Я незламна, але не сталева. Героїня всупереч, яка потребує підтримки

"Перевзуваю" машину: замінюю літню шину на зимову. Я маю на гарячій кнопці знайомого шиномонтажника, з кумою домовилася про зберігання коліс. Везу ці шини за Київ. Повертаюся додому – в тривогу. На задньому сидінні – дочка-першокласниця.

Проїжджаємо повз зенітної установки, чую від доні: "О, це вже щось серйозно".

Я перелаштовуюся на зустрічну смугу, об’їжджаю обережно. За вікном – ніч, тривога, війна.

Таке я бачила тільки у фільмах у дитинстві, коли якась героїня, в обірваній білій (чомусь обов’язково білій!) сорочці й розмазаним макіяжем незворушно долає поганців. І хоч би сльоза забриніла. Хіба що коли падала в обійми чоловіка, скажімо до Брюса Вілліса, і там ридала.

Я ніяк не планувала себе на роль героїні. Ні, я не переганяю вантажівки з гуманітаркою, не замовляю дрони, не закуповую турнікети. Але, як і мільйони українських жінок, я вимушена робити понад норму того, що робила до війни. До війни з 2014 року.

І поки мої однолітки за кордоном, які чули про війну тільки з тривожних новин з України, витрачають ресурс на пошук себе, на здобутки в професії, відкриття в галузі науки, насолоди від народження дитини, плануванні другого/третього маля, вивчення мов та подорожі в інші країни – більшість цього всього я роблю не завдяки своєму таланту й ретельно спланованого життя, а всупереч. Всупереч війні, намагаючись адаптувати обставини під себе. Що там ще кажуть в інстаграм-дійсності – зробити з лимона лимонад?

Не дивно, що в якийсь момент я ламаюся. Отак просто. І негарно, в смислі не героїчно – до кашлю, до реву, розмазуючи сльози й слину. І добре, коли встигаю сховатися, поки мене не побачили.

А потім, коли добряче наплакалася, оглядаюся навкруги… і скільки бачу жінок – стільки поруч і героїнь. І кожна з них – робить не перший рік щось понад своїх сил. І хоч на них сьогодні гарна сукня, це не значить, що вчора вони не могли бити тарілки в розпачі.

Я все частіше втомлена, більше роздратована, сильніше злюся, бо не хочу ні на день віддавати своє чудове життя агресору й війні. Але я потребую допомоги. Бо сам на сам не даю собі ради.

Як останнім часом часто кажу сама про себе: я незламна, але не сталева.

Про несталевість я почула від однієї учасниці психологічної групи "СяяТИ", яку ми з командою ГО "Бути" проводимо для жінок у втраті. Це настільки відгукується сьогоднішньому дню.

І щоб підтримати одна одну, ми запустили флешмоб під тегом #несталева – у фейсбуку та інстаграм. Щоб мати це коло підтримки: висловлювати без прикрас свої почуття, почути теплі зворушливі слова й обійми, озирнутися, що ти не сама і поруч є люди.

Флешмоб уже підтримали волонтерка Ірина Тишко, яка свого часу закладала квартиру, щоб викупити бронежилети військовим.

Авторка блогу "Народжені ненародженими" Дар’я Коцюба, яка підтримує жінок, що втратили дитину під час вагітності або в перший рік після пологів.

Голова організації "Центр громадянських свобод", нагородженої Нобелівською премією миру, Олександра Матвійчук на підтримку флешмобу щиро написала: "Обставини вимагають від нас постійної демонстрації витримки та продуктивності. Але ми також маємо право на усі наші емоції. Я вже давно сказала собі – я достатньо сильна, щоб дозволити собі бути вразливою".

А ще військовослужбовиці, вчительки, мами, квітникарки, журналістки… Ким би не були всі ми, дорогі жінки, дівчата, посестри, знайомі й незнайомі, знайте, ви – всі героїні. І ви всі маєте право на почуття. І підтримку.

Я запрошую приєднуватися до флешмобу #несталева, нехай коло підтримки буде тісніше, а обійми тепліші.

…Я мріяла водити машину. Уявляла себе, легкою, повітряною, з короткою зачіскою, за кермом велетенського джипа.

Мама мене запитувала: "Навіщо тобі така велика машина?".

А я наївно відповідала: "Мамо, уяви, я – тендітна, а машина така велика, і я вмію нею управляти. Сама. Ну, круто!".

Я все так само мрію водити велику машину… але не для того, щоб перевозити гуманітарні речі чи вивозити дочку з-під дронів та ракет. А тому що мені це подобається. Коли закінчиться війна, так і буде. І я знаю, що витримаю і здійсню свою мрію, тому що я не одна.

Ірина Виртосу, журналістка, співзасновниця ГО "Бути", спеціально для УП. Життя

Цей матеріал став можливим завдяки підтримці Українського жіночого фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО "Бути". Інформація, що представлена у дописі, не завжди відображає погляди УЖФ.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.