Заблоковані війною. Як люди з інвалідністю застрягають у рідній країні

Заблоковані війною. Як люди з інвалідністю застрягають у рідній країні

Майже місяць тому уряд спростив перетин кордону для окремих категорій людей з інвалідністю і їхніх супроводжуючих. Це рішення уряду було супер нагальне для людей з інвалідністю. Адже є ті, які самостійно можуть поїхати за кордон, а є такі, кому потрібен супровід.

Зусиллями громадських організацій, зокрема, Fight for Right, які з перших днів війни зуміли перезавантажитися і розпочали евакуацію людей з інвалідністю – дотисли уряд прийняти цю постанову.

Потім вона кілька разів змінювалася, і не завжди, на краще. До прикладу, на початку квітня з переліку виключили чоловіків 3 групи інвалідності, а серед них – багато нечуючих.

Натепер маємо: внаслідок непродуманих та негнучких дій держави чимало людей з інвалідністю фактично застрягли на кордоні, бо їх не випускає Україна. Як саме – деталі нижче.

Не забаганка

З Вікторією мене познайомили колеги. Вона разом зі своєю сестрою, її чоловіком та дітьми зупинилися на кордоні. У Вікторії інвалідність І групи. Як сама про себе каже, що в неї "кришталева хвороба" і безліч переломів". Дівчина пересувається на кріслі колісному. У побуті допомагає чоловік її сестри.

Родина тікала з Києва з-під ракет у Вінницьку область. Однак за кордон виїхати не могли через те, що почав діяти закон щодо чоловіків призовного віку. Вперше я розмовляла з Вікторією ще 5 березня.

"Документа, що Олександр за мною доглядає, у нас немає. Ми тікали в паніці та захопили лише паспорти і те, що було: код, МСЕК і пенсійне. Зверталися у Вендичанську селищну раду з абсолютно законним проханням оформити нам довідку про догляд наді мною, але нам її не видають…

Загалом ситуація у нас така: ми в сільській хаті біля Вендичан, тут 13 людей на 2 кімнати. Чоловік сестри носить мене на руках, бо я не можу ходити, і візок тут не проходить. З нами двоє малолітніх дітей – сестри з чоловіком. І нам кажуть їхати без нього. А сестра ні підняти мене не може, бо я важу, як вона, ні лягти зі мною в лікарню, бо з ким залишити дітей...", – розповідала тоді Вікторія.

Я не одразу відписала історію Вікторії. А потім із ухвалення рішення уряду про спрощені умови перетину для чоловіків-супроводжувачів і поготів думала, що дівчина вже давно за кордоном і облаштувала своє життя.

Яким же було моїм здивування, що ні. Вона з родиною все так само живе за 25 кілометрів від кордону. І в нещодавній нашій розмові Вікторія поділилася, що в оформленні відповідного документу на заваді стає бюрократія.

Виїхати за кордон для Вікторії – це не забаганка. Там, де вона є, все так само лунають сирени, що сповіщають про небезпеку. А в укриття, що є недоступним для людей, які користуються кріслом колісним, без сторонньої допомоги дівчина спуститися не може. І так може бути два-три рази на день… Вікторія прагне виїхати за кордон, бо саме там нарешті відчує безпеку.

Законодавчі колізії

Є дві різні послуги: доглядальник та супроводжувач. Між ними є різниця.

Хто може бути доглядальником?

Згідно з рішенням уряду, разом з кожною людиною з інвалідністю І та ІІ групи, які потребують постійного догляду, дозволено перетинати кордон одному із членів сім’ї першого ступеня споріднення, який досяг 18-річного віку, або одній іншій особі яка досягла 18-річного віку та здійснює догляд.

