Що буде з українською наукою? Роздуми над проєктом бюджету

Ознайомившись із затвердженим нашим урядом Прогнозом економічного і соціального розвитку України на 2026–2028 роки (постанова №946 від 6.08.2025 року) та проєктом державного бюджету на 2026 рік, що вже ухвалений у першому читанні, ще раз переконуємось, наскільки навіть, здавалось би, "добрі наміри" наших урядовців далекі від реальних проблем розвитку науки та інноваційного спрямування економічного відновлення нашої держави. А тим більше – від наукового обґрунтування своїх пропозицій і рішень.

На перший погляд (для людини, яка побіжно переглядає ці цифри, не знаючи, що насправді відбувається у цій сфері), все виглядає досить оптимістично:

на розвиток науки у 2026 році планується виділити 19,9 млрд грн, тобто на 5,4 млрд грн (або на 37,2%) більше коштів, ніж у 2025 році, і тим самим підвищити бюджетне фінансування науки до 0,19% ВВП (тобто збільшити на 17% –невеличке, але все ж підвищення, яке в умовах війни все ж може здатися оптимістичним).

Однак стаття 48 нині чинного Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" вимагає, щоб ця частка була не меншою ніж 1.7% валового внутрішнього продукту, а стаття 47 цього ж закону містить зобов'язання забезпечити до 2025 року збільшення обсягу фінансування науки за рахунок усіх джерел до 3% валового внутрішнього продукту – показника, визначеного Лісабонською стратегією Європейського Союзу. І ці показники зовсім не випадково потрапили як у наш закон, так і в Лісабонську стратегію.

Вони витікали з наукового обґрунтування необхідності забезпечити прискорення саме інноваційного розвитку економіки – про який сьогодні говорять всі, хоча досить часто не розуміючи, що такий розвиток неможливий без розвитку науки.

Тут, звичайно, є всі підстави дивуватися і обурюватись тим фактом, що в реальній практиці державного управління нашої країни настільки відверто ігноруються прийняті нашими ж законодавцями закони, від виконання яких залежить майбутня доля країни. Тим більш, що йдеться про нехтування не якимись забаганками окремих груп людей, які випадково потрапили в законодавство, а про небезпеку опинитися на задвірках цивілізації, ігноруючи ключові тенденції загальносвітового розвитку.

Але в цьому випадку я хочу звернути увагу на інше – на те, що наука України в результаті багаторічної недооцінки її ролі і значення потрапила в унікально тяжку ситуацію, вийти з якої дуже непросто. А ці запропоновані у проєкті бюджету досить скромні поліпшення свідчать, що його автори ігнорують цей факт, або не усвідомлюють його значення для майбутнього вітчизняної науки і країни в цілому.

Це підтверджується, зокрема, нашими прогнозно-аналітичними дослідженнями, результати яких опубліковані у вітчизняних і зарубіжних наукових виданнях ( див. [1], [2]), наведені наприкінці тексту.

Не сподіваючись на те, що навіть важлива інформація про результати таких досліджень, поміщена в наукових журналах, стає відомою тим, хто впливає на формування політики держави, писалось про них і в ЗМІ, зокрема і в Українській правді.

Ось їх коротка суть. Аналізуючи закономірності динаміки кадрового потенціалу вітчизняної науки, ми переконались, що поповнення вітчизняних дослідників відбувається в основному тільки за рахунок приходу молоді у віці до 30÷35 років (на відміну, наприклад, від США і передових держав ЄС, які не шкодують коштів на переманювання дослідників з інших країн і континентів).

Отже, кожна старша вікова група, наприклад, віком 40 років – це ті ж самі науковці, які працювали минулого року у 39-річній віковій групі за винятком тих, хто полишив науку або помер. Виходячи з цього, ми запропонували метод прогнозування еволюції кадрового потенціалу науки, який отримав назву ендогенного, тобто такого, який базується на врахуванні його внутрішньої динаміки і вікової структури.

Кожного наступного року, як би ми не хотіли збільшити будь-яку вікову групу, вона не може зрости, якщо немає збільшення за рік до цього у на рік молодшій групі. Вона буде тільки зменшуватись – наскільки можна порахувати, знаючи нинішню вікову структуру і визначені демографами середні показники залежності смертності від віку тощо.

Нарощування кадрового потенціалу вітчизняної науки можливе лише за рахунок збільшення притоку молоді, а він катастрофічно падає.

Розрахунки з застосуванням цього методу дозволили побачити вкрай небажані перспективи еволюції цього потенціалу – по суті його прогресуюче вимирання.

Ми прийшли до такого життя внаслідок того, що в Україні через недооцінку значення науки протягом останніх десятиліть професія дослідника втрачала свою привабливість. Це зумовлювало систематичне зменшення притоку молоді в науку, а також наростання втрат чисельності науковців середнього покоління (такий закон природи, який чітко навчилися розраховувати демографи): зі зростанням віку зростають середньостатистичні втрати через природну смертність.

