Американсько-український режисер Євген Котляренко: "Хаос сьогодні став підписом самої реальності"

Євген Котляренко, українсько-американський режисер, відомий за фільмом Spree, повертається з Vintage Violence — жанрово еклектичною кримінальною історією, яка перетворює інтернет-флірт на криваву пародію японського гангстерського кіно. Після прем'єри на Міжнародному кінофестивалі в Торонто стрічку представили на фестивалі в Сіджесі.

За шаленим насильством і жанровими експериментами стрічки проступає глибший інтерес режисера до можливостей людського зв'язку у світі, де цифрові технології дедалі частіше стають посередником у спілкуванні, а люди відчувають дедалі більше відчуження.

В ексклюзивному інтерв'ю Наталії Серебрякової для УП.Культура Котляренко розповідає про цифрову естетику фільму, захоплення японським кінематографом і прагнення перетворювати культурні впливи на щось цілком оригінальне. Режисер також розмірковує про своє українське коріння, дитячі спогади про Одесу та стійкість української культури в умовах російської війни проти України.

Vintage Violence – це справді влучна назва. У стрічці багато сцен цього "олдскульного" насильства, змішуються різні жанри, а деякі з них ви навіть пародіюєте. Як ви самі ставитеся до такого поєднання?

Я вважаю, що гумор і сатира – найкращі інструменти, які мають у своєму розпорядженні митці, щоб допомогти людям зрозуміти, що відбувається в їхньому житті. Мій фільм – про те, що може статися, коли двоє людей, які ніколи не зустрічалися наживо, але вже познайомилися в інтернеті, нарешті опиняються в одному фізичному просторі. Думаю, сьогодні майже кожен мав подібний досвід: спочатку знайомишся з людиною онлайн, а потім зустрічаєшся з нею в реальному житті.

Мені було цікаво з'ясувати, де в такій ситуації виникають гумор, певний намір і потенціал для саспенсу. Я взагалі намагаюся осмислювати все через гумор – майже будь-яку ситуацію перетворюю на жарт.

У фільмі дуже цікавий візуальний стиль: ви поєднуєте різні медіа, вертикальні відео, листування в Instagram та інші формати, якими ми користуємося щодня. Деякі режисери знімають так звані desktop-фільми, використовуючи інтерфейси комп'ютерів і смартфонів як частину оповіді. Чому ви вирішили вдатися до такого підходу?

Тому що ми й справді проводимо з цими пристроями по десять годин на день – користуємося телефонами, комп'ютерами тощо. Усе це впливає на нашу свідомість, повністю змінює спосіб комунікації та наше сприйняття самих себе. На мою думку, було б безглуздо ігнорувати цей факт.

Я намагаюся знімати фільми про реальне життя – у власний, трохи кумедний спосіб, але все-таки про реальне життя. А воно сьогодні нерозривно пов'язане з цифровими технологіями.

Кінематограф – відносно молода мова, молодий формат. Тому ми можемо змінювати його, експериментувати з новими прийомами й інтегрувати їх у розповідь, яку хочемо донести до глядача. Наприклад, початок мого фільму довелося знімати з використанням розділеного екрана, адже йдеться про двох людей, які перебувають у різних частинах світу, але зрештою мають встановити зв'язок.

Одна героїня дивиться пряму трансляцію за участю іншого персонажа й пише коментарі під нею. Отже, я маю показати і саму трансляцію, і коментарі. Це не експеримент заради експерименту, який не має жодного сенсу. Така форма безпосередньо випливає з історії, яку я розповідаю.

Історія про якудза у фільмі дуже яскрава й водночас кумедна. Усі ці відрубані пальці нагадують мені стрічки Такасі Мііке. На кого ви орієнтувалися?

Я люблю Мііке, а також Сейдзюна Судзукі та Кіндзі Фукасаку. У японському кіно є чудова традиція фільмів про якудза. Мені здається, те, що я найбільше ціную в Мііке й на що сам намагаюся орієнтуватися, – це хаос. Він справді хаотичний режисер. І я думаю, що хаос сьогодні став своєрідним підписом самої реальності. У цьому сенсі мені хотілося передати дух його кінематографа.

Є ще одна цікава особливість японської культури: вона бере західні культурні елементи, майже фетишизує їх, а потім відтворює так, ніби просто копіює оригінал, хоча насправді створює щось зовсім інше. Наприклад, у Японії можуть сказати: "Ми – справжні американські рокабілі, ми просто відтворюємо американську культуру". Але результат виходить зовсім іншим.

Саме це я й хотів зробити. Я обожнюю японське кіно, але вирішив скористатися подібним підходом: узяти все, що мені подобається, і переосмислити це у цілком інший спосіб. Можна сказати, що я навмисно працював із певною формою культурного привласнення. Мені здається, що на певному духовному рівні такий підхід дуже близький до японського способу переосмислення запозичених культурних елементів.

Який ваш особистий зв'язок із Японією?

