(Не)ПТСР в українців

Наприкінці вересня світові медіа поширили новину: "Майже кожен третій цивільний українець має ПТСР або комплексний ПТСР". Так британські та українські науковці підсумували своє дослідження, опубліковане в European Journal of Psychotraumatology.

Ми лікуємо воєнну травму у військових і цивільних, в Україні та у США. Ми не сумніваємося, що ця війна завдає людям величезної психологічної шкоди. Але я не погоджуюся з тим, як цю цифру подали в заголовках. Природна реакція на реальну загрозу, яка триває, ще не означає психічного розладу. Назвати хворобою нормальну реакцію на ненормальні обставини – шкідливо. Так само шкідливо применшувати те, що війна робить із людьми. Обидві помилки заважають головному: зрозуміти, що насправді потрібно кожній людині, і дати їй саме таку допомогу.

Дослідники опитали телефоном понад 2,5 тисячі дорослих у травні 2024 року. За їхніми підрахунками, ознаки ймовірного ПТСР мали 25% опитаних, комплексного ПТСР – ще 6%. Це сумлінна робота, зроблена в складних умовах. Проблема в одному слові: "пост".

ПТСР, посттравматичний стресовий розлад, описує те, що відбувається з людиною після. Небезпека вже минула, а тіло й розум і далі реагують так, ніби вона поруч. Спогади вриваються в сьогодення, тіло весь час напоготові. Пожежу давно загасили, а сигналізація все ще волає.

Опитувальник, яким користувалися дослідники, побудований саме на цій логіці. Людина обирає одну подію з минулого й оцінює, як вона досі на неї впливає. Для ветерана, який повернувся додому, чи для людини через роки після катастрофи це працює. Для того, хто сьогодні вночі знову почує повітряну тривогу, значно гірше.

Українці живуть усередині травми, яка триває щодня. Дрони й ракети долітають до міст за сотні кілометрів від фронту. За таких умов чуткий сон, здригання від гучного звуку і постійна настороженість означають, що система тривоги працює так, як має працювати, коли небезпека справжня. Харків'янка, яка прокидається від кожної сирени, правильно зчитує те, що відбувається довкола.

Психологи мають для цього окрему назву: безперервний травматичний стрес. Його описали там, де загроза не зникала роками. В ізраїльському Сдероті, який довго жив під ракетними обстрілами, дослідники помітили, що тривога мешканців була прив'язана до щоденної небезпеки, а не до однієї події в минулому. І вона слабшала, коли люди виїжджали з-під обстрілів. Система тривоги, яка вимикається, щойно зникає небезпека, справна.

Автори дослідження самі це визнають. Вони пишуть, що в сьогоднішній Україні гіперзбудження варто сприймати як точний сигнал реальної загрози, а не як "хибну тривогу". І попереджають, що інструмент, створений для життя після травми, може завищувати кількість випадків ПТСР серед людей, які досі перебувають у небезпеці. Провідна авторка дослідження Емма Фейсер-Ірвін зазначила, що реакції людей на війну, яка триває, не завжди вкладаються в моделі, розроблені для повоєнних умов. Я з цим згоден. А якщо інструмент не пасує до ситуації, цифра, яку він дає, не має ставати заголовком.

До того ж телефонне опитування не замінить розмови з фахівцем. Анкети навмисно закидають широку сітку, щоб нікого не пропустити, тому зазвичай знаходять більше випадків, ніж потім підтверджує клінічна оцінка.

Якщо ж читати дослідження далі за заголовок, воно розповідає про українців іншу історію. Понад 70% опитаних пережили обстріли поруч із домом. У половини на фронті є рідна людина. Третина була змушена покинути свій дім. І попри все це лише 6% мали ознаки комплексного ПТСР, важчої форми, яка може розвинутися після тривалої травми. Це менше, ніж показували деякі попередні дослідження. Серед можливих причин автори називають сильну національну ідентичність, міцні зв'язки в громадах і взаємну підтримку.

Тим, хто живе в Україні, це пояснювати не треба. Це сусідка, яка зранку після удару вимітає скло і відчиняє свою крамницю. Це вчителька, яка веде урок в укритті. Це волонтери, які приїжджають із чаєм і генератором, коли ще не розвіявся дим. Ці люди щодня живуть і працюють в умовах, які важко уявити тим, хто їх не пережив.

