Сім’ю не обирають – її будуть власноруч. Що варто знати тим, хто сьогодні думає про усиновлення

17 вересня в Україні відзначають День усиновлення. Для мене ця тема має одразу два виміри – професійний та дуже особистий. Багато років я працюю у сфері захисту прав дитини, а ще я – мама, яка має досвід усиновлення, виховую двох синів.

Готовність до усиновлення

Особистий досвід дуже змінив моє розуміння того, що означає "бути готовою до усиновлення".

Коли люди думають про усиновлення, вони часто починають із дитини: якого віку, хлопчик чи дівчинка, який стан здоров'я. У голові поступово складається певний образ. Але я радила б починати з інших запитань – із запитань насамперед до себе.

• Навіщо я хочу стати мамою чи татом цієї дитини?
• Що я готова/готовий змінити у своєму житті?
• Як я реагуватиму, якщо дитина виявиться зовсім не такою, якою уявлялося?
• Чи вистачить мені ресурсу залишатися поруч, коли буде складно?

Готовність змінювати себе у батьківстві – значно важливіша за колір очей, вік чи бажані риси характеру дитини. Дитина, яка приходить у сім'ю через усиновлення, уже має свою історію. Навіть якщо їй лише кілька місяців.

У цій історії є втрата першої родини, нехтування потребами, багаторазова зміна дорослих, перебування в інституційному закладі, а іноді – насильство та інший травматичний досвід. Усе це не зникає в день, коли суд ухвалює рішення про усиновлення.

Тому мені не близька ідея усиновлення як "порятунку дитини". Дитині не потрібен рятівник, перед яким вона колись муситиме бути вдячною. Їй потрібні батьки, які приймуть її такою, якою вона є, будуть поряд "і в горі, і в радості".

Батьківство – це довга дистанція. Дитина може не відповідати вашим очікуванням, мати складнощі з поведінкою, навчанням чи здоров'ям. Вона може сердитися, відштовхувати, перевіряти межі, переживати складний підлітковий вік. І в такі моменти дорослому дуже важливо не поставити внутрішнє запитання: "Ми стільки для тебе зробили, чому ти так поводишся?"

Бо дитина нічого нам не винна за те, що ми стали її батьками. Важливо дослідити, яка потреба стоїть за складною поведінкою, працювати над стосунками, конструктивно, не звинувачуючи дитину або себе.

Саме тому одна з моїх головних рекомендацій людям, які сьогодні думають про усиновлення: максимально чесно дослідити власну мотивацію. Бажання врятувати дитину, страх самотності, спроба заповнити втрату, врятувати стосунки у парі – дуже хиткі фундаменти для такого рішення.

Набагато стійкіше звучить: я просто хочу бути мамою чи татом; я готова піклуватися про конкретну дитину, приймати її особистість і проживати разом із нею життя, нічого не вимагаючи взамін.

Дитина має право на свою історію

Ще одна тема, щодо якої постає багато запитань. Зважуючи свою готовність до усиновлення майбутні батьки задаються питанням: "А якщо дитина знатиме правду про усиновлення, чи достатньо міцно вона нас любитиме? Чи будемо ми у такому разі "справжніми" батьками?"

Українське законодавство дає усиновлювачам право на збереження таємниці усиновлення. Але право не означає обов'язок.

Концепція прав людини та прав дитини, а також дослідження у сфері усиновлення говорять: дитина має знати правду про своє походження. І я з цим абсолютно погоджуюсь. Важливо, щоб цю правду дитина дізнавалася не випадково, під час медичних маніпуляцій, не від родичів, чи з документів, а від своїх найближчих – від батьків.

Говорити потрібно відповідно до віку, без зайвих подробиць, до яких дитина ще не готова. Але говорити чесно. Усиновлення не має бути сімейною таємницею, навколо якої роками будується система замовчування. Адже тоді дорослі фактично живуть у постійному страху: а раптом дитина дізнається? Життя без таємниць – набагато приємніше і безпечніше.