Я просто обожнюю японське кіно та літературу. Мені здається, що це одна з тих країн, де режисер повинен мати дуже виразний індивідуальний стиль. Саме стиль і естетичний підхід стають його візитівкою.

Загалом японська культура доволі ієрархічна, системна й навіть певною мірою репресивна. Але водночас, якщо ви працюєте у творчій сфері й хочете висловити себе, суспільство винагороджує вас за здатність робити це переконливо й оригінально.

А як щодо дивного готелю, з якого не можна вибратися, у якому опиняється головний герой?

Так, йдеться про готель для стримерів. Це ще один приклад того, що я назвав би навмисним культурним переосмисленням. Насправді такого готелю не існує – я його вигадав. Те саме стосується лазні, куди ходять якудза і куди пускають лише людей із татуюваннями.

У реальності все навпаки: людей із татуюваннями часто не допускають до японських лазень, оскільки татуювання асоціюють із якудза. Тож я подумав: а що, як у якудза є власне місце, куди вони можуть приходити? Так я отримав можливість вигадувати речі, які здаються мені смішними й, сподіваюся, розважатимуть глядачів.

У фільмі є дуже зворушлива романтична лінія. Чому вас цікавлять романтичні почуття в таких жорстоких обставинах і у такі трагічні часи, які зараз переживає весь світ?

Романтика, зв'язок між двома людьми, здатність по-справжньому зблизитися – це можливість для душі знайти спокій або сенс. Саме це дає надію.

Наприкінці фільму весь цифровий шум і розділені екрани зникають, а насильство припиняється. Залишається лише можливість того, що двоє людей зможуть зрозуміти одне одного, відчути романтичний потяг або просто звільнитися від тягаря всіх цих зв'язків. Фінал можна інтерпретувати по-різному. Можливо, герої залишаються разом, можливо, ні. А може, вони просто стають вільними.

Я вважаю, що сьогодні у кіно надзвичайно важливо досліджувати саму можливість людського зв'язку. Усі наші способи взаємодії докорінно змінилися. Ми відчужені одне від одного, а знайомства й підтримання стосунків дедалі частіше відбуваються через посередництво телефона.

Тому нам потрібно досліджувати, які можливості для справжньої близькості ще залишаються і як їх реалізувати. Адже з'явилося так багато нових типів зв'язку, які часом здаються майже нелюдськими.

Саме тому мене цікавить романтика. Це мій восьмий фільм, і, мабуть, у чотирьох чи п'яти з них головною темою були стосунки. Способи, якими люди встановлюють зв'язки одне з одним, сьогодні здаються мені нестабільними й новими.

Навіть у фільмі, який складається з хаотичного насильства та жорстоких сцен, саме людські стосунки становлять його серцевину. Вони ж є джерелом надії. Старі системи цінностей – кланові зв'язки, насильство, традиції якудза – більше не працюють у новому світі. Але, можливо, люди все ще здатні знаходити спільну мову й будувати стосунки в новій культурній реальності. І це та надія, за яку ми можемо триматися.

До речі, я зараз записую наше інтерв'ю у сінематиці у Відні…

Так, я знаю його! Знаю, що вони показують фільми в музеї. Так, так, звісно, знаю. Насправді я певний час жив у Відні. Коли я їздив до Одеси, то вирушав саме звідти, з Відня, адже на той момент я був одружений.

До речі, ця історія також частково надихнула мене на фільм. Я одружився з людиною, з якою познайомився в інтернеті. Ми познайомилися онлайн, а вже за два місяці одружилися. Потім я переїхав до Відня, а ще за два місяці ми розлучилися.

Тож я встиг пожити у Відні. Ні, усе гаразд. Я люблю свою колишню дружину Софі. Вона чудова людина, просто в нас не склалося.

Але саме ця історія стала одним із поштовхів до створення фільму. Ти знайомишся з кимось в інтернеті – і раптом виявляється, що вже можеш бути одружений із цією людиною. Таке справді трапляється.

У фільмі є дуже цікаві психологічні деталі, пов'язані зі спілкуванням в інтернеті. Наприклад, коли героїня листується зі своїм хлопцем про крадіжку джинсів, головний герой Картер тим часом просто шукає готель у Японії. Тобто всі наші секрети зберігаються у інтернет-чатах…Це дуже смішна сцена, але водночас вона передає щось із нашого щоденного досвіду користування телефонами.

Цілком погоджуюся. Мої улюблені режисери – це максималісти, наприклад, Джозеф фон Штернберг або Тоні Скотт. Та й режисери комедій загалом часто працюють у максималістській манері.

Для мене мистецтво полягає саме в деталях. У тому, щоб приділяти увагу кожній дрібниці й розуміти, що кожна з них має значення. Глядач, читач чи будь-який інший споживач мистецтва може помітити цю деталь, і вона викличе в нього сміх, допоможе відчути, що його власний досвід побачили й зрозуміли, або відкриється йому лише під час повторного перегляду фільму.

Саме такі деталі роблять мистецтво потужнішим за саме життя. Мистецтво здатне зібрати всі ці подробиці докупи й завдяки цьому справді вплинути на людину.