Ярлики мають значення. Якщо третині країни сказати, що вона хвора, ці слова можуть почати збуватися. Людина, яка вважає себе зламаною, починає поводитися як зламана, а нормальна реакція на небезпеку сприймається як хвороба.

Водночас багатьом в Україні досі важко звернутися до психолога чи психіатра через страх осуду. Тому важливо сказати й інше. Якщо людина все ж прийшла по допомогу, їй справді важко, і до цього треба поставитися серйозно. Хтось упорається за кілька зустрічей, а комусь, військовому чи цивільній, знадобиться тривала інтенсивна терапія. Це визначає не анкета і не заголовок, а фахівець після розмови з людиною. За даними Атласу психічного здоров'я ВООЗ, в Україні близько 34 фахівців із психічного здоров'я на 100 тисяч населення, тоді як у середньому в Європі – 53. Тим важливіше, щоб кожен отримав саме ту допомогу, яка йому потрібна.

Це не означає, що звичайні реакції треба мовчки терпіти. Нормальна реакція теж виснажує. Науковці називають цю ціну алостатичним навантаженням: це знос, яким тіло розплачується за місяці й роки в режимі виживання. Поганий сон, напруга, дратівливість і втома є частиною цієї ціни. Коли постійна настороженість не дає спати, працювати чи просто бути поруч із рідними, на це варто зважати. І щоб отримати допомогу, діагноз не потрібен.

Добра новина в тому, що перевантажену систему тривоги можна притишити, і багато з того, що допомагає, зовсім просте. Повільне дихання з довгим видихом заспокоює тіло. Безсоння лікується, і навіть застосунки на основі когнітивно-поведінкової терапії допомагають людям краще спати. Регулярний рух зменшує тривогу. А короткі групові програми, які проводять спеціально навчені люди без психологічної освіти, допомагають тим, хто пережив війну та вимушений переїзд.

Психологи, які працюють після масових катастроф, називають п'ять речей, що допомагають людям: відчуття безпеки, спокій, віра у власні сили й сили громади, зв'язок з іншими та надія. Поки триває війна, повної безпеки не буде. Тож решта чотири важать ще більше, і вони народжуються на кухнях, у класах і в укриттях так само, як у кабінетах лікарів.

Для тих, у кого система тривоги "застрягла" і не вимикається, є й методи, які діють безпосередньо на нервову систему, і їх активно досліджують. Один із них, блокада зірчастого вузла (ін'єкція, що заспокоює скупчення нервів на шиї), у дослідженні з американськими військовими зменшувала симптоми ПТСР помітніше, ніж процедура-плацебо. Фонд Weatherman пропонує цю процедуру українським військовим.

Висновки самого дослідження підказують, що робити далі. Для більшості людей автори радять посилювати підтримку в громадах і групах. Для тих, у кого симптоми не минають, потрібне раннє лікування, спрямоване на відчуття загрози, уникання і тривогу, що не вимикається. І таке лікування працює, зокрема в Україні: у дослідженні з українськими ветеранами та переселенцями структурована психотерапія суттєво зменшила симптоми ПТСР. Щоб знайти тих, кому потрібна спеціалізована допомога, потрібні розмова з фахівцем, спостереження в часі та інструменти, створені для війни, яка ще триває.

Українці не зламані. Вони засинають під сирени, а зранку йдуть на роботу, до школи, у волонтерський штаб. У цьому є сила, яку варто бачити, і втома, з якою варто допомагати. Тож і міряти їхній біль треба так, щоб поважати і те, й інше.

Щиро дякую колегам із Фонду Weatherman за допомогу в підготовці цього матеріалу, а саме:

• Меган Моббс, PhD, генеральній директорці і президентці Фонду Weatherman, колишній офіцерці армії США, докторці клінічної психології Колумбійського університету, де спеціалізувалася на травмі;
• Валерію Андросову, директору Програми психофізіологічної реабілітації Національної поліції у Фонді Weatherman, психологу в Києві з 2017 року, аспіранту і викладачу НТУ "ХПІ";
• Лорен Гійом, директорці Фонду Weatherman в Україні, магістерці з глобальної політики Школи публічних справ імені Ліндона Джонсона (Техаський університет).

Доктор Джеймс Лінч, головний медичний директор програми SGB у фундації Wearherman, спеціально для УП. Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.