Серед них і чоловіки віком 18-60 років, які зайняті постійним доглядом за:

  • хворою дружиною, дитиною, а також батьками своїми чи дружини;
  • мають дружину із числа осіб з інвалідністю та/або одного зі своїх батьків чи батьків дружини із числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи;
  • які здійснюють опіку (піклування) за особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною;
  • зайняті постійним доглядом за особою з інвалідністю I групи;
  • зайняті постійним доглядом за особою з інвалідністю ІI групи або за особою, яка за висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я потребує постійного догляду;
  • зайняті постійним доглядом за особами, що його потребують, відповідно до законодавства України, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.

Документи, які можуть підтвердити догляд (один чи кілька з них, всі одночасно не потрібно):

  • документи, що підтверджують родинні зв’язки (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб);
  • висновок медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров’я про потребу постійного догляду;
  • посвідчення, довідки про отримання компенсації (допомоги, надбавки) на догляд;
  • рішення про призначення опікуном;
  • рішення суду про позбавлення дієздатності та рішення суду про призначення піклувальником, а у разі коли опікуна такій особі не призначено, – у супроводі одного із членів сім’ї першого ступеня споріднення (за наявності документів, що підтверджують родинні зв’язки), який досяг 18-річного віку.

Важливо: у риториці державних органів постійно звучать "члени сім’ї". Так, уряд визначив, що це має бути член сім'ї першого ступеню спорідненості: батьки, чоловік або дружина, діти, в тому числі усиновлені. До членів сім'ї другого ступеня споріднення належать рідні брати та сестри, баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.

Але далі Кабмін оперує фразою "одній іншій особі, яка досягла 18-річного віку та здійснює догляд" – і ось тут не зрозуміло, хто може бути цією іншою особою. Так само незрозуміло, як має підтверджуватись ось це "у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд".

Хто може бути супроводжувачем?

Спираючись на закон "Про соціальні послуги", також надається екстренна (кризова) соціальна послуга. І надається вона невідкладно у зв’язку з обставинами, що загрожують життю та/або здоров’ю отримувача соціальних послуг (ними можуть бути, зокрема, люди з інвалідністю, літні люди).

Враховуючи умови воєнного стану в Україні, такими обставинами можуть бути і неможливість перетину державного кордону України (у зв’язку зі станом здоров’я) для евакуації із зони бойових дій без супроводу іншої особи.

Механізм надання соціальних послуг, визначений Порядком організації соціальних послуг, затвердженим Постановою КМУ від 01.06.2020 №587, наступний.

Особа, яка потребує соціальних послуг, подає уповноваженому органу (це може бути ЦНАП або орган соціального захисту тощо) за місцем свого проживання/перебування заяву про надання соціальних послуг, разом з пакетом документів, зокрема, паспорт, ідентифікаційний код, документи про стан здоров’я та інвалідність, декларацію про майновий стан та доходи сім’ї тощо.

Важливо: якщо такі документи відсутні, то рішення про надання екстренної соціальної послуги приймається без їх подання.

Потенційний надавач екстреної (кризової) соціальної послуги – надає уповноваженому органу паспорт, ідентифікаційний код та заяву відповідної форми, у якій зазначає, зокрема, відмову від оплати своїх послуг.

Рішення про надання послуг екстрено (кризово) приймається уповноваженим органом невідкладно та протягом однієї доби. Відповідно до пункту 42 Порядку, ЦНАП або орган соціального захисту не може відмовити у наданні соціальних послуг особі у разі загрози її життю чи здоров’ю.

Іншими словами, чоловіки-не члени сім’ї також можуть бути доглядальниками або супроводжуючими для людей з інвалідністю. Але для цього треба переконати державні служби. На сьогодні не всі державні служби навіть знають про існування такої послуги, і радше відсилають до заборони на перетин чоловіками кордону, а тому "рекомендують" шукати або жінку, або батька трьох дітей…

"Для вивозу тварин умови кращі, ніж для людей з інвалідністю"

Випадок Вікторії та її родини показовий – негнучкості держави України у захисті своїх громадян. А таких історій зібралося за понад 40 днів війни чимало.