Дитина має право знати, хто вона і якою є її історія.

З віком запитань може ставати більше. Може з'явитися інтерес до біологічних батьків. Можуть бути складні почуття – сум, гнів, образа, фантазії про те, яким могло бути інше життя. Батькам важливо витримувати ці почуття і не сприймати інтерес дитини до свого походження як загрозу власному батьківству.

Любов дитини до батьків, які її виховують, не потребує стирання всього, що було до них.

Просити про допомогу – частина відповідального батьківства

Є ще одне важливе питання, про яке хотілося б більше говорити в День усиновлення. Після рішення суду родина не повинна залишатися сама.

Під час підготовки до усиновлення багато уваги приділяється документам, навчанню, оцінюванню кандидатів. Але справжнє батьківство починається потім – удома. Саме тоді можуть виникнути запитання, до яких неможливо повністю підготуватися.

Тому ще до появи дитини я радила б скласти власну "карту підтримки".

• Хто може допомогти у побуті?
• До якого педіатра ви звернетеся?
• Чи знаєте психолога, який розуміє травму, прив'язаність і специфіку усиновлення?
• Хто підстрахує, якщо ви виснажені?
• Чи є поруч люди, з якими можна чесно сказати: "Мені зараз складно" – і не отримати у відповідь оцінююче "Я ж казала/казав…".

Виснажений дорослий значно швидше втрачає терпіння, складніше витримує сильні емоції дитини та частіше реагує там, де варто було б спочатку спробувати зрозуміти причину поведінки. Тому батькам важливо знайти спосіб і у батьківстві дбати про себе та вчасно звертатися по допомогу.

Професійна допомога не означає, що батьки "не впоралися". Навпаки, іноді найвідповідальніше батьківське рішення – вчасно зрозуміти, що власних знань чи сил недостатньо, і звернутися по підтримку, зокрема до соціального працівника центру надання соціальних послуг/центру соціальних служб чи центру життєстійкості у своїй громаді або до психолога.

Що я сказала б тим, хто сьогодні думає про усиновлення

Зважуйте власну готовність. Запитайте в себе – чому я думаю про це і чи зможу безумовно прийняти у своє життя людину, нехай і маленьку, з її правом бути собою? Реалістично оцініть свій час, здоров'я, фінанси, стосунки у сім'ї та психологічний ресурс. Обговоріть рішення з усіма, хто житиме разом з вами та дитиною.

Навчайтеся, дізнавайтеся більше про усиновлення. Читайте, дивіться фільми про травму прив'язаності та досвід виховання дітей, які таку травму мають. Ставте фахівцям незручні запитання та знаходьте відповіді.

Не шукайте "ідеальну дитину". Коли ми складаємо надто детальний портрет – певний вік, стать, зовнішність, здоров'я, характер, здібності – наші очікування поступово перетворюються на стіну між нами та реальною дитиною. А дитина теж, до речі, може мати власні уявлення про ідеальних маму й тата. І ми навряд чи повністю їм відповідатимемо.

Звертайтеся по допомогу до фахівців. Ще до прийняття остаточного рішення, а також вже на шляху заручіться підтримкою психолога чи іншого фахівця, компетентного в питаннях усиновлення. Це допоможе краще зрозуміти власну готовність, визначити свої ресурси, сильні сторони та зони зростання.

Усиновлення юридично завершується рішенням суду. А для сім'ї з цього рішення все лише починається.

Далі будуть звичайні сніданки, хвороби, уроки, суперечки, обійми, втома, канікули, підліткові кризи, перемоги та невдачі. Будуть моменти великої радості та періоди, коли доведеться шукати додаткові сили.

Так і виглядає сім'я. Сім'я, яка на все життя. Та, яку не обирають, а будують власноруч.

Тетяна Журавель, кандидатка педагогічних наук; виконавча директорка ГО "Всеукраїнський громадський центр "Волонтер", спеціально для "УП. Життя".

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.