Ярослава Кравченко: Український незалежний театр може бути конкурентним у світі

3342
10 червня 2016

Під час ЄвроМайдану серед театралів точилися розмови про те, як ця революція може змінити театр. Про те, що, можливо, більше не буде байдужих акторів і глядачів, коли стільки людей відчули щиру атмосферу спільного дійства.

Дехто пророкував розквіт українського театру: як же люди будуть сидіти вдома, коли вони вже звикли так часто збиратися разом і відчувати живі емоції? Але подальша війна на сході України та щоденні новини про загибель українців зробили театр "не на часі".

Бойові дії ще тривають, але люди звикають до нових умов і поступово повертаються до своїх мрій. І театрали також. За останній рік у Києві з'явилось кілька нових незалежних театрів "Театр переселенця", "PostPlay театр" та "Дикий театр".

Останній, попри те, що існує з лютого 2016 року, отримав кілька відзнак на міжнародному театральному фестивалі "Мельпомена Таврії" за виставу "Вій 2.0" Максима Голенка.

Засновниця "Дикого театру" Ярослава Кравченко також була на Майдані начальником штабу 39-ї жіночої сотні.

Ще під час навчання на театрознавця у Національному університеті театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого Ярослава почала працювати у піар-відділі Молодого театру. Потім працювала на телебаченні. А зараз є керівником прес-служби Національного академічного театру імені Івана Франка.

УП.Культура зустрілась із Ярославою біля кафе "Ярославна", щоби поспілкуватись про успіхи, несподіванки та перспективи незалежного театру в Україні.

— Звідки і як виникла ідея створити "Дикий театр"?

— Коли працюєш на телебаченні, ти стаєш таким досить черствим і цинічним. І в якійсь момент я помітила, що мої відчуття притупилися і сприймати життя таким неможливо, коли на будь-яке людське горе дивишся як на сюжет для програми. Я зрозуміла, що мені хочеться відчувати все.

Засновниця "Дикого театру" Ярослава Кравченко. Всі фото: Дмитро Ларін

Але коли я почала знову ходити в театр, то зауважила, що на телебаченні я навчилась цінувати кожну хвилину свого життя. Якщо я приходжу на виставу, дивлюсь її 10-15 хвилин і вона мене не вражає, я не можу собі дозволити сидіти і витрачати свій час на це.

І потім, трошки попрацювавши, я зрозуміла, що таких вистав величезна купа. Люди приходять, дивляться, щось сприймають, але ці вистави не дають взагалі жодного духовного руху.

У той самий час випадково вдавалось потрапляти на театральні проекти, які роблять у підворіттях і підвалах. Я на них дивилась і розуміла, що мені хочеться йти і кричати про них усім своїм знайомим із нетворчого світу.

У цього альтернативного театру не завжди є можливість показатися широкому загалу, тому що вони витрачають всю свою енергію на створення вистав. У них немає людей, які б займались просуванням і дистрибуцією.

Тому, коли я подивилась вистави і познайомилась із Максимом Голенком і Ксенією Скакун, цього було досить, аби заявити, що ми створюємо нову компанію. 

— Незабаром закінчується театральний сезон — перший сезон "Дикого театру". Ти підбиваєш підсумки?

— Я підбиваю їх щомісяця 10 числа. Ми офіційно відкрились 10 лютого, і звідтоді щомісяця я роблю пост у фейсбуці про те, що ми за цей час зробили.

І я скажу, що останній місяць був найбільш продуктивним. Це було зрушення не тільки в самому "Дикому театрі". Не знаю, буде це зухвало звучати чи ні, але я розумію, що ми зробили якісь речі, які призведуть взагалі до якихось змін у системі незалежного театру.

— Що ти маєш на увазі?

— У травні у Німеччині, у Магдебурзі, відбувся фестиваль "Дикий схід" за участю режисерів і драматургів з України. Не всі про це чули, а там було 3 прем'єри за п'єсами сучасних українських драматургів — Наталі Ворожбит, Тетяни Киценко та Павла Ар'є. Їх поставили в Німеччині Саша Сенчук, Стас Жирков і наш "дикий" Макс Голенко.

 Сцена з вистави Максима Голенка "Вій 2.0" за п'єсою Наталі Ворожбит у "Дикому театрі"

Їх обрали не просто так, не пальцем в небо, а за результатами шоу-кейсу українських театрів, який відбувався у грудні в Києві. І серед усього масиву театрів, включно з національними, відібрали трьох молодих режисерів, двоє з яких — режисери недержавного театру.

Якщо відслідковувати німецьку пресу із бурхливими, позитивними, неоднозначними відгуками, то можна сказати: травень показав, що українське мистецтво і український незалежний театр важливі. Вони можуть бути дуже конкурентними на світовому театральному ринку.

