Найновіші книжки. Встигніть прочитати до Форуму видавців!

107
7 серпня 2015

Восени, коли українські видавці в унісон із колегами світу представляють новинки нового літературного року, дуже складно розгубитись у шквалі свіжих книжок.

"Українська правда. Життя" допоможе дати собі раду з книжковим тайм-менеджментом. Деякі нові книжки можна вполювати вже в серпні – всі вони от-от опиняться на полицях книгарень.

Для дітей

Вихід двох дуже цікавих новинок обіцяє "Видавництво Старого Лева". Одна з них – це "Як зрозуміти козу", третя частина серії книжок про життя кротенят у Буковому Лісі.

Назва "Як зрозуміти козу" дуже буквально говорить про одну з сюжетних ліній повістини – перебування серед інших звірів, які говорять іншою мовою. Але книжка назагал не про це, а про мандри, безмежний горизонт, дорослішання.

А також про те, що будь-яка реальність можлива, якщо ти – автор, і сам усе напишеш.

 

Подорож кротенят і їхніх лісових друзів починається зі свята Святого Миколая, на яке бобриці Загаті (котра мріяла про летючий корабель) дістався корабель, але не летючий. Лісова зима минає в підготовці до мандрів, і влітку жменя юних мореплавців вирушає світ за очі.

Корабель "Метафора" після довгого плавання запиняється біля острова, де живуть кози, що говорять грецькою мовою. І як їх зрозуміти? Так сюжет мандрів і переходу з простору в простір перетворюється також на сюжет переносу смислів з культури в культуру.

Вдивляння в туман невідомого –вічний сюжет, цілком в дусі німецьких романтиків. А ось і візуальна цитата звідти

Але "Як зрозуміти козу" - це книжка не лише про мандри. Ця сюжетна лінія випливає в нову – лінію спогадів і їхнє структурування. Звідси міркування про перетворення обивателя на автора, тобто на Автора, котрий сам творить світ таким, яким він є.

Звучить це все доволі серйозно, але ви не зважайте. Книжка дотепна, цікава, традиційно добре зроблена. Здається, далі за цим горизонтом ще щось буде.

Друга цікава новинка - перекладена з івриту поетична книжка "Від війни плачуть".

Ізраїльську авторку Тірцу Атар для українського читача знайшла та переклала Аня Хромова.

 
 
 

"Від війни плачуть" - це монолог дівчинки, чий тато пішов на війну. Що робити, коли не хочеться гратися? Писати листи, малювати для тата подарунки, дивитися, як він втомлено спить під час короткої відпустки.

 

Ця книжка мені видається дуже важливою, оскільки вона ставить тему війни в новий ракурс. Негероїчний ракурс. Це сила безсилих. Дія тих, хто діяти не може, чиї дії (здавалося б) ні на що не вплинуть. Але вплинуть.

Дуже добре зворушливе читання для цілої родини.

Для дорослих

Павло Ар’є. Баба Пріся та інші герої (Discursus, 2015)

Думаю, не варто представляти Павла Ар’є. Зі свіжих прем’єр легко варто пригадати його п’єсу "На початку і наприкінці часів", що її можна подивитись у Львові (як "Баба Пріся") та в Києві (як "Сталкери").

Під обкладинкою нової книжки є три тексти - "На початку і наприкінці часів", "Слава героям" і "Людина в підвішеному стані". Ці тексти являють собою цікавий зріз еволюції авторської мови. Від символічних складніших дій зі спецефектами "Людини в підвішеному стані" до прозорих діалогів баби Прісі з іншими героями її Зони.

 

"На початку і наприкінці часів" - п’єса водночас дзеркально-точна та абсурдистська. З іншого боку, що може бути більш абсурдним за світ навколо? Його можна просто називати, буквально описуючи все – і цього вистачить для відчуття, що навколо якась фантасмагорія та доволі зла казка.

Її дія розвивається в Зоні, тобто в зоні відчуження, де живе стара поліщучка баба Пріся та її родина, що повернулася на рідні землі після короткочасного виїзду 1986 року. Тема, ніби, звична, але автор блискуче працює з текстовим матеріалом. Мовлення героїв наближене до усного, їхні полілоги легко почути, вловивши говірки та вірування поліщуків.

Центральний конфлікт п’єси – це таки не Чорнобиль. Історія родини баби Прісі – про внутрішню еміграцію. І про те, що реальінсть все одно наздожене і дасть по голові.

Текст п’єси "На початку і наприкінці часів" також доволі політичний. У ньому є доволі саркастичні вставні епізоди на тему роботи місцевої та центральної влади, а також правоохоронців. Це не викривальна критична сатира, але саме ця п’єса Ар’є допомогла мені раптом пригадати, чому не могла не бути Революція гідності. З дистанції часу такі речі проступають більш рельєфно.

Крім згаданих уже текстів, варто назвати ще один – "Героям слава!". Він цікавий як особлива рефлексія на тему старості, самотності та жертовності. Декорації – ветеранська лікарня, куди кладуть хворого на серце ветерана УПА. В одну палату із хворим на серце ветераном Червоної армії. Ну, ви зрозуміли.

Петро Яценко. Короткий путівник із галицького сексу (Піраміда, 2015)

Новий роман Петра Яценка, на відміну від "Січкарні" – не серйозний історичний роман, а цілком іронічний "броманс".

За сюжетом двоє львівських хлопчиків – Місько та Ігнась – разом зростають, дорослішають і регулярно паряться на тему сексу.