У результаті ще до початку повномасштабного вторгнення російської армії загальне число дослідників зменшилось вшестеро, а війна ще більше посилила втрати – за нашими оцінками, в країні зараз лишилося майже вдесятеро менше науковців, ніж було на початку дев'яностих років.

"Нічого, – заявляють деякі оптимісти, – ось трохи розбагатіємо і швидко відновимо нашу науку!"

Але розрахунки, здійснені згаданим ендогенним методом прогнозування еволюції кадрового потенціалу науки, свідчать, що здійснити це відновлення дуже непросто, наочно підтверджуючи, що науковий потенціал держави насправді дуже інерційна система.

Вони показують, що навіть якщо б ми спромоглися досягти того, що припиниться щорічне зменшення молодіжного поповнення, і перестануть покидати вітчизняну науку науковці середнього покоління, загальне число дослідників в Україні продовжуватиме падати.

Виявляється, згадані вище процеси настільки змінили вікову структуру кадрового потенціалу української науки, що тепер нею фактично запрограмоване її вимирання як наслідок прогресуючого зростання частки старшого покоління, а отже і збільшення втрат через природну смертність (останні вже зараз перевищують молодіжне поповнення!).

Нещодавні розрахунки (ми виконали їх, вдосконалюючи методику розрахунків, для однорічних вікових груп отриманих із аналізу контрольних списків науковців НАН України, які щорічно представляють у своїх звітах інститути академії), здійснені для прогнозування чисельності науковців НАН України свідчать, що навіть щорічне зростання притоку молоді на 20 чи 30% практично майже не вплине на темпи падіння сумарного їх числа в академії до 2030 року.

Припинення цього падіння і помітного зростання вже через два-три роки можна сподіватися лише при щорічному подвоєнні приходу молоді в установи академії.

Але як підвищити престижність і привабливість професії дослідника настільки, щоб прихід молоді у вітчизняну науку щороку подвоювався?! Думаю, що навіть збільшення удвічі заробітної плати науковців для цього недостатньо.

Необхідно, щоб все суспільство побачило кардинальні зміни у ставленні до науки влади, засобів масової інформації, політичних лідерів – не тільки в плані її матеріального забезпечення, але й поваги до людей, які присвятили своє життя видобуванню нового знання та його використанню на благо людей, врахування отриманих ними результатів при розбудові держави.

Сьогодні ми бачимо зміни скоріше в протилежному напрямку, а також цілу низку нововведень, які створюють все нові й нові бюрократичні перепони для діяльності та творчого і кар'єрного зростання тих, хто все ж наважився стати дослідником.

Більша частина того, що необхідно зробити для відновлення кадрового потенціалу української науки, стане можливим і, сподіваємось, буде зроблено лише після нашої перемоги у війні з російською навалою. Але до цього треба готуватися вже зараз, а багато що слід було б починати вже сьогодні. Так, для того, щоб припинити вкрай негативне бюрократичне втручання в життя наукової спільноти, не потрібно додаткових коштів, потрібна лише політична воля і відсторонення від формування й реалізації науково-технологічної політики держави людей, далеких від науки.

Розвиток науки в Україні, судячи з усього, не увійшов до числа пріоритетів також і нинішнього уряду (як це було й для багатьох попередніх).

Якщо ж згадати про НАН України, яка відповідно до закону є вищою науковою організацією України, то в проєкті бюджету на наступний рік передбачено збільшити її фінансування на 6.8%, тобто практично на рівні очікуваної інфляції (~ 6,6% у 2026 році). Це означає, що фактично фінансування академії планується залишити на тому ж рівні, хоча в деяких інститутах академії вже нині частину працівників доводиться переводити на "неповний робочий тиждень" через недостатній фонд заробітної плати.

Отже, продовжується давній курс на скорочення фундаментальної науки, незважаючи на те, що він наочно продемонстрував свою безперспективність і недалекоглядність тих, хто його проводить. А це все більшою мірою ставить під загрозу саму можливість інноваційного розвитку України протягом найближчих десятиліть.

Посилання на джерела

Публікації в наукових виданнях:

• Попович О.С., Костриця О.П. Прогнозні оцінки еволюції вікової структури і чисельності дослідників в Україні на найближче десятиріччя // Наука та наукознавство. – 2017. – № 1. С. 48-59.
• Попович О.С., Костриця О.П. Оцінка можливостей відновлення кадрового потенціалу НАН України //Вісник НАН України, 2018, № 3. С. 67 – 72.
• Попович А.С., Кострица Е.П. Эволюция кадрового потенциала науки: прогноз и регулирование Рига, LAP LAMBERT Academic Publishing RU, 2018. – 82 c.
• Попович О.С., Костриця О.П. Щодо стратегії післявоєнного відновлення кадрового потенціалу науки України // Вісник НАН України, 2023, № 9, С. 37 – 41.
• Попович О.С., Міщук О.М., Костриця О.П. Динаміка вікової структури кадрового потенціалу НАН України Вісник НАН України, 2024, № 6, С. 3 – 13.

Олександр Попович, наукознавець, Заслужений діяч науки і техніки України

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.