Також у травні "Дикий театр" узяв участь в одному з найбільших театральних фестивалів України "Мельпомена Таврії", звідки ми привезли три перемоги. "Вій 2.0" Максима Голенка за п’єсою Наталі Ворожбит, німецьку версію якого показували на фестивалі в Магдебурзі, переміг у номінаціях "найкраща вистава", "найкраща режисура" та "найкраще музичне оформлення". .

З одного боку, це просто "відписочка" журі, здавалось би, грамота надрукована. А з другого — недержавний театр став одним із лідерів великого театрального державного фестивалю. І це дає право говорити зараз, що цей рух незалежного театру є дуже сильним. Він є конкурентноспроможним також і серед українських театрів.

— А це саме рух? Чи це 3 режисери і 3 драматурги?

— Я вважаю, що це рух. Я робила дослідження театральних активностей, які є в Україні. Тільки в Києві їх близько чотирьох десятків. І за результатами цього дослідження ми заснували ще один проект, відгалуження "Дикого театру" — проект "Теж дикі".

Він створений для того, щоб активувати обмін між ініціативами, які є в регіонах та у столиці. Тому що дійсно багато ініціатив отаких підвальних концентрується саме в Києві. Але це не означає, що немає чогось хорошого, якісного та професійного в регіонах.

Ми будемо знаходити схожих за концепцією, за життєвою позицією, за активністю людей і допомагати їм приїжджати в Київ. Тому що це важливо: тут і обмін міжтеатральний, і перевірка глядачем, і комунікація між людьми, яка у нас зараз майже відсутня.

"Дикий театр" зробив якісь речі, які призведуть взагалі до змін у системі незалежного театру"

Якщо подивитися на історію українського театру, там кожні 10 років відбувається такий собі бум незалежного театру. Але коли говорити про останню найпомітнішу хвилю, яка увійшла в історію, — це були 1990-ті роки, коли був Олег Ліпцин, коли був Валерій Більченко.

Але всі набутки цього буму щезли, тому що ці люди просто взяли і виїхали за кордон. Їм бракувало тут кисню, щоб розвивати свій театр — радикальний, альтернативний.

Зараз же багато людей, з якими я спілкуюсь із сучасного театру, не збираються нікуди виїжджати. Уже не йдеться про якусь еміграцію. Із цими людьми можна зараз вибудувати і нарешті зафіксувати рух незалежного театру як окремий альтернативний рух.

І, як це робиться в європейських країнах, усе-таки змусити наші міністерства, управління та інші установи підтримувати цей рух, визнати його.

— Ви вже знайшли "теж диких" у регіонах?

— Так, у рамках цього проекту ми вже показали 4 вистави. Першим був незалежний "Театр Олексія Коломійцева" з Одеси з виставами "Вівісекція" та "Дівка", які ми хотіли продемонструвати Києву. Нам це вдалося. І мої актори з "Дикого" прийшли подивитись, як працюють актори театру Коломійцева. Актори Коломійцева познайомились з київською публікою, відчули, як по-іншому реагують на їхні вистави.

 Сцена з вистави Олексія Коломійцева "Дівка", показаної у "Дикому театрі"

Також ми показали "Сон смішної людини" театральної компанії Dollmen та "Білохалатність" Черкаського академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка.

— Це той Черкаський театр, який згорів майже рік тому? Як пройшли їхні гастролі?

— Ми привезли колектив із 40 людей. Це майже весь "Дикий театр". У них дуже трешова вистава про лікарів, про сучасний стан медицини. Але ми трохи не розрахували своїх сил і нормально з ними влетіли фінансово.

Я думаю, що київська публіка поки не готова до регіонального трешу. Спочатку її треба привчити просто до існування нормального професійного театру і в інших регіонах, а потім показувати щось радикальне. Але відбувся дуже важливий момент. Я сподіваюся, він дасть свій результат і я не буду шкодувати про ті гроші, на які ми влетіли.

Коли ми організовували гастролі, я написала всім депутатам, які балотувались від Черкащини до Верховної Ради: ось, приїздить Черкаський театр, приходьте, підтримайте. Ніхто не прийшов. Ніхто не відписався.

Але буквально через день після гастролей один із депутатів на годині питань до уряду підняв питання про те, що Черкаський театр уже рік як згорів. А він дійсно згорів рік тому, і нічого взагалі не відбувається.

Депутат закликав прем’єр-міністра Гройсмана відновити контроль над цим питанням і спробувати знайти гроші на відновлення театру. Хоч якийсь результат. Якщо якісь кроки будуть зроблені, то значить це все було не дарма.

— За час діяльності "Дикого театру" скільки глядачів подивилось ваші вистави?

— У лютому — 700 глядачів на двох виставах. Десь так само в березні. В квітні 5 вистав — 1000 глядачів. І в травні 4 вистави і фестиваль — 1500 глядачів. Загалом близько 4000 глядачів.

— За цей час, що для тебе стало найбільшим відкриттям, здивуванням — і приємним, і неприємним?

