"Остання подорож Сутіна": уривок з роману про художника-експресіоніста і Париж 1920-х

Ральф Дутлі – швейцарський письменник і перекладач, дослідник і автор біографії Мандельштама.

Його фіктивно-біографічний роман "Остання подорож Сутіна" вийшла 2013-го і принесла авторові Дюссельдорфську літературну премію.

Центральний персонаж книги – художник-експресіоніст першої половини ХХ століття, представник так званої Паризької школи Хаїм Сутін. Єврей родом із Білорусі, який пов’язав своє життя з Францією і мистецтвом.

Через потік свідомості та спогади свого персонажа Дутлі показав не лише складну й суперечливу особистість митця, а й найцікавіший, найбуремніший період життя мистецького середовища Парижа 10-х–40-х років ХХ ст.

Перед читачем – потаємні закапелки паризьких нетрів і салонів. У цій історії багато документальної правди, але й велика частина авторського домислу.

та вимислу чи, все ж швидше, авторської інтуїції, яка заповнила прогалини у портреті цього контроверсійного художника.

"Остання подорож Сутіна" – це мандрівка світом мистецтва, показ зародження мистецтва нової доби, його чинників, мотивів, подразників. Це роздуми про призначення митця.

Пропонуємо уривок із роману, який невдовзі вийде українською.

Уривок

Вона вважається напівбожевільною музою, за якою пропадали сюрреалісти. Їй тридцять чотири роки, у неї таке гарне, сумне молочно-біле обличчя і, видається, що вона безмежно нещасна… Він знає, що вона дев’ять років була дружиною німецького художника, на Монпарнасі всі про всіх усе знають, а якщо про когось щось невідомо, завжди можна скористатися всюдисущими плітками. Вона приїхала до Парижа зі строгого пансіонату, де її навчали сестри-монахині, вона зголодніла за життям, їй хотілося пригод. Вервиця і божевільне кохання. Подейкують, що коли їй було вісімнадцять, її фотографував оголеною Мен Рей. І Макс викрадає її, справді, його розшукує поліція, проте врешті перелякані батьки Оранш здаються і погоджуються на одруження, 27 листопада. За дев’ять років у неї залишається тільки шалена невиліковна лють, єдине, що її ще пов’язує з Максом.

Вона була його дружиною до осені 1936, поки він не познайомився в Лондоні з Леонорою, цією красивою маленькою бестією, і відразу ж закохався. Ма-Бе зненавиділа її, ще навіть не побачивши. Вона не збиралася легковажно поступитися своїм місцем юній bourgeoise, яка малювала і називалася Карринґтон та з’явилася, коли Макс саме роззирався за свіжою музою. Він потребував її, проте використав швидше, ніж навіть намалював.

Покидьок, le salaud! Сичала вона пізніше у "Куполі", розповідаючи йому цю історію, і Сутіна перелякала лють, з якою вона проклинала Макса. Вона вся тремтіла, здавалося, зараз вона почне хапати посуд і жбурляти ним об стіну. Вона розповідала поспіхом, незважаючи на нього, їй просто треба було витиснути з себе це, свою зачаєну, вимордовану люттю біду. Макс поїхав зі своїм англійським трофеєм до Ардеш, одного разу принижена Марі-Берт навіть вистежила коханців у їхньому гніздечку в Сен-Мартен д’Ардеш, вона добре знала цю місцевість, тут жила її родина. Вона заявилася до власниці будинку Фанфан, пила в гаморі кнайпи, сипала прокльонами, благала і молила. Макс ще раз повернувся до неї, пробув цілу зиму 1937/38 року з Ма-Бе в Парижі, покинувши свою Anglaise там на півдні в Ардеш саму. Леонора переживала муки ревнощів і покинутості, написала в напівпритомному стані книжку Little Francis, зобразила в ній Ма-Бе в образі Амалії, яка розтрощує їй, красуні, молотком кобилячу голову. Ма-Бе під якимось приводом виманила її до Парижа, там суперниці вчепилися одна одній у волосся, вони билися і дряпалися, як дві скажені кішки. Він мій, ти що, досі не зрозуміла? Макс приязно споглядав цю сцену, а тоді весною 1938 року повернувся в Ардеш до своєї прекрасної англійки. Ма-Бе остаточно програла бій.

