Прем'єри тижня: холодні душі у літню спеку

6
6 серпня 2010

Все у родину

Стрічка "Однокласники" - це чергове творіння виробничої студії Адама Сендлера "Happy Madison". Режисером фільму став Денніс Дуґан, який розпочав свою співпрацю із актором ще 1996 року на картині "Щасливець Ґілмор", а для "Happy Madison" зняв фільми "Лава запасних", "Чак та Ларрі" та "Не жартуйте із Зоханом".

На знімальному майданчику "Однокласників" зібралися й інші Сендлерові друзі: Кевін Джеймс, Роб Шнайдер, Девід Спейд та Кріс Рок. До "родинного бізнесу" долучилася навіть дружина та діти Сендлера, які отримали епізодичні ролі.

 

Тому й не дивно, що у підсумку вийшло родинне камерне кіно про літній відпочинок, про ностальгію за дитинством, про дружбу та молодість, які швидко минають.

Сюжет доволі стандартний для подібного роду картин. П'ятеро колишніх однокласників приїжджають на похорон свого тренера, із яким тридцять років тому виграли шкільний чемпіонат по баскетболу. Цей переможний матч став найважливішою подією їхнього дитинства та вплинув на усе подальше життя друзів.

 

Сумна подія знову поєднала однокласників, які разом з родинами на кілька днів повернулися у рідне місто. І вони мають нагоду не тільки згадати минуле, але вирішити свої теперішні проблеми.

В "Однокласниках" немає жодного серйозного конфлікту: однокласники сперечаються, сваряться, миряться, діляться таємницями, згадують своє дитинство, пиячать та рибалять, одним словом, роблять те, що й усі друзі, які відпочивають на природі.

 

Звісно, "Однокласники" - це зовсім не стрічка "Про що говорять чоловіки". Тут немає претензії на інтелігентність та філософську глибину. Тому якщо вас дратують жарти про випускання газів та класичний прийом "обличчям у торт" - краще сходіть на щось інше.

Загалом фільму бракує видовищності, драматизму та дотепності. Це ідеальна стрічка для літніх відпусток. Втім, як і багато інших фільмів "Happy Madison", "Однокласники" розповідають історію про самотність людини в сучасному світі. І цю самотність може здолати лише повернення до щирості, відкритості та довіри.

Оцінка фільму 3 з 5

Душа made in Russia

Прем'єра стрічки Софі Бартез "Холодні душі" відбулася 2009 року на американському кінофестивалі Санденс, де номінувалася на Великий приз журі. Місцеві інтелектуали одразу зауважили, що "Холодні душі" мають багато спільного із картиною "Бути Джоном Малковичем" за сценарієм Чарлі Кауфмана.

 

Втім, єднає ці дві картини лише фабула, яка обертається навколо маніпуляцій із людською душею, що вони перетворені на прибутковий бізнес.

Проте авторський стиль Софі Бартез відрізняється від стилю Чарлі Кауфмана - молода режисерка уникає карколомних сюжетних вивертів та парадоксів, які притаманні знаменитому сценаристові. Вона, навпаки, прагне позбавити свою картину "темних місць" та незрозумілих глядачеві поворотів сюжету.

 

І якщо для Кауфмана слово та діалог мають другорядне значення, то для Бартез (а вона сама написала сценарій для свого фільму) важлива саме літературоцентричність. Більше того, лейтмотивом усього її фільму стає п'єса Чехова "Дядя Ваня", головного героя якої марно намагається зіграти персонаж фільму Пол Джіаматті.

Джіаматті - знаменитий актор театру та кіно - втілює у "Холодних душах" самого себе. За сюжетом фільму, його кар'єра опиняється під загрозою, коли він відчуває, що не може достатньо переконливо читати монологи Дяді Вані.

 

Проблема Джіаматті у тому, що він занадто сильно злився зі своїм персонажем і потерпає від страшних душевних мук. Агент актора радить йому звернутися в клініку, де хворі душі ампутують та забирають на зберігання.