— Приємним здивуванням було те, що на останній виставі "Вій 2.0" у Києві я перед показом запитала глядачів, хто з них уперше в "Дикому театрі". На виставі було десь 160 людей, 100 із них підняли руки. Вони прийшли вперше. Тобто люди цікавляться альтернативним театром, вони купують квитки і приходять. Це великий плюс.

Другий великий плюс полягає у тому, що частина із тих 160 глядачів уже були на наших попередніх виставах. Тобто один раз люди приходять і потім знову повертаються.

 "Професійну публіку треба привчити до існування нормального професійного театру в інших регіонах"

Щодо розчарувань... У мене була концепція, що театр може існувати в будь-якому приміщенні. "Дикий театр" будувався на тому, що його можна розташувати будь-де і він буде працювати.

Ми почали орендувати простір у нічних клубах. З економічної точки зору оренда там набагато дешевша, ніж у театрах. І вийшло так, що, в принципі, театр у клубах може існувати, але не в кожному. Деякі клуби мають таку атмосферу й ауру, таку, знаєш, розбещену, що актори її не можуть перебити. Вони заходять — а там такий блиск люстр, що просто один із разів нам довелось клубний антураж затягувати плівкою.

Ще одне розчарування, яке я бачу в усіх театрах, — це некритичність публіки. Глядачі можуть подивитись нудну чи слабку виставу — і аплодувати стоячи. Бо так заведено, бо ти в театрі. Щоразу, коли таке бачу, — кров закипає.

Навіщо це лицемірство? Чи це всеядність? Ще не знаю як, але етикою і критичністю глядача ми теж займемось.

— Але ж у вас був показ на малій сцені театру Франка.

— Це було дуже дорого. У державних театрах не існує поняття оренди. Є ціна компенсації за скасування вистави. І нижче неї ти не опустишся. Якщо опустити нижче, державний театр буде винний державі. Чи можна подолати цю систему чи ні, я не розумію. Зі слів керівників державних театрів, це неможливо.

Хоча плюс театрального приміщення — туди відразу йдуть люди. Вони налаштовані, що тут буде відбуватися театр.

На малій сцені театру Франка ми мали дуже гарний показ однієї з наших найкращих вистав — "Вія 2.0". Актори відчували відповідальність за те, що вони на національній сцені. Але щоразу, переміщаючи акторів в інший простір, ми створюємо додатковий стрес. І вони видають нові справжні рефлексії, емоції, виходячи на сцену.

— Як поєднується твоя робота у "Дикому театрі" та в Національному театрі імені Франка? Є якісь протиріччя? "Дикий театр" же, виходить, конкурент державному театру.  

— Я не конкурент, я — альтернатива.

— І колеги в державному театрі тебе не сприймають як конкурента?

— Колегам із державного, головного театру країни за статусом визначено ставитись до всього дуже саркастично. Але сарказм це чи заздрість, я не знаю. Конфлікту інтересів у мене немає. Тому що я, передовсім, професіонал і я роблю свою роботу.

 "Глядачі можуть подивитись нудну чи слабку виставу — і аплодувати стоячи. Навіщо це лицемірство?"

— "Дикий театр" закінчує свій перший сезон у плюсі чи в мінусі?

— За 4 місяці нам вдалось створити театр, в якому зараз близько 60 людей і в якому цілодобово йде робота над новими проектами.

На кінець цього сезону ми випускаємо проект "Бути знизу" — це феміністична така річ, історія про дівчат, які прийшли у шлюбну агенцію, щоб їх навчили, як поводитись із чоловіками. А виявляється, що їм там допомагають знайти самих себе, важливіші речі. Далі ще купа всього.

Головне досягнення і висновок цього "дикого" сезону — ми можемо оперативно і гостро реагувати на те, що відбувається в суспільстві, говорити з людьми на актуальні, гарячі, болючі теми. І робити це відверто.

Заснувати театр — легко. Знайти в собі мотивацію продовжити ним займатись — набагато важче. У мене було десь два моменти такої творчої депресії, коли здавалось, що нікуди цей театр не піде. Але вона минула — і слава Богу.

Просто люди, які живі, активні, вони весь час тебе витягують і змушують щось робити. Виходить, я спочатку запустила процес, а тепер він увесь час запускає мене. І я вже не можу зупинитися.

— Влітку відбуватиметься конкурс для керівників державних закладів культури, зокрема, у кількох київських театрах. Чи ти збираєшся подаватися? Робити "Дикий театр" під дахом?

— Ні, не збиралася. Я хочу залишатися такою ж дикою, щоб ніхто мені не диктував правила гри, щоб самій їх встановлювати. А для цього я маю бути самостійною. У мене є якісь плани щодо пошуку фінансування, можливо, краудфандингу.

Але все одно я розумію — саме такий вид театру не може існувати ані в державному театрі, ані в клубі. Це має бути якийсь інший простір. І люди мають розуміти, що вони приходять на щось інше.

Євген Насадюк, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua