Стімпанк у вишиванці: уривок з нової книжки Олександра Ірванця "Харків 1938"

Олександр Ірванець належить до першої "пост-радписівської" ґенерації вітчизняних літераторів, тож детально представляти його немає особливого сенсу. Його пам’ятають як одного з творців угруповання "Бу-Ба-Бу" разом із Юрієм Анруховичем і Віктором Небораком, творця мистецьких сенсацій, романіста і драматурга, перекладеного на кількадесят мов світу, колись завсідника телевізійних ток-шоу, де він не барився з віршованими експромтами на злобу дня. Тобто як патріарха.

Водночас, як на патріарха, Ірванець на диво непогано зберігся, й найбільш передбачуваною його рисою – як у житті, так і в творчості – є непередбачуваність.

Свіжий роман, який після 7-річної паузи виходить у видавництві Laurus, безумовно справдить сподівання поціновувачів його таланту. Це вже звичний Ірванцеві жанр альтернативної історії, який він експлуатував у "Рівне/Ровно", цього разу без надмірної фантастики, якщо не вважати фантастикою маніпулювання знайомими історичними подіями й постатями.

Дія шпигунського трилера в головній ролі з полковником СБУ Коцюбою, який будь-що має відвернути загрозу молодій державі від якогось таємничого диверсанта розгортається навесні "альтернативного" 1938 року.

Юрій Макаров, телеведучий, письменник

Пропонуємо читачам УП.Культура уривок із цієї книжки.

***

По кукурудзяних і соняшникових навперемішку полях унизу бігла, вигинаючись, наче риба, вузька сірувата тінь, наздоганяючи дирижабль. У гондолі, в кают-компанії зібралися всі: сам канцлер, його дружина Ева Браун, письменник Бертольд Брехт – міністр культури націонал-комуністичної Великонімеччини, а також ад'юнкти, помічники канцлера, і троє стюартів, що походжали з тацями, на яких стояли високі келихи білого мозельвайну.

Олександр Ірванець. Фото: Тетяна Давиденко/sumno.com

– Яка гарна ця країна! – всміхаючись, промовила Ева, стоячи в сріблястій довгій сукні перед великим вигнутим ілюмінатором і вмочаючи вуста у золотисту рідину з дрібними іскрами. – Які охайні поля, як доглянуті посіви, які широкі дороги, які заможні садиби!

– Німецьке село теж розквітає! – Бертольд Брехт у світло-сірому літньому френчі й таких самих сірих галіфе усміхнувся, й собі сягаючи по келиха на таці. Його кротяче обличчя у круглих окулярах розпливлося в трохи силуваній, та все ж симпатичній усмішці. – Великонімеччина готова підкорити всіх, спершу континент, а за тим і увесь світ. Маючи таких друзів і союзників, як Україна, зробити це буде легше, швидше і приємніше. Адже так, геноссе канцлере! –Тельман підвів до нього свою крупне замислене обличчя. Кивнув міністрові й, підійшовши ззаду, поклав правицю на плече дружині. Вона радісно обернулася й обхопила його вільною рукою за плечі, віддано дивлячись очі в очі знизу вгору:

– Так, мій геноссе канцлере!

Тельман ледь наморщив високе чоло. Хотів щось сказати, та замість цього подивився через плече дружини в бічний ілюмінатор.

Ева упіймала його погляд і теж подивилась униз. Там пропливало чергове село, втоплене у піні садів. Запізніла зграя качок, що поверталася з вирію, налякано облітала дирижабль із двох боків. Птахи кумедно відвертали голови від струменів повітря з-під потужних гвинтів.

– Кожен хотів би мати маєток у такому ось раю...

Ева майже притулилася обличчям до армованого скла:

– Так, це було б непогано...

Раптом унизу, але неподалік, метрів за тридцять промайнули три людські постаті, що летіли без жодних літальних апаратів, самі по собі. Попереду – кремезний чоловік у френчі, а за ним – двоє в мундирах, трохи позаду й нижче. Ева скліпнула очима – видиво зникло. Вона повернула обличчя до салону, а там канцлер саме тлумачив Брехтові:

– Що ж тепер поробиш, як тієї ночі наші ножі виявилися довшими. Історія – жінка невмолима. Та й що хотіли насправді будувати ті невдахи: Адольф наш, недоучка, грубас Герінг і хлопчачник-Рем? Національний соціалізм! Як же це дрібно, недалекоглядно…

– О, дійсно, геноссе канцлере, дійсно! Тільки національний комунізм найбільш пасує німецькому народові для вираження його глибинних, прагерманських ментальних рис! – підтакнув Брехт, ще й кивнув для повної певності головою.

Обкладинка роману "Харків 1938"/Юрій Барабаш

– Ось і українці, брати наші, до яких тепер летимо. Вони також ведуть свій рід від прадавніх цивілізацій: трипільців, оріїв. Два наші народи зберегли прадавню снагу й енергію, успадкували міць від пращурів, аби ще зміцнити її, ту міць, новими звитягами у нових боях!

– Мій любий! – озвалася Ева, хитаючи за ніжку келиха з п'ятирічним світлим мозельвайном. – Отож, ти летиш до України, щоб укласти якусь небувало широку угоду?

– Саме так, кохана! – широко усміхнувся канцлер. – Угоду про дружбу і якнайширшу співпрацю.

Тельман серйозно і значуще подивився на Еву та Бертольда.

– Так! Саме Україна повинна стати нашим близьким і вірним союзником. Комуністична Україна, держава робітників і селян, у них це і в назві зафіксовано, ви розумієте? Робітники і селяни – це ж найбільш потрібні нам люди! Нам, Великонімеччині!

