Розмови біля моря. Уривок із "Літньої книжки" Туве Янссон

Туве Янссон – фінська письменниця, яка стала всесвітньовідомою завдяки своїй серії дитячих книжок про мумі-тролів.

Окрім них, Туве Янссон написала кілька книжок для дорослих, зокрема і "Літню книжку".

Це історія про маленьку дівчинку Софію та її бабусю, про дачу на морському острові посеред фіордів, про пригоди і виховання, про любов, дорослішання, життя і смерть.

У книжці вповні розкривається дивовижна здатність авторки писати про веселе із нотками суму, про сумне – спокійно, без лишніх емоцій, про звичайне – просто і чарівно.

Літо, проведене на маленькому острові, нагадає читачеві ціле життя – недаремно ж "Літня книжка" починається з опису раннього літа і закінчується змалюванням близької осені.

Софія з бабусею і татом проводять літо в хатинці на острові, оточені природою і майже на безлюдді. Тут неспішно минають дні, узбережжя обвівають вітри й оминають рибацькі човни, вряди-годи навідуються нечасті гості, а морем до берега прибиває залишені кимось "скарби".

Бабуся з онукою вибираються на прогулянки і говорять про все на світі: про птахів і квіти, про Бога і страхи, про ночівлю в наметі, забобони, нестерпних родичів.

І хоч вони й словом не згадують про найважливіше: про смерть мами і самотність, – любов і взаємне прийняття пронизують кожну хвилину їхнього маленького затишного літа.

Український переклад книги невдовзі випустить Видавництво Старого Лева. УП.Культура пропонує для ознайомлення невеликий уривок із неї.

***

Одного ранку, ще перед світанням, у кімнаті стало холодно. Бабуся накрилася плетеним із клаптиків килимком, досягла зі стіни кілька дощовиків і накинула їх поверх килимка, але однаково мерзла. Не інакше, як холодом тягне від болота.

Болото – то дивна штука. Його засипали камінням і піском, заклали старими колодами, на колодах поставили дровітню, а воно собі й далі болото болотом. Ранньою весною болото прокидалося, над крижаною скоринкою здіймався вогкий туманець, ніби нагадуючи про ті часи, коли там була чорна калюжа, й вигойдувала китичками осока.

Бабуся глянула на гасову грубку, яка погасла, перевела погляд на годинник, який показував третю годину, а тоді встала й одягнулася, узяла ціпок і зійшла кам’яними східцями надвір. Була тиха ніч. Бабусі захотілося послухати ґелґотання гагарок.

Туман здіймався уже не тільки з-під дровітні, він розповзся усім островом, а навколо бриніла тиша, яка буває біля моря лише на початку травня. Чутно було, як з гілля дерев скрапувала роса, ще ніде й травинки не пробилося, на північному боці клаптями лежав сніг. Земля завмерла в передчутті перемін.

Бабуся чула гамір гагарок, їх місцевий люд називав ґелґами за особливе ґелґотання: ґелґ-ґелґа-ґелґ. Цих птахів годі побачити, їх лише чути звіддаля – ген здалеку. Вони такі ж потайні, як деркачі, але деркачі самітники, ховаються у густих лугових травах, ґелґи ж збираються навесні великими зграями на крайніх островах у відкритому морі, влаштовують ночами шлюбні танці й співи, не змовкаючи ні на мить.

Бабуся спиналася кам’яним схилом, розмірковуючи про птахів. Мабуть, жодній іншій живій істоті не властиво з такою повнотою і драматизмом підкреслювати сутність буття, переживаючи разом з природою усі її переміни, чи зміни пір року, чи погодні перепади, а чи зміни в собі.

Вона думала про перелітних птахів, про співи дроздів літніми вечорами, про зозуль. Так, про зозуль вона теж думала. І про великих, пихатих птахів, які велично витають над хвилями, вишукуючи здобич; і про дрібних пташок, крихітних, дурненьких і безстрашних, які на коротко навідуються у ці краї наприкінці літа; і про ластівок, які в’ють гнізда під дахами лише тих домівок, де панує щастя.

Дивно, що саме з птахами, зовсім пересічними істотами, пов’язано так багато прикмет. А може, й недивно. Для бабусі гагарки були символом сподівань та оновлення. Насилу ступаючи негнучкими ногами, вона підійшла до вікна й постукала. Софія миттю прокинулася і вийшла надвір.

– Я іду послухати гагарок, – сказала бабуся.

Софія бігцем одягнулася, і вони рушили вдвох до моря.

Вузенька крижана смужка оторочувала підніжжя скель на східному боці острова. На березі ще ніхто не встиг зібрати пливун на розпал, тому весь пляж був захаращений корягами, дошками, водоростями, розбитими ящиками, подекуди зв’язаними рештками металевого дроту, а поверх того сміття лежала велетенська, важка, чорна від смоли колода.

Легкі клапті кори й дрібні тріски після давніх штормів гойдалися на воді за крижаною прибережною крайкою; тихий прибій то підганяв їх ближче до берега, то відносив геть. Сонце ось-ось мало зринути над небокраєм, його ще невидимі промені пронизували молочний серпанок над морем. Гагарки не змовкали ні на мить, ніжно ґелґотіли десь вдалині.

– Вони розмножуються, – озвалася Софія.

Зійшло сонце. На мить туман спалахнув багрянцем і розсіявся. Біля самої води, на скелястій приступці, лежала ґелґа – мертва й мокра, схожа на викручений пластиковий пакет. Софія сказала, що то стара ворона, але бабуся похитала головою.

– Але ж зараз весна! – скрикнула Софія. – Ґелґи навесні не вмирають, вони ще зовсім молоді, щойно поженилися!

– Буває, умирають.

– Чому вона померла? – Софія аж розгнівалася.

– Від нещасного кохання, – пояснила бабуся. – Птаха співала й ґелґотіла всю ніч, кличучи коханого, а прийшов чужак і взяв її. Тоді вона кинулася сторч головою у воду й потонула.

– Неправда! – розридалася Софія. – Гагарки не тонуть! Не вигадуй!

Тоді бабуся розповіла, що, звісно ж, гагарка розбилася на льоту; вона так закохано виспівувала, що й не помітила попереду скелі, от і загинула в мить найвищого щастя.

– Ось тепер вже ліпше, – сказала Софія. – Може, поховаємо її?

– Не варто, – відповіла бабуся. – Коли почнеться приплив, море саме її поховає. Морських птахів треба ховати, як моряків.

Вони рушили далі, розмовляючи про те, як ховають у морі моряків. Ген-ген здаля долинало перегукування гагарок, аж багатоголосе відлуння розлягалося навколо. Окраєць мису змінився до невпізнання після зимових штормів. На голий каменистий берег море нанесло піску й зробило з нього чудовий пляж.

– Якби ж то все так і залишилося, – мовила бабуся, тицяючи ціпком у пісок. – Ось море підніметься, дмухне північний вітер, і хвилі змиють пісок.

Бабуся лягла горілиць на пожухлу осоку й задивилася в небо. Софія примостилася поруч.

Пригрівало сонечко. Вони довго так лежали. Високо в піднебессі чулися дивні, ніби нетутешні голоси перелітних птахів, які довгою вервечкою прямували на північний схід.

– Що тепер робитимемо? – запитала Софія.

Бабуся запропонували обійти мис і подивитися, що море винесло на берег.

– А тобі не буде нудно?

– Анітрохи...

[L]Бабуся повернулася на бік й поклала руку під голову. У маленькому трикутнику між рукавом, капелюшком і стеблами осоки вона бачила небо, море й пісок. Неподалік стирчала з піску суха травинка, на гострому листі зачепилось пташине пірце.

Бабуся пильно вивчала його конструкцію: цупка, біла рогівка посередині, опушена з усіх боків брунатним, невагомим пухом, темнішим на кінчику, загнутому маленькою круцькою. Пірце тріпотіло, хоча вітру вона не відчувала. Бабуся подумала, що травинка й пір’ячко були на комфортній для її очей віддалі.

Цікаво, зачепилося воно за стебельце вже тепер, навесні, може, навіть цієї ночі, чи висіло так усю зиму? Бабуся розглядала ямку, з якої росла травинка, і згорнене в ній пасмо водорості. Неподалік валявся шматочок кори.

Якщо довго вдивлятися, здавалося, немов кора розбухає до розмірів гори з кратерами, ущелинами й глибокими прірвами. Стільки краси й драматизму було в тому шматочку! Він нависав над своєю тінню на сірому зернистому піску. Над головою – безмежне небо, а під ним – таке ж безмежне море.

Прибігла підстрибом Софія.

– Я знайшла настил! – репетувала вона. – Він великий! Він з корабля! Такий довгий, як цілий човен!

– Та ти вигадуєш...

Бабуся обережно, щоб не робити різких рухів, почала підводитися і встигла помітити, як пірце відчепилося від соломинки, полетіло, підхоплене легким ранішнім бризом, і зникло з очей. Коли вона стала на ноги, світ неначе змалів.

– Я бачила пір’їнку, – мовила бабуся. – Пух ґелґи.

– Якої ґелґи? – здивувалася Софія.

Вона вже встигла забути про померлу від кохання птаху.

Туве Янссон "Літня книжка"

Переклад: Наталя Іваничук

Дизайн обкладинки: Оксана Була

Видавництво Старого Лева

Титульне фото на сторінці: olly18/Depositphotos.com