Тож для мене це дуже важливо. А зараз таких деталей у нашому житті більше, ніж будь-коли. Я хочу зняти фільм, який безумовно відображатиме сучасну реальність – ту, що буквально перевантажує нас величезною кількістю інформації, вражень і подразників.

Як українка, не можу вас не спитати – ви маєте українське коріння. Розкажіть про нього. Ви народилися в Одесі. Що пам'ятаєте про своє дитинство?

Так, я народився в Одесі. У мене залишилися лише уривчасті спогади: кілька походів на пляж, гойдалки. Ми жили в багатоквартирному будинку з невеликим подвір'ям. Там були дві сестри-близнючки, у яких був велосипед, і вони мене штовхали. Приблизно такі дрібні спогади залишилися в мене з того часу. Я емігрував, коли мені було чотири роки.

Але я справді вважаю, що моя схильність дивитися на все крізь призму сатири й гумору, про яку я говорив раніше, пов'язана з духом Одеси. Це важлива частина мого світогляду й, думаю, мого українського спадку. Навіть у найскладніші й найтемніші часи люди знаходять спосіб осмислювати світ за допомогою сатири та гумору. Це завжди було частиною одеського характеру.

Так само важлива стійкість, притаманна українцям. Мені здається, вона також закладена в нашій ДНК.

У 2021 році я відвідав Одесу й зміг побувати в багатьох місцях, де моя родина жила протягом багатьох поколінь. Там виросли мої рідні. Це було неймовірне відчуття. Я познайомився з багатьма чудовими людьми — диджеями, графічними дизайнерами, митцями. Це були неймовірно цікаві люди. Щовечора десь відбувалася якась класна вечірка, і я досі спілкуюся з багатьма з тих людей.

За останні кілька років я не раз розмовляв із ними. Усі вони демонструють неймовірну стійкість, хоча ситуація справді жахлива. Слава Україні! Сподіваюся, що все це закінчиться якомога швидше.

Чи залишилися у вас улюблені місця в Одесі? Наприклад, Оперний театр або Потьомкінські сходи?

Так, я ходив до Оперного театру й дивився "Бель Ме" – це було неймовірно. Звісно, я відвідав Потьомкінські сходи й сфотографувався на кожній сходинці. Бував на пляжі.

Ще я знайшов невеличкий блошиний ринок просто на вулиці. Це був не великий базар, а зовсім маленький вуличний ринок. Мені дуже сподобалося спілкуватися з літніми продавцями. Взагалі, старші люди в Одесі надзвичайно кумедні.

Я також побував у кількох старих готелях. Зупинявся на Пушкінській, у будинку радянської забудови, а потім відвідав один гарний старовинний готель. Уже не пам'ятаю його назви, але він розташований на Купальному провулку.

Уся ця подорож була для мене наче сон. Я все життя чув історії про Одесу від своїх рідних і нарешті зміг побачити ці місця на власні очі. А вже за шість місяців усе змінилося. Це було просто неймовірно й трагічно – бачити, що сталося з містом і країною.

Я писав усім знайомим і запитував, чи вони в безпеці, що з ними відбувається. Моя мачуха родом із Києва, тож у неї там багато родичів. Багатьом довелося виїхати, а згодом повернутися.

На жаль, український народ переживає не першу трагедію у своїй історії. Але українці завжди долають труднощі й знову утверджують власну самобутність і культуру. Культура виживає, люди виживають. Сподіваюся, ця трагедія закінчиться якомога швидше.

Українська культура надзвичайно багата й різноманітна. Я сподіваюся, що вона й надалі розвиватиметься і що її не визначатиме лише ця жахлива війна, яка відбувається зараз. Україна має дуже багату культуру, у якій є місце для безлічі різних голосів, історій і мистецьких напрямів.

Чи можете ви уявити, що колись знімете фільм про Україну? Можливо, навіть комедію?

Я давно хотів зняти фільм про власне дитинство, у якому йшлося б про еміграцію. Але я не думаю, що міг би зараз узятися за сучасну історію, дія якої відбувається в Україні, не провівши там значного часу.

Коли я зрозумів, що зніматиму фільм у Японії, то усвідомив, що маю провести там два роки, аби зробити все правильно. І це попри те, що мій фільм розповідає про іноземця в Японії. Я все одно хотів максимально точно відтворити місцеву дійсність.

Водночас я хотів би зняти фільм про іммігрантів на Брайтон-Біч на початку 1990-х років, коли туди приїхала величезна хвиля емігрантів з України. У цій історії також були б флешбеки, події яких відбувалися б в Україні у 1980-х. Я навіть спілкувався з кількома людьми з Української кіноасоціації щодо цього задуму.

Тоді все це було ще до того, як сталися всі ці жахливі події. Але я відкритий до такої можливості. В Україні навіть під час цієї страшної війни з'явилося багато чудових фільмів – сильних, якісних, справжніх кінематографічних робіт.

Тож я готовий. Головне – знайти правильну історію та гроші на її реалізацію.