Джіаматті проходить операцію, але за кілька днів розуміє, що з душею видалив і свій талант. Тим часом його душу викрадають із камери схову, для бездарної дружини російського мафіозі, яка мріє стати зіркою мильних опер. Джіаматті вирушає до Санкт-Петербурга, аби повернути свою душу. Йому допомагає російська дівчина, яка займається контрабандним перевезенням душ у своєму тілі.

 

У своїх інтерв'ю режисерка стрічки Софі Бартез зізнавалася, що на створення фільму її надихнув сон, у якому вона разом із Вуді Алленом стояла у черзі до медичного кабінету. У руках кожного пацієнта був слоїк із видаленою душею. Вуді Аллен обурювався, що його душа нагадує маленьку горошину. Бартез хотіла подивитися, що нагадує її душа, але прокинулася.

У режисерки одразу ж з'явилася ідея зняти фільм за мотивами цього сновидіння. Софі вирішила, що Вуді Аллена запросити їй не вдасться, тому заручилася згодою Пола Джіаматті та написала сценарій фільму спеціально для нього. Зрештою, сон обріс новими деталями, включаючи посилання на відомі зразки російської культури.

 

Чеховський "Дядя Ваня" та взагалі "російський слід" з'являються у фільмі невипадково, адже саме ця нація, за переконаннями західних інтелектуалів, змогла найглибше заглянути у людську душу.

Твори Чехова, Толстого, Достоєвського, педагогічний метод Станіславського здійснили істотний вплив на інтелектуальний клімат двадцятого століття і багато в чому сформували сучасні уявлення про людську природу.

 

Зрештою, стійке словосполучення "загадкова російська душа" є одним з найбільш поширених національних стереотипів світу. І саме він уповні проявився у стрічці "Холодні душі".

Мешкаючи у комфортабельній нью-йоркській квартирі з люблячою дружиною, головний герой відчуває нестачу "душевності", яку намагається спочатку заповнити грою у російській п'єсі, а згодом безпосередньою зустріччю з Росією.

 

Кількаденне перебування у незатишному, зимовому Петербурзі, спілкування із російськими бандитами та робітниками повертає акторові не лише душу, але й спокій, якого він так прагнув.

Цікаво, що носіями справжньої "російської душі" у фільмі є насамперед жінки - "мул" Ніна та поетка Ольга. Російським чоловікам відведена роль ділків та бандитів. Такий поділ на "хорошу" та "погану" російську душу виглядає щонайменше наївно.

 

Взагалі у стрічці досить багато стереотипів, які наближаються до сумнозвісної "журавлини", скажімо, у картині безперестанку лунають пісні Цоя, ніби у Петербурзі більше нічого не слухають, багато тут і російських бандитів, які немов вийшли із фільмів "про лихі 90-ті".

Втім, попри усі свої недоліки, "Холодні душі" по-справжньому "чіпляють", насамперед завдяки фантастичній грі Пола Джіаматті. Акторові вдалося передати усі "душевні зміни", які відбуваються із його персонажем.

Скажімо, Джіаматті напрочуд точно та виразно позначає тонку грань, яка відрізняє обличчя живої, мислячої людини від істоти бездушної, не здатної до жодних переживань.

 

Варто зауважити і чудову операторську роботу Андрія Пареха, співавтора та чоловіка Софі Бартез. У "Холодних душах" йому вдалося створити холодну, майже потойбічну атмосферу Петербурга - міста, залитого сірим світлом, та населеного найхимернішими мешканцями.

Зрештою, стрічка Софі Бартез зачіпає вічну тему місця людської душі у сучасному світі. І якщо якихось триста років тому душа була таємничою трансцендентною субстанцією, то минуле століття, схоже, абсолютно знецінило її.

На початку ХХ сторіччя психоаналіз ще брався лікувати душу словом, а вже наприкінці віку психіатрія навчилася обходитися майже винятково медикаментами. Тепер черга за ампутацією душі, яка часто тільки заважає бізнесу та кар'єрі. Тож філософське запитання: "Чи не втратить людина себе у світі без душі?" наразі не втрачає своєї актуальності.

Оцінка фільму 4 з 5

powered by lun.ua