Всі історії розказано від імені Ігнася – вайлуватого повненького нащадка працівників кондитерської фабрики, фотографа, котрий любить лишатися непомітним, ховаючись із іншого боку камери. Його фігура в тексті – постать спостережливого вуайєра, котрому час від часу дістається (традиційно для сучасної української літератури – дуже гіперболізовано) трохи жіночої уваги та ніжності.

Натомість Місько – інженер, який працює в автодорі та фіксує всі порушення при будівництві доріг. Переважно постфактум, коли дорога вже збудована (хто їздив, скажімо, дорогою Львів-Івано-Франківськ, тут можуть гірко усміхнутися). Місько як персонаж вирізняється тим, що в його житті сексу немає, в тому числі – протягом довгих років у шлюбі.

 

Окремою частиною, текстом у тексті, в "Путівнику" постає сюжет у дусі альтернативної історії. Це фрагменти нібито віднайдених і нібито перекладених фрагментів нібито невідомих текстів Бруно Шульца. Ці тексти – еротично-філософські, вони присвячені темі "жіночої природи" та пізнанню окремої Єви окремим Адамом. Стилізація "під старовину" не має обманути: кожен фрагмент з цього фіктивного Шульца є своєрідним дзеркалом подієвості роману.

Одним словом, пошук сексу та формули спокуси галицьких дівчат є доволі голосним лейтмотивом роману. Але цей сюжет можна інтерпретувати в менш буквальному ключі.

"Короткий путівник із галицького сексу" є рефлексією про самотність, взаємини людини та суспільства, межі пристойного та непристойного, відношення між видимим і невидимим. Щоправда, деякі алюзії, як на моє київське око, аж надто львівські, тож не всі натяки мені вдалося впізнати.

"Почни з Єви, почни спочатку, щоб уявити себе Адамом".

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов (Видавництво Старого Лева, 2015)

Василь Махно раніше відомий українському читачу як поет і есеїст. "Дім у Бейтінґ Голлов" - його дебютна книжка малої прози.

Василь Махно в своїх інтерв’ю, що присвячені новій книжці, називає за своєрідні "маяки" імена Габріеля Гарсія Маркеса, Григора Тютюнника, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Миколи Хвильового та Григорія Косинки. Ці вітри легко вловити та розрізнити. Сюди ж додайте заморські акценти, не дуже типові для прози українських авторів.

Не даремно Василь Махно вже певний час живе у Нью-Йорку. Не просто так оповідання збірки "Дім у Бейтінґ Голлов" навпіл поділено між Нью-Йорком і Чортковом. Рідними (?) містами письменника.

 

Моє улюблене оповідання з нової книжки – те, що дало назву всій збірці. За сюжетом пара закоханих приїздить орендувати старезний дім у Бейтінґ Голлов, аби провести зиму подалі від міста, ближче до океану, тиші, усамітнення. Як і старий дім, ці взаємини вже розхитані та риплять.

Усамітнення та взаємини складно переносять появу Іншого – нехай це і привид із минулого життя. І все, що залишається – це обживати чужий старовинний будинок. Так само як подорожні зі (скажімо) України обживають нову країну, нове життя, але чи можуть вони самі себе обжити? Як жити з собою?

Василь Махно доволі тонко говорить про складні точки людського життя. Ось німфоманка-сексотка з Чорткова, вбита за співпрацю з НКВД, ось продавчиня пива з автовокзалу, ось розкута іноземка-мандрівниця, а це двоє українців у пошуках фіктивного шлюбу з полячкою… Всі ці образи – не соціальні замальовки з життя емігрантів, а лабораторії для дослідження людських емоцій. Кожен із них – особливий ракурс погляду на ту саму проблему. А чи й на себе самого.

Можна привітати Василя Махна з блискучим дебютом. Сподіваюся, далі буде.

Андрій Любка. Карбід (Meridian Czernowitz, 2015)

Фрагмент роману "Карбід" читачі "Української правди. Життя" вже могли проглянути. Тепер можна роздивитися цей текст ближче.

Карбід – прізвисько сільського вчителя історії, якого школярі так назвали через бурхливий газообмін в організмі. Сам себе вчитель звав Тисом, від річки Тиса – за аналогією з Тиберієм, від річки Тибр. Герой роману не вирізняється нічим, крім сварливої жінки та вмінням сп’яну розказувати місцевим алкашам про славетну історію України.

Одного разу Карбід придумує щось нове – підпільну євроінтеграцію України з ЄС. Через таємний тунель. Тунель разом із Тисом риють місцеві еліти вигаданого міста Ведмедіва – мер-розпильщик місцевого бюджету, патологоанатом-чорний трансплантолог, контрабандист сигарет, перевізник нелегальних мігрантів і два будівельники.

Цей авантюрний роман трохи нетипово для свого жанру закінчується, але несе в собі навіть певний моральний урок.

 

Роман має помітну чесноту – звучання та інтонації голосу оповідача. Він, як це водилося в трагічного хору чи вікторіанського оповідача, щедро коментує дії та вчинки своїх героїв. Сміється з них, їм же співчуває. Його ж рука гасить світло в кінці тунелю. Ба, "невидимий" оповідач, його закадровий голос виступає цілком окремим самодостатнім і дотепним персонажем.

Щоправда, "Карбід", як на мій смак, вийшов дещо надто гостро-соціальним. Боюся, алюзії та жарти вже за рік будуть не дуже зрозумілі читачам. Видно, що від сатири на тему такої натури (Закарпаття, контрабанда, місцева влада, за що ми стояли на Майдані… список можна продовжувати) авторові було втриматися важко.

Тож поквапмося читати – поки не забули свіжі меми :)

А друга серія новинок дозріє ближче до Форуму видавців!



powered by lun.ua