Табурет совається, пасма брудного волосся падають їй на очі, які часами примикаються, губи беззвучно ворушаться. Сутін бачить це крізь завісу вій, що він може для неї зробити, він не виходить з дрімотного стану, заколисаний лагідним морфіном. Розплющувати очі важко.

Зараз вона сиділа біля нього така загублена, що він би дуже хотів її намалювати. Коли Сутін бачив нещасних жінок і дітей, його немов струм пронизував, він впізнавав у них самого себе, було в них щось, що переходило і на нього, а коли його великий палець втирав у полотно їхнє нещастя, то воно ставало його нещастям. А втім – до Ма-Бе. Сюрреали використовували своїх муз і викидали, як брудні шкарпетки. Музи були непередбачувані, напівбожевільні, вони ширили хаос, їх можна було отримати за кілька коктейлів, дешеві шалені музи. Він ще пам’ятав, про що перешіптувалися в кав’ярнях. Роман Бретона з божевільною розпалював фантазію, його Надя, його прекрасна божевільна! Він просторікував про її чистоту, жінка-дитя, одночасно невинна і мерзенна, вітряна наречена, що електризувала короля сюрреалістів. Ма-Бе була лиш однією з багатьох, їй подобалася її роль, тремтлива близькість до божевілля, істеричні вибухи, яскраве вбрання, злі жарти. Вона ворожила їм на руці, жебоніла якісь незрозумілі фрази, затуманювала голову дадамаксам. І нікого не цікавило, що бували хвилини, коли вона доходила до межі розпачу, не знала, що робити далі, нікого не цікавило, що її охоплювали миті безмежної зажури.

Будь лялею і помовч, sois belle et tais-toi!

Бретон кинув свою Надю ще перед тим, як брама божевільні зачинилася. Барвисті метелики Монпарнасу, в траурній рамці божевілля.

А тепер Ма-Бе сиділа навпроти нього в кав’ярні, її обличчя нервово посіпувалося, брехала, що їй двадцять п’ять, знаючи, що він знає, що вона бреше. Проте її брехня була красивою і розпачливою. Непоказні уламки розбитої, поламаної музи. Макс змусив її зробити аборт, зізналася вона йому згодом, то була просто бійня, une boucherie, яку баба, що робила аборт, влаштувала за кілька франків просто на кухонному столі в’язальними спицями, їй знадобилися місяці, щоб видужати після того. Одного разу вона кинулася в Сену, бажаючи смерті, проте вода була крижана, вона допливла до берега і там її, в якої зуб на зуб не потрапляв, витягли з води перехожі. Згодом знову взялася за свій маскарад, одягала неймовірні клоунські костюми, пробувала відновити давні трюки в ролі романтичної феї. Запитливі дівочі очі й кумедні космики гривки.

Художникові подобалася її схлиплива лють до всіх, хто її обманув, у її люті він розпізнавав свою. Сюрреалів він зроду не любив, їхні апостоли просторікували по кав’ярнях про звільнення, магічний диктат, про якісь магнітні поля, про гамівну сорочку, яку їм потрібно розірвати. Скільки нісенітниці довелося вислухати "Ротонді" й "Куполу". Якщо б червоний плюш мав вуха і міг все це запам’ятати… Їм не потрібно було нічого, крім снів і своїх каламутних ігор.

А він ненавидів сни ще змалку, у них ніколи не було потіхи, вранці він був від них розбитий і роздушений. Йому ніколи не снилися гарні сни, він не довіряв снам, цим святенним посланцям недолі. Карбований крок казачих чобіт, який прогримів у його майстерні, чорні лайкові рукавиці, які здирали розірвані полотна з мольберта, гучні фанфари, якими розпочиналася раптова стрілянина. Розмовляли іспанською, муссолінською, ґітлєровською. Добра ніч – була ніч без снів. Сюрреали полюбляли хаос, але ж вони ніколи не бачили жодного погрому, їм нічого не казали назви Бердичів, Житомир, Миколаїв, вони впивалися зневагою буржуа, але їм ніколи не доводилося переховуватися по лісах, щоб порятувати своє життя. Розбещені міщанські синки, які дозволяли собі розкіш анархії. У Німеччині зараз тріумфує темна маса, яка шаленіє від гавкітливих захлинань свого Гіньйоля-Каспера, викидаючи перед ним угору руки. Коли Сутін дізнався, що той теж колись був художником, йому хотілося плюватись.

Він не міг не покарати полотно за небажані сни. То була його шкіра, він здирав її, зрізав, шматував. Шорстка і шолудива. Сутін погано спав, катулявся цілими ночами по ліжку, наче ведмідь у своєму барлозі, западаючи часами в непритомний глибокий сон, з якого, здавалося, так вже і не прокидався остаточно. Бретона він бачив здалеку, той видався йому зверхнім і пихатим, тому повернувся до нього спиною, щоб не дивитися в його бік, втупився в попільничку. Вони не розуміли його, пощо їм цей білоруський жид, німий як риба, який знай малював свої покручені краєвиди. Натюрморти! Портрети! Всю цю застарілу бридню! Їхнім богом був Макс з його комахами, деревами і почварами, ребристими каменями і пожилкованими папоротями. Дадамакс, Шнабельмакс, Льопльоп. Балакун, звабник, задурювач жінок, він йому навіть не заздрив. Йому не хотілося мати з ними нічого спільного.

А тоді він узяв Марі-Берт до себе додому, і вона не пручалася, сказала, що хоче побачити його картини. Її лють і його пригніченість, її скрута і його розпач через війну й окупантів переплелися, вони міцно вчепилися за руки. Якщо б раптом з його провинних снів з’явилася мадмуазель Ґард, він би спробував їй усе прояснити. Зараз нізвідки з’явилася Ма-Бе, заблукана божевільна фея, фанатична католичка, такі були в середовищі її дитинства, вона повісила собі на шию золотий хрестик, що його отримала після першого причастя, немов понад усе хотіла покарати невірних сюрреалів своїм наверненням до колишньої віри, усіма зневаженої. Макс намалював Богородицю, яка поклала собі дитятко Ісуса через коліно і замахується дати йому на розчервонілий задок ще одного кляпса. А з віконних ніш цю сцену споглядають Бретон, Елюар і Макс. До того ж, казали, батько Марі- Берт був якимось солідним французьким урядником, податківцем на пенсії, і хто зна, можливо, він міг би якось допомогти, побачимо.

Переповнена своїм нещастям Ма-Бе вирішила викурити його нещастя, перетворити художника на свого понурого домашнього улюбленця. Вона і йому хотіла навішати на шию хрестиків, торочила щось про збавлення, як колись ворожила сюрреалістам по руці. А ще хотіла викурити спогад про його ангела-охоронця, його мадмуазель Ґард, з тим її безпомічним німецьким акцентом. Припини картати себе, ти більше нічого їй не винен.

Ну що ти хочеш, такі тепер часи.

Ма-Бе казала тільки:

Твого ангела-охоронця інтернували, вона не повернеться. А ще за кілька місяців: Твій ангел-охоронець має нашиту жовту зірку, вона і так би тобі не змогла допомогти. А тут – Париж, і тобі потрібний хтось, хто такої зірки не має. Піренеї звідси далеко, але я – поруч, і я можу тебе заховати.

Ральф Дутлі "Остання подорож Сутіна"

Переклад з німецької: Христина Назаркевич

Книги – ХХІ

Титульне фото: Depositphotos