– Дивуюся глибині вашого задуму, геноссе канцлере! – Брехт аж клацнув підборами, демонструючи захоплення.

– Я теж аплодую тобі, любий! – Ева справді плеснула двічі-тричі у долоні. – Воістину, ти – наймудріший стратег посеред сьогоднішнього політикуму... Европи... і цілого світу! – подолавши усю фразу, жінка ще й усміхнулась широкою порцеляновою усмішкою.

Тим часом з капітанського містка спустився капітан у вишуканому темно-синьому кітелі й розшитому золотом кашкеті. Козирнувши, він завмер перед Тельманом. Той запитально повернув до нього своє крупне обличчя. Капітан легенько клацнув підборами:

– Геноссе канцлере! Північний вітер дещо зніс нас, тож прибуття до Харкова затримується десь на годину. Я вже віддав розпорядження радистам повідомити про це українську сторону.

– Природа здатна часом на сюрпризи... – Тельман не хотів нервуватись, та й час спізнення, зрештою, невеликий. Тож він повернувся до Брехта, який саме заїдав келих вина чорним крупним виноградом:

– Друже Бертольде, ви ж також маєте у Харкові зустрічі?

– О, так, геноссе канцлере! – Брехт поквапливо прожував кілька виноградин і запив залишками вина з келиха. – Там ставляться мої твори, і, можливо, нас навіть запросять переглянути котрийсь зі спектаклів.

– А що саме ставлять? – Ева нахилила голову й собі взяла до рук наступного келиха. – Чи не "Матінку Кураж"?

– Ні, фрау Ево. Режисер Лесь Курбас поставив одну з моїх ранніх п'єс. "Mann ist Mann". "Чоловік є чоловік".

– Це та, де розповідається про чудернацького ірландця, вантажника, як то його?.. – закотила очі, намагаючись пригадати, Ева з келихом у руці.

– Ґелі Ґея! – підказав Брехт.

– Це там, де герой продає слона? Ох, я тоді й нареготалась! – Ева зробила ковток вина й хихикнула. – А потім... потім він же стає іншим? Іншим чоловіком, правда ж?

– Дуже дякую за таке глибоке розуміння моєї творчості! – Брехт аж уклонився і ледь не вихлюпнув з келиха вино.

– Я теж пам'ятаю рецензію у "Rote Fane" на цей ваш твір. Ну то буде надзвичайно цікаво побачити, як саме інтерпретували вашу п'єсу українці! – Тельман знову підійшов до Еви й обійняв її за талію. – Ви щось уже знаєте про цей спектакль у Харкові?

– Так, геноссе канцлере. Постановку здійснив їхній видатний режисер Лесь Курбас.

– П'єса про перетворення людської особистості на когось іншого, – це ж і п'єса про перетворення цілого народу, адже ви це хотіли сказати, геноссе Брехт?

– Саме так, геноссе канцлере, мені приємно, що ви демонструєте аж такий високий рівень літературознавчого мислення.

– Тож мені й цікаво... – продовжив Тельман, дещо кривлячись, бо не любив, коли його перебивають, – як же побачить перетворення на іншого український режисер? А в його особі – і весь український народ. Адже у нас, у Великонімеччині, і в Українській Робітничо-Селянській Республіці митці і народ – це єдине, чи не так?

[L]– Погоджуюся з вами, геноссе канцлере. Надзвичайно цікаво буде побачити саме українську інтерпретацію... Українську версію перетворення на іншого.

А внизу далі розлягалося кучеряве і зелене буяння спокійної і сильної у своєму бутті країни. Країни, у якій Тельман вчував уже не зачаєну, а з останніх зусиль потамовану потугу, енергію, здатну вразити і континент, і цілий світ, – а тому цю потугу слід було використати для себе, на свою користь, на користь Великонімеччини.

Місто вже напливало з півночі, виструнчуючись стрімкими високими будинками. Легка хмарність не псувала виду, лише ледь затуманюючи будови й роблячи їх ніжнішими.

Поміж будинків раптом виділилось і стрімко почало підійматися вгору якесь овальне продовгасте тіло сіро-сріблястого кольору.

– Ось і він! – Тельман показав пальцем униз. – Гелікоптер. Гвинтокрил "Україна". Створений їхнім блискучим інженером Сікорським. Новий літальний апарат. Хоча патенти вже розпродані трохи по світу. Американці теж виробляють гелікоптери. Погляньте. Геноссе Бертольде, він наближається. Оця нова ідея у літанні – підійматись угору без розгону, а просто з місця? Чи вона не здається вам доволі глибокою?

Брехт кивнув і теж нахилився, визираючи в продовгастий високий ілюмінатор.

– Гвинтокрил "Україна"? Але ж ми, Великонімеччина – ми ж не дирижабль, мій канцлере?

– Ні, ми – не дирижабль, мій любий Бертольде. Але ми ще прикидаємося дирижаблем. І нас ще сприймають, як дирижабль... Чи принаймні роблять вигляд, ніби сприймають нас великим, неповоротким дирижаблем. А насправді ми... Насправді ми – надзвуковий бомбардувальник.

Тим часом у дверях кают-компанії знову з'явився капітан повітряного судна. Він козирнув канцлерові й сильним голосом попросив, майже наказовим тоном:
Зараз ідемо на зниження і швартуємося! Прошу вас усіх сісти у крісла і пристебнутися пасками безпеки!

"Гінденбурґ" уповільнив хід і земля почала ближчати в ілюмінаторах.

Видавництво Laurus

Титульне фото на сторінці – Харків, Держпром, 1930-т роки. Фото: retroua.com