначати наше ставлення до себе й обмежувати наше право жити повним, змістовним життям.

Що робити?

Немає якогось єдиного конкретного протоколу, як подолати провину вцілілого у випадку вимушеного переміщення, тим більше придатного для самостійної роботи. Але є кілька загальних порад, які точно не будуть зайвими.

Перш за все, усвідомити, що ми відчуваємо провину, не заперечувати її й не намагатися не відчувати. Прийняття й визнання реальності – перший крок до того, щоб не дозволяти тим чи іншим емоціям несвідомо керувати нашим життям.

Другий крок – проаналізувати, наскільки ця провина раціональна, точніше наскільки раціональні судження, що за нею стоять. Можна поставити собі питання: який відсоток моєї вини є в тому, що інші люди страждають? Як правило, у випадку виїзду з небезпечних міст цей відсоток буде невеликим: не ми починали війну й більшість із нас не мають впливу на те, щоб її завершити.

Якщо ми виявляємо, що відчуваємо провину й вона не раціональна, має сенс поспостерігати, наскільки часто повторюються такі переживання й наскільки сильно на нас впливають. Іноді вже саме це спостереження й нормалізація можуть принести значне полегшення. В іншому ж випадку варто звернутися по психологічну допомогу.

Наступний етап – поставити собі питання "Що я можу робити зараз на своєму місці, що узгоджується з моїми цінностями?".

Є свідчення того, що люди, які відчувають провину вцілілого, демонструють більше альтруїстичної поведінки, виявляють солідарність і емпатію. Таку провину навіть розглядають як еволюційну стратегію, яка сприяє згуртованості групи й запобігає надмірній конкуренції. У контексті біженців провина вцілілого може спонукати до соціального активізму і волонтерства.

Кожен з нас, напевно, знає приклади людей, які перебувають у відносно спокійних регіонах або за кордоном і роблять багато для України та українців – волонтерять, влаштовують акції або мистецькі проєкти, тощо. Також можна тримати зв'язок із тими близькими людьми, які залишаються в небезпечних умовах – підтримувати, допомагати, показувати, що вам не байдуже.

Трансформувати провину вцілілого в конструктивну дію – значить винести з неї певну користь для свого розвитку. Бо всі емоції та почуття мають якусь функцію, хоча й часом проявляються надмірно.

Але тут є один гачок, на який легко потрапити – коли певна активність є не щирою дією, що узгоджується з цінностями й власними ресурсами, а постійним безрезультатним намаганням спокутувати уявну провину за свій виїзд із небезпечного міста або з країни, яке приносить не полегшення, а лише нове відчуття провини за те, що робиш недостатньо. Зовні така діяльність може виглядати однаково, але різниця суттєва.

Щодо діяльності є ще один цікавий аспект. Можна запитати себе: "На що саме я зараз маю більше сил, ніж коли був/була під постійними обстрілами?".

Наприклад, я працюю з людьми, і тепер можу значно якісніше робити свою роботу, коли маю на це ресурс – сплю вночі, не маю постійно слідкувати, що куди летить і більш спокійна за своїх дітей. Виявилося, що це доволі суттєво додає сил і натхнення.

При цьому в жодному разі не хочу знецінити тих, хто продуктивно працює під цілодобовими обстрілами – навпаки, я захоплююся, але не всі так можуть.

"Слабкість" і "відсутність стійкості"

Тут виникає ще одне поширене переживання – відчуття, що ті, хто лишаються, сильні, а ти – ні. Доволі токсичне відчуття. Думаю, в тих, хто виїжджає зараз, воно може проявлятися більше, ніж у людей, які виїхали на початку великої війни. Бо "ми вже стільки протрималися, а тут виявилися не стійкими".

Це відчуття слабкості підсилюється спотвореним розумінням хороших, по суті, наративів "стійкості" й "незламності", яке склалося в багатьох із нас.

Справа в тому, що поняття "психологічна стійкість", яке широко використовується, є українським відповідником терміну "резилієнтність" (або "резильєнтність") – здатності психіки відновлюватися після складних випробувань і стресу.

Слово "стійкість" більш зрозуміле, українське, але в загальному розумінні (і відповідно, у сприйнятті багатьох людей) має дещо інше значення. Українські словники визначають "стійкість" як щось тверде, постійне, непохитне, здатне протидіяти. Тоді ж як резилієнтність у англомовних джерелах визначається як "здатність знову бути щасливим, успішним тощо після того, як сталося щось важке чи погане" або як "процес і результат успішної адаптації до важких або складних життєвих обставин, особливо через розумову, емоційну та поведінкову гнучкість і адаптацію до зовнішніх і внутрішніх вимог".

Тобто "стійкість" – це більше про міцність, а "резилієнтність" – про гнучкість і адаптивність.

У контексті війни резилієнтність не обов'язково полягає в тому, щоб залишатися на одному місці й намагатися адаптуватись до постійних обстрілів. Це також про гнучкість, вміння реагувати на зміну ситуації, приймати рішення з урахуванням різних факторів, і забезпечити відновлення і адекватний стан своєї психіки.

Із силою й слабкістю так само – кожен вирішує для себе, де він є найбільш ефективним і де відчуває свою силу, з урахуванням безлічі індивідуальних і сімейних факторів.Кожен з нас визначає для себе критерії, за яких готовий залишатися в небезпечному місті чи регіоні, а за яких докладатиме максимальних зусиль, щоб поїхати. Ці критерії можуть включати і об'єктивні обставини (скажімо, можливість добігти до укриття або наявність води), і власний психічний і фізичний стан, і стан дітей, за яких ми відповідаємо, тощо. Якщо ми поїхали, коли ці індивідуальні критерії досягли критичної межі – це не слабкість, а адекватна реакція на обставини.

Я думаю, що наша, українська, сила і стійкість не в тому, щоб бути однаковими й непорушними. Вона в тому, щоб адаптуватися та відновлюватися, розосереджуватися, дбати про себе і своїх дітей, і при цьому, будучи кожний на своєму місці, робити щось для спільної мети.

Катерина Тищенко, журналістка УП, психологиня, спеціально для "УП. Життя".