Так, в очікуванні на оформлення відповідних документів для супроводжуючої особи і подружня пара, які за допомогою волонтера-водія вибралися зі знищеного Чернігова.

Чоловік і жінка обоє пересуваються на кріслах колісних. У них є власний автомобіль, їх готові прийняти і в Швейцарії, і в Італії, де їм буде безпечно. Але пара потребує супроводжувача із водійськими правами, який би міг перетнути з ними кордон і допомогти в далекій дорозі. У цієї родини нікого з родичів поруч немає.

Інший випадок – незряча мама з дитиною. Дитина має також інвалідність і потребує лікування за кордоном. У них є супроводжуючий, який би на своєму авто допоміг дістатися клініки в Німеччині й допомогти з оформлення реєстрації за кордоном, необхідних документів у клініці, побутових питань тощо. Але він – не родич.

Волонтер Владислав Бовсуновський розповідає зі свого досвіду проблему перетину кордону супроводжуючих осіб:

"На кордоні людина з інвалідністю проходить, а далі сама не може пройти фізично. Ті, хто видумав такі правила, абсолютно не розуміє, що таке перша група інвалідності.

Я спочатку доставляв людей з інвалідністю до кордону, а потім став відмовляти, на жаль. Бо не знаю, що робити далі. Черга з машин десь годин десять. Далі вигрузити візок, посадити людину і....

Вона навіть розписатися не в стані, і документи показати також. А хто візок буде штовхати за нейтралку? А з туалетом як бути? Дружини або чоловіки у таких людей зазвичай також з інвалідністю, фізично не можуть все робити. Це пекло. Для вивозу тварин умови кращі, ніж для людей з інвалідністю".

У подібних історіях фактично перепоною для оформлення всіх необхідних документів стає людський фактор у квадраті:

  • чи соціальна служба або ЦНАП, розглянувши всі документи, прийме ствердне рішення і оформить за усіма правилами документ супроводжуючої особі для виїзду за кордон;
  • чи прикордонна служба не шукатиме "підводних каменів" в документі, чому чоловік-не родич супроводжує особу з інвалідністю.

Який парадокс. Нашій державі знадобилося більше місяця повномасштабної війни, щоб прийняти рішення щодо захисту людей з інвалідністю, зокрема, при перетині кордону. А це неприпустимо довго за цих обставин.

По-друге, заборонивши виїзд чоловікам та запровадивши незрозумілі правила, вона змушує шукати супроводжуючих жінок, які можуть виконувати тяжку фізичну працю.

По-третє, держава залишає напризволяще людей з інвалідністю, у яких може не бути родичів або родичі не хотітимуть виїжджати за кордон.

На сьогодні зусиллями Fight for Right та партнерами врятовано 504 особи з інвалідністю, ще 1616 осіб очікують допомоги на евакуацію. І серед них якраз ті люди з інвалідністю, хто мають і знають, куди їхати, але без супроводжуючої особи не можуть зрушити з місця...

ДОВІДКА

Отримати допомогу щодо евакуації, юридичну консультацію, психологічну підтримку можна у Fight for Right за телефонами:

+380978831508

+380634513728

Допомогти людям з інвалідністю під час евакуації можна тут.

Ірина Виртосу, спеціально для УП. Життя

Ця стаття підготовлена за підтримки Міжнародної фундації виборчих систем (IFES). Будь-які думки, висловлені тут, належать авторам і не обов'язково відображають погляди IFES.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.

Вас також може зацікавити:

Замість ніг – протези. Як Василь Штефко з інвалідністю боронить незалежність України в лавах ЗСУ

30 сходинок на вершину слави: як Олексій Сундієв з інвалідністю став найкращим "мушкетером" світу

"Певно шкодує, що з собою не було гранати". Історія волонтера, якого розстріляли в інвалідному візку

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.

Реклама:

Головне сьогодні