Четвертий день Одеського фестивалю: фільм про Pussy Riot

10
17 липня 2013

Ігор Грабович: Цікавою та несподіваною виявилася сьогоднішні фільми міжнародної конкурсної програми.

Польська стрічка "Автоінспекція" Войтека Смаржовскі в чомусь перегукується з російським фільмом "Майор", проте видається мені цікавішою за всіма параметрами.

Насамперед фільм витримано у жанрі поліцейського трилера, він добре структурований та розповідає історію польського патрульного, якого підставляють його колеги.

 

Іншою відмінністю від "Майора" є кіномова, бо стрічку знято надзвичайно динамічно, з використанням розмаїтих технічних засобів: камер спостереження, відео з мобільних телефонів, камер з поліційних автомобілів і навіть вмонтованих у побутові предмети відеопристроїв.

Це створює доволі насичене та поліфонічне зображення, інколи воно утруднює сприйняття, але загалом мені видається доречним, бо передає увесь драматизм сьогодення, у якому світ водночас прозорий та максимально відкритий до розмаїтих маніпуляцій.

Інспектор поліції у фільмі виглядає янголом-винищувачем, який намагається очисти гріховний світ. Йому це вдається, щоправда, дорогою ціною.

 

Переглядаючи "Автоінспекцію", я згадував стрічку "Пси" режисера Владислава Пасєковського з Богуславом Ліндою у головній ролі. Фільм було знято на початку дев’яностих і він розповідав історію про групу про колишній працівників держбезпеки, які виявляються неготовими до нових капіталістичних часів.

Теперішні польські автоінспектори, навпаки, надто вже старанно намагаються осідлати сучасний капіталізм. Для мене цей фільм позначив стан польського суспільства, яке так само, як українське, декларує одні (європейські) цінності, проте сповідує інші, прямо протилежні.

А що скажеш про інший конкурсний фільм – "У цвіту" Нани Еквтімішвілі та Симона Гроса?

 

Анна Купінська: Ця стрічка також є близькою для нашого глядача, бо йдеться у ній про Грузію, яка була нашою сусідкою по радянському табору, і досі поєднана з нами багатьма культурними та ментальними зв’язками. Дія стрічки розгортається в політично непростому 1992 році у Тбілісі.

Головними героїнями є чотирнадцятирічні подруги однокласниці Нета і Ека. На перший погляд, вони звичайні школярки, які шепочуться про хлопців, разом розважаються, сперечаються з учителями та сваряться з батьками.

Проте їм доводиться слухати по радіо репортажі боїв, годинами стояти у черзі за хлібом, купувати свічки у магазині, та приходити додому до настання комендантської години.

У обох дівчат родинні негаразди – батько Нети п’є та лупцює матір, а Екин тато сидить у в’язниці. Напруження зростає, коли залицяльник Нети дарує їй пістолета. Дівчина починає думати, що усю несправедливість світу можна подолати силою, проте Ека геть не згодна з нею.

 

Стрічка "У цвіту", звісно, розповідає не лише про політичні негаразди у Грузії початку дев’яностих. Насамперед це стрічка про отроцтво і дорослішання, про сили, які нуртують у підлітках, про їх ілюзії, та вчинки, часто хибні та навіть фатальні.

Цікаво, що грузинська картина певним чином перегукується із українським "Креденсом" та російсько-британською документальною стрічкою "Показовий процес: Історія Pussy Riot" Марка Лернера та Максима Поздовкіна, що її показали сьогодні у програмі "Фестиваль фестивалів".

 

Учора режисер "Креденсу" Валентин Васянович казав, що вчинки його героя пояснюються простою максимою "рагулі нічого, крім палки, не розуміють".

У чудодійну силу "палки", направленої проти ворогів православ’я, вірять і православні хоругвеносці та інші ідеологічні супротивники панк-гурту Pussy Riot. Та й самі дівчата, які говорять про революцію, теж майже зневірилися у можливості конструктивного діалогу з владою та пересічними росіянами.

Натомість грузинська стрічка наголошує, що сила та зброя не здатні вирішити проблему, а лише породжують насилля у відповідь. І ця ідея, на мою думку, робить картину "У цвіту" значно прогресивнішою та "дорослішою" за той самий "Креденс", який дає однозначний та прямолінійний рецепт від усіх бід.

Історія з Pussy Riot натомість реальна, і тому значно складніша за кінематографічні вигадки. Автори стрічки "Показовий процес: Історія Pussy Riot" намагаються бути об’єктивними і не ставати на чиюсь сторону в судовому процесі, проте їхні симпатії невловимо тяжіють до засуджених дівчат, хоча б тому, що їхній вирок був очевидно несправедливим, а суд більше нагадував "Процес" Кафки.

Цю картину неможливо сприймати безсторонньо. Вона розбивається на зручні для глядача дихотомії невігластва та освіченості, ханжества та відвертості, влади та опозиції, творчості та цензури, репресивного чоловічого та вільнодумного жіночого.

Стрічка запам’ятовується насамперед рівнем агресії та ненависті, яка вилилася на дівчат з боку православних сил. Втім, стає очевидним, що діалогу між цими людьми бути не може апріорі, бо розмовляють вони різними мовами – малоосвічені "православні хоругвеносці" звертаються лише до сили та влади, а дівчата із солідною мистецтвознавчою освітою промовляють із позиції митців та інтелігенції.

Зрештою, навіть батьки дівчат мало розуміють, чим займаються їхні діти (за винятком батька Надєжди Толоконнікової). Тож стрічка дає невтішний прогноз для Росії на майбутнє.

Невелика група культурних діячів не зможе змагатися із загальними реакційними тенденціями у суспільстві – зростаючим впливом церкви на суспільне життя, злиття її із владою, перетворенням Росії на авторитарну країну з показовими судовими процесами.

 

Автори фільму пророкують, що правління Путіна триватиме до 2024 року, і за цей час жодних покращень у суспільстві не станеться. Проте вони з нетерпінням чекають на вихід дівчат із в’язниці, щоби зняти про них свій другий фільм.

А за фільм "Показовий процес: Історія Pussy Riot" вони вже отримали спеціальний приз журі на кінофестивалі Санденс цього року.

